Роздумуючи про природу людини, я особливо дивуюсь прекрасному людському тілу. Кожна його частина гармонійно доповнена іншими і працює системно. Всі ці клітини, тканини, рідини, залози і стяжки працюють на те, щоб ми росли, рухались і жили. Всі ці нейромедіатори, кровоносні судини, альвеолярні міхурці, волосяні цибулинки, слизові оболонки, мембрани, і кожна клітина – вимірювано і точно потрібна, життєво необхідна.
Ми відчуваємо цим магічно-реалістичним тілом світ, воно є прив’язкою нашою до нього, і одночасно і тим, що руйнує його, змушуючи нас бути замкненими в ньому навічно, переживати його, апгрейдити його, пильнувати за ним. Чи є ми тим, хто обтяжений тілом цим? Так. Чи є ми тим, хто ним втішений? Так. Чи є ми тим, хто ним заспокоєний? Так. Чи є ми тим, хто ним збентежений? Так. (І цей логічний перелік/переляк можна вести ще дуже довго)
Часто ми забуваємо, що мозок теж є частиною тіла, і відділяємо його разом зі свідомістю в процеси логічні, в царину абсолютного буття думки. Але він, тихий посланець тіла, все ж провадить далі і далі політику тілесну, не зважаючи на його чудові здібності прикидатись Раціо і впровадником чистого розуму. З часом при тямі вчишся помічати і аналізувати навіть те, що ніколи не помічав – які він схеми має, і як маніпулює тобою, як вдало це зашифровує, щоб ти не розібрав одразу і забув потім. Зі всіх маніпуляторів свого життя я обираю свій мозок, щоб вчитись в нього. Він не завжди діє в моїх інтересах, він дурить мене, влаштовує мені панічні атаки, безсонні ночі, пошуки сенсу, кращу соціалізацію, веде мене інтуїтивно, робить проблему з дрібного, міняє дороговкази і підміняє спогади нібито для мого добра і блага. Розбиратись з ним і його заскоками – немов боротьба з Лернейською гідрою, але голови нові виростають навіть там, де ти пам’ятаєш, що присмалив.
І тут ми максимально наблизились до архівної частини – пам’яті, сховища дрібноти і величі, зведення пам’яток або ідеалів, і безперервної історії їх. (Я дивлюсь на пам’ять як на монументальну споруду свого буття, ніби знаходжусь біля Нотр Даму, і відчуваю себе бідаком, який нічого в житті не бачив і не зробив визначного, але вже те, що собор існує, і я його бачу, свідчить про велич всієї людської різності і мене теж.) Картотека, в якій можна віднайти все, і де з часом починаєш помічати кам’яні стіни. І – абсолютну темряву за ними. Фортифікаційна споруда пам’яті після того усвідомлення так і залишається маленькою вузькою келією на просторі, який ти ніколи не побачиш на карті, ба більше – ти навіть не можеш собі уявити, чи існує там щось ще, крім замкнутих мультимедійних бібліотек твоєї голови, крім нейронних процесів і ділянок, які включились і розвинулись в мережу.
Про мережі — особливо трепетно, бо вони пронизують наше тіло, переплітаючись системами, усувають збої, фільтрують кров, приносять поживні речовини, загоюють рани, забезпечують цілісність і стійкість. Скільки клітин створюють музику, коли людина грає на фортепіано? Скільки, щоб креслити споруду, яка є лише у свідомості? Скільки, коли похапцем придумуєш нову гру?
Мене захоплює вигляд людини, яка біжить, оминаючи перехожих. Я дивуюсь тим, хто вміє танцювати у ритм музики, насолоджуючись своїм прекрасним тілом для себе самих. Я дивлюсь, як люди заходять у вагон метро, і дивлюсь, як тікають від дощу під дах. Спостерігаю, як на вогонь чи воду, і не можу відірвати погляд — о, людське тіло, яке ти різноманітне, яке ти невивчене і яке красиве. Так само поверхнево, як досліджений мозок, так само ми знаємо красу тіла — з якихось постерів на вулицях, з сексиської реклами, з фільмів, де в титрах вказані мейкап артисти. Що ми знаємо про справжнє тіло своє, про його запах, задихаючись від запахів гелів для душу, одеколонів, пральних засобів для тканин? Чи знаємо навіть, як ми виглядаємо, якщо не можемо побачити себе збоку, а похибки дзеркал залежать від майстерності другого тіла, яке їх виготовило? Чи знало те інше тіло, як воно виглядає зі сторони ПРАВИЛЬНО, щоб показати дзеркалам, і вони навчились?
Все, що нам залишається — аналізувати його, слідкувати за ним усіма доступними методами, помічаючи його розвиток чи збій якоїсь з його систем. Іноді це така ж, а може й глибша рефлексія, як рефлексія про ідентифікацію і самість. Це навіть розмова і про ментальні штучки. Чи змінився настрій, коли взуття тісне? Чи на зручному ти зараз сидиш? Чи відчуваєш, як шкарпетки стискають ногу? Ці особливі рухи людей, які в незвичному для себе одязі, я милуюсь ними, я пам’ятаю їх. Чи не прекрасна поспішна дія, яка щось руйнує чи обливає напоєм, бо тілу — тривожно? Я посміхаюсь, як коли застаю у дверях людей, які лише з мого мокрого волосся і куртки розуміють, що надворі — злива, і цей їхній безпорадний вираз обличчя і питання викликають в мені тиху радість за те, що я теж володію цим прекрасним тілом, і можу ним так само відчути.
Питання проживання в тілі як інструменті зараз постає гостро. З одної сторони нам вказують якісь “стандарти”, коли на табула раса наноситься гендерна соціалізація, а з іншої підточують ці внутрішні, теж цікаві системам, речі — сором і вина, категоризація, канонізація, прагнення все підбити в рахунок і знати чітко, прагнення виокремити і розділити, секуляризувати кожну частину, щоб точно знати — підходить чи треба змінити, дієво чи можна краще. Це і таке, замовне словечко за трансгуманізм, який мав би людям дати в тому новий масштаб рефлексійної археології, штибу — моя біонічна нога таки була цікавіша, ніж ця SUPERLEG-2000 з функцією запису руху і правильності постави :)
Але, інша сторона гостроти теми тіла як інструменту — людина звикла помічати дрібниці і насолоджуватись, коли зупиняється і відчуває. Це ми робимо, на щастя чи жаль, завдяки теж йому — о магічне тіло, зупинись, щоб посміятись з ворони, яка вкрала у охоронця з сільпо бейдж! Сядь на лавку, коли поспішаєш на роботу, щоб подивитись на дерево, яке навіть не пам’ятаєш три секунди після того. О, тіло, яке втикає зранку, перезавантажуючи архівні інструменти мозку, поки ти впевнюєш його в тому, що зараз-готуємо їсти, а зараз-йдемо у ванну. О, прекрасне тіло, що саме йде на автопілоті, коли ти вже не маєш морального ресурсу його вести новою дорогою!
Магічність твоя, о тіло, у всіх деталях — у тому, як тремтять руки, як тембр голосу змінюється, як червоніють щоки, як ти гладиш рукою руку, щоб заспокоїтись. Як потираєш очі, коли хочеш спати, як заразно ти позіхаєш ввечері, як сльози залишають сліди, як лупа падає на пальто, мов сніг, як волосся залишається на подушці, як бажаєш торкнутись до нового пірсингу, щоб оновити — болить ще, чи вже заживає? як приємно торкатись до шкіри, бо вона тепла, як поколює замерзлі руки в теплому приміщенні, як приємно тулити лід до лоба влітку, і зимою — заходити під теплий душ. У всіх поглядах твоїх і підгляданнях, у змінах з часом, у шрамах, залишених недолугістю чи ні, у розтяжках на шкірі, у ластовинні, у великій ведмедиці родимок, у обростанні волоссям, у зміні ваги чи росту, у постійності й трансформуванні
