Автори: Andrea Kendall-Taylor and Michael Kofman
Переклад: t.me/in_factum
6 серпня 2024 року українські війська розпочали несподіваний транскордонний наступ на Курську область Росії — найбільше іноземне вторгнення на російську територію з часів Другої світової війни. Реакція президента Росії Путіна була промовистою. Через кілька днів після наступу України Путін виступив проти Сполучених Штатів і Європи. «Захід воює з нами руками українців», - сказав він, підтвердивши свою думку про те, що війна Росії в Україні є фактично проксі-війною із Заходом. Але він не ініціював негайної військової контратаки. Путін не бажав відвертати значну кількість військ від операцій на сході України навіть для того, щоб відвоювати територію у себе вдома. Три місяці потому, коли українські війська все ще перебували в Курській області, Москва ввела північнокорейські війська, щоб ті допомогли витіснити Сили оборони звідти — вперше за понад століття Росія запросила іноземні війська на свою територію.
Дії Москви підкреслюють, що через майже три роки після повномасштабного вторгнення, Путін зараз як ніколи відданий війні з Україною і ширшій конфронтації із Заходом. Хоча цей конфлікт є насамперед імперським прагненням покласти край незалежності України, кінцевими цілями Путіна є відновлення порядку в Європі після холодної війни, послаблення Сполучених Штатів і створення нової міжнародної системи, яка надасть Росії той статус і вплив, на який, на його думку, вона заслуговує.
Ці цілі не нові. Але війна загартувала рішучість Путіна і звузила його можливості. Шляху назад немає: Путін вже трансформував російське суспільство, економіку і зовнішню політику, щоб краще позиціювати Кремль для протистояння із Заходом.
Створюються передумови для посилення конфронтації з Росією, попри очевидну зацікавленість нової адміністрації Трампа в нормалізації відносин з Москвою. Війна йде не дуже добре для України, частково тому, що обмежена допомога, яку Захід направив Києву, не відповідає глибокій зацікавленості союзників у війні, про яку вони кажуть. Як наслідок, Росія, швидше за все, вийде з війни підбадьореною і, відновивши свій військовий потенціал, налаштованою на нову битву за перегляд порядку безпеки в Європі. Щобільше, Кремль намагатиметься привласнити будь-які поступки від адміністрації Трампа за завершення нинішньої війни, такі як послаблення санкцій, щоб зміцнити свої позиції для наступної війни. Росія вже готує ґрунт за допомогою диверсій та інших спецоперацій, які вона розв'язала по всій Європі, а також шляхом зближення з іншими акторами-ізгоями, включаючи Іран і Північну Корею. Європейські країни не набагато більше готові самостійно протистояти російському виклику, ніж три роки тому. І залежно від того, як закінчиться війна в Україні, вимальовується можливість нової війни з Росією.
Питання не в тому, чи становитиме Росія загрозу для Сполучених Штатів та їхніх союзників, а в тому, як оцінити масштаби цієї небезпеки і зусилля, необхідні для її стримування. Китай залишатиметься головним конкурентом Сполучених Штатів. Але навіть приділяючи значну частину своєї уваги Азії, Вашингтон не може ігнорувати непоступливого і реваншистського супротивника в Європі, особливо такого, який становитиме пряму військову загрозу для членів НАТО.
Російська проблема також є глобальною. Готовність Путіна вторгатися в сусідню країну, нападати на демократичні суспільства і взагалі порушувати загальноприйняті норми - і його здатність виходити сухим з води - прокладає шлях іншим до подібних дій. Надання Кремлем військової техніки і ноу-хау нинішнім і майбутнім супротивникам США посилить ці загрози, примножуючи виклики, з якими Вашингтон зіткнеться з боку Китаю, Ірану, Північної Кореї і будь-якої іншої країни, яку підтримує Росія.
Тому Сполучені Штати і Європа повинні інвестувати в протистояння Росії зараз або заплатити набагато більшу ціну пізніше. Зокрема, нова адміністрація Трампа не може дозволити собі таку розкіш, як витіснити Росію зі списку своїх політичних пріоритетів. Якщо Путін побачить, що Вашингтон робить це, він стане лише більш нахабним і амбітним у своїх зусиллях послабити Сполучені Штати та їхніх союзників, як безпосередньо, так і через низку потрясінь. Щоб запобігти такому розвитку подій, Вашингтон і його союзники повинні допомогти Україні зміцнити свої позиції перед перемовинами про припинення нинішньої війни. Сполучені Штати мають рацію, визначаючи Китай своїм пріоритетом, але для того, щоб ефективно конкурувати з Пекіном, вони мають спочатку спрямувати європейську безпеку на правильний шлях. Наразі Вашингтон має залишатися головним гарантом цієї безпеки, одночасно переконуючись, що Європа нарощує інвестиції, необхідні для кращого забезпечення власної оборони в найближчі роки. Здійснюючи кроки, необхідні для протидії Росії сьогодні, Сполучені Штати і Європа можуть гарантувати, що загроза, з якою вони зіткнуться завтра, буде керованою.
Путін змінив Росію таким чином, що вона залишатиметься викликом для Заходу доти, доки він перебуває при владі, і, ймовірно, набагато довше. Конфронтація тепер є відмінною рисою російської зовнішньої політики, а Путін посилається на «екзистенціальну боротьбу» своєї країни із Заходом, щоб виправдати свій режим і свої дії. Ця ідея про російську цивілізацію, що перебуває в постійному конфлікті зі своїми західними ворогами, зміцнює ідеологічну основу його правління — джерело легітимності, яке йому зараз необхідне для збереження влади.
Все більша опора Путіна на репресії створила ризики для стабільності його режиму. Політологічні дослідження показують, що репресії ефективні в тому сенсі, що вони збільшують тривалість перебування автократів при владі. Але надмірна залежність від них, як це зробив Путін, може підвищити ймовірність того, що лідери припускатимуться помилок. Жорстка тактика змушує людей приховувати свої приватні погляди і не ділитися нічим, крім того, що хоче почути уряд, а це означає, що автократ теж втрачає доступ до точної інформації. Високий рівень репресій також створює висхідний резервуар загального невдоволення, так що навіть невеликий спалах невдоволення може швидко перерости в неприємності для режиму. Щоб зменшити ці ризики і зміцнити свою владу, Путін використовує свій контроль над інформаційним середовищем, щоб переконати російський народ у тому, що їхня країна перебуває у стані війни із Заходом, який хоче її розвалити.
Путін також переорієнтував російську економіку на свою війну. Оборонні витрати Росії досягнуть найвищого рівня з часів розпаду Радянського Союзу: в бюджеті на 2025 рік виділено 145 мільярдів доларів - це еквівалент 6,3% ВВП і більш ніж удвічі більше, ніж 66 мільярдів доларів, які Росія виділила на оборону в 2021 році, за рік до вторгнення. І справжня сума таких витрат, ймовірно, буде вищою, можливо, перевищуючи вісім відсотків ВВП, якщо врахувати інші, неофіційні форми витрат на оборону. З урахуванням значної різниці в паритеті купівельної спроможності між Росією і США, реальні витрати Росії на оборону набагато вищі за 145 мільярдів доларів і перевищують 200 мільярдів доларів. На російських оборонних заводах додали додаткові зміни для збільшення виробництва; робітники перейшли з цивільного сектору у військовий, де заробітна плата вища; виплати за військову службу стрімко зросли. Війна стала механізмом перерозподілу багатства, що спрямовує гроші в бідні регіони Росії, і багато представників економічної еліти перейшли в оборонний сектор, щоб скористатися прибутковими можливостями. Еліти вже пристосувалися до нинішньої конфігурації системи, яка дозволяє їм не просто виживати, але й отримувати від неї прибуток.
Пройшовши через біль переведення економіки на військові рейки і відчуваючи тиск нових інтересів, Путін навряд чи зможе швидко скасувати ці зміни. Після завершення бойових дій в Україні він, ймовірно, шукатиме виправдання продовженню функціонування економіки воєнного часу. Такою була схильність радянського лідера Сталіна, який після перемоги союзників у Другій світовій війні незабаром почав говорити про нові п'ятирічні плани як про необхідну підготовку до наступної неминучої війни.
Російська зовнішня політика також трансформується таким чином, що її буде важко скасувати. Вторгнення в Україну унеможливило налагодження зв'язків із Заходом, і Москві довелося шукати можливості деінде. Її поглиблення партнерства з Китаєм, Іраном і Північною Кореєю, можливо, було значною мірою зумовлене необхідністю: Росія потребує їхньої допомоги, щоб підтримувати свою економіку і військову машину. Але Москва також розуміє, що, співпрацюючи з цими країнами, вона має більше шансів витримати довгострокову конкуренцію зі Сполученими Штатами та їхніми союзниками. Їх підтримка не лише робить Росію менш ізольованою і менш вразливою до американських інструментів економічної війни; Росія також отримує вигоду від того, що воюючі сторони працюють в тандемі, щоб послабити Захід. Кремль пішов ва-банк у цих партнерствах, відкинувши обережність у співпраці з Північною Кореєю, подолавши свою занепокоєність надмірною залежністю від Китаю і виводячи відносини з Іраном за рамки трансакційної взаємодії. Усе це становить нову стратегію Москви, яка не просто зникне після того, як бойові дії в Україні вщухнуть або закінчаться.
Військова загроза з боку Росії також нікуди не дівається. Питання відновлення російської армії — це питання не «якщо», а «коли». Навіть якщо Росія не зможе підтримувати свої нинішні витрати на воєнний час, оборонний бюджет, ймовірно, ще деякий час залишатиметься значно вищим за довоєнний рівень. Російські збройні сили також навряд чи скоротяться до відносно невеликої армії, яку Росія мала до війни. Один з уроків, який російське військове керівництво винесло з України, полягає в тому, що російська армія була недостатньо «радянською» в тому сенсі, що їй не вистачало маси і здатності компенсувати втрати. Насправді російська армія застрягла на півдорозі, придбавши деякі передові або модернізовані можливості, але також зберігши деякі характеристики радянської епохи, включаючи призов до армії і культуру централізованого командування. Зараз Росія, швидше за все, збереже великі збройні сили з розширеною структурою і більшою кількістю особового складу, хоча вона все ще буде залежати від мобілізації в разі війни, щоб зменшити витрати на постійну армію.
Відновлення стосується не лише матеріальної частини, але й здатності проводити широкомасштабні бойові операції. Російська армія показала, що вона може навчатися як організація; вона здатна масштабувати розгортання нових технологій, таких як безпілотники і системи радіоелектронної боротьби на полі бою, і це буде змінена сила після досвіду, отриманого в Україні. Попри початкові невдачі, російські військові продемонстрували стійкість і здатність протистояти високому рівню виснаження особового складу.
Відновлення російської армії зіткнеться з перешкодами, особливо через обмеженість оборонно-промислового потенціалу країни і дефіцит кваліфікованої робочої сили. Російська промисловість не змогла значно розширити виробництво основних платформ і систем озброєнь. Робоча сила і верстати залишаються основними обмеженнями через західні санкції та експортний контроль. Росія все ж змогла значно збільшити виробництво ракет, високоточної зброї, дронів і артилерійських боєприпасів, а також створила ефективну систему ремонту і модернізації наявного обладнання. Але вона також використовує застарілі запаси, успадковані від Радянського Союзу, для більшої частини своєї техніки для сухопутних військ. Таким чином, розширюючи свої сили і відновлюючи втрати, вона виснажує свої ресурси.
Відтепер російські збройні сили матимуть подвійний характер, з сильними сторонами і не менш помітними слабкостями. З одного боку, російська армія стала кращою в динамічному наведенні на ціль, точних ударів, інтеграції безпілотників у бойові операції і більш досконалих методах застосування високоточної зброї великої дальності. Росія пристосувалася, а в деяких випадках розробила ефективну тактику протидії західним можливостям. З часом російські війська реорганізували логістику і командування і управління, винайшли способи знизити ефективність західної техніки і перехоплювати західні ракети, навчились діяти в умовах присутності західної високоточної зброї дальнього радіуса, розвідки і цілевказування.
Для НАТО це має стати сигналом тривоги. Деякі аналітики стверджують, що те, як Україна воює зараз, не є тим способом, яким НАТО воюватиме у потенційній майбутній війні з Росією. Вони стверджують, зокрема, що НАТО швидко завоює і утримає перевагу в повітрі, що змінить характер конфлікту. Хоча це може бути правдою, військово-повітряні сили не вирішать усіх проблем на полі бою, з якими може зіткнутися НАТО. І більшості європейських ВПС не вистачає боєприпасів для тривалої війни. Час, який знадобиться для виснаження їхніх арсеналів, найкраще вимірювати тижнями, а в багатьох випадках і днями.
З іншого боку, значний відсоток російських сухопутних військ, ймовірно, продовжуватиме використовувати застарілу радянську техніку, і знадобляться роки, щоб відновити якість військ і замінити офіцерів, втрачених в Україні. Перспективи оборонного потенціалу Росії також залежатимуть від того, чи працює її економіка на повну потужність, а оборонний сектор вже максимізував виробництво, чи ще є можливість для збільшення обсягів виробництва завдяки запуску нових і реконструйованих заводів і об'єктів. Загалом, російська армія залишатиметься клаптиковою: деякі її частини будуть більш сучасними і боєздатними, ніж на початку 2022 року, а інші все ще використовуватимуть обладнання середини холодної війни, якщо не раніше. Але шанси на те, що російські збройні сили будуть рішуче розгромлені і не зможуть становити серйозної загрози протягом тривалого періоду, є низькими.
Ризики, пов'язані з відновленням російської армії, посилюються слабкою реакцією Заходу на висхідну російську агресію. Європа має пройти ще довгий шлях, перш ніж буде готова самостійно протистояти загрозі з боку Росії. Європейське оборонне виробництво є недостатнім для досягнення цілей переозброєння, незважаючи на переваги Європи в капіталі, верстатах і продуктивності праці. Європейські країни суттєво виснажили свої запаси, передавши Україні застаріле обладнання, що обмежує мобілізаційний потенціал їхніх армій. Незабаром ці країни зіткнуться з подвійним тиском: фінансувати військові зусилля України та її відновлення, одночасно замінюючи власну військову техніку, що вийшла з ладу. З огляду на те, наскільки обмеженими були їхні арсенали від початку, якщо вони хочуть бути готовими протистояти російській агресії, їм потрібно буде будувати далеко за межі 2022 року, а не лише відновлювати те, що було втрачено.
Поточні тенденції свідчать, що хоча європейські витрати на оборону, ймовірно, зростуть, цього збільшення може бути недостатньо для значного розширення військового потенціалу. Є винятки, такі як Польща і країни Балтії. Але багато країн з великими бюджетами, таких як Італія і Іспанія, відстають. Багато з них ще не виконали зобов'язання, взятого на себе усіма членами НАТО, витрачати на оборону 2% ВВП. По всій Європі оборонне виробництво стримується промисловими потужностями, повільними темпами укладання контрактів і конкуруючими бюджетними імперативами. Усі ці проблеми можна подолати за наявності достатньої політичної волі, але спочатку європейські лідери мають чітко оцінити безпекове середовище. Сполучені Штати не збираються значно розширювати свою присутність в Європі; в кращому випадку, прихильність Вашингтона до європейської безпеки залишиться незмінною, оскільки Білий дім підштовхує Європу до більшого, і існує реальний ризик того, що він переключить свою увагу на щось інше. Європа має бути готовою взяти на себе більшу частину витрат, щоб забезпечити Україні можливість захищати себе і стримувати майбутню російську агресію як проти України, так і проти Європи в цілому.
Американські лідери, зі свого боку, повинні реалістично оцінювати можливості Європи. Навіть ті країни, які зараз інвестують значні кошти в обладнання і закупівлі, все ще мають проблеми з набором, утриманням і підготовкою достатньої кількості військ. А витрати на оборону не так легко трансформуються у здатність вести широкомасштабні бойові дії. Сучасні операції є складними, і європейські країни, як правило, не можуть проводити їх без підтримки США. Більшість збройних сил на континенті еволюціонували, щоб доповнювати американську армію, а не діяти самостійно.
Європейські збройні сили і НАТО досягли певного прогресу в приведенні своїх оборонних інвестицій у відповідність до вимог регіональних оборонних планів. Але сили, що діють на континенті, не здатні самостійно впоратися з великомасштабною війною. Їм буде важко домовитися про те, хто очолить таку операцію і хто забезпечить необхідні елементи підтримки. Європейським військовим буде важко захищати свого члена НАТО або Україну без допомоги США. Таким чином, хоча Сполучені Штати повинні продовжувати тиснути на своїх європейських союзників, щоб вони взяли на себе більшу частину тягаря безпеки, Вашингтон має розуміти, що Європі знадобиться багато часу, щоб дійти до цього.
Європа і США не готуються до якоїсь далекої загрози. Москва вже веде нетрадиційну війну проти Європи. За останні кілька років підтримувані Росією суб'єкти підпалили склади в Німеччині та Великій Британії зі зброєю та боєприпасами для України, втрутилися в роботу центрів очищення води у Фінляндії, витіснили мігрантів з Близького Сходу та Північної Африки, які перетинали Білорусь та Росію, до кордонів Польщі та Фінляндії, атакували залізничну інфраструктуру в Чехії та Швеції, вбили російського військового-дезертира в Іспанії і навіть планували замах на керівника німецького концерну – найбільшого європейського виробника озброєнь. Мета Кремля — показати європейським урядам і громадянам, що Росія може помститися за їхню підтримку Києва.
Проте, як тільки війна в Україні закінчиться, зусилля Росії не вщухнуть. Ширша мета Москви, яка вдається до такої тактики, полягає в тому, щоб принизити Захід і його здатність протистояти Росії. Вона хоче послабити західні суспільства, вбити клин між Сполученими Штатами і Європою, зменшити здатність Європи до колективних дій і переконати європейців, що не варто давати відсіч Москві. Частиною його стратегії є використання ядерного залякування, такого як нещодавні зміни в російській ядерній доктрині, які, як видається, знижують поріг застосування ядерної зброї, щоб посилити страх Заходу перед конфронтацією з Росією.
Росія не в змозі кинути прямий виклик НАТО. Нинішній маломасштабний конфлікт з країнами НАТО, швидше за все, триватиме доти, доки російська армія не перебудується — процес, який може тривати роками. Але тоді Кремль шукатиме можливості для подальшого підриву НАТО. Москва все ще матиме підстави для обережності, не в останню чергу тому, що вважає альянс більшою силою, але вона може піддатися спокусі, якщо стане зрозуміло, що союзникам — найважливішим серед яких є Сполучені Штати — бракує рішучості для колективної оборони. Кремль буде найбільш схильний зробити такий розрахунок, якщо Сполучені Штати будуть втягнуті у великий конфлікт з Китаєм в Індо-Тихоокеанському регіоні, який Вашингтон вважає своїм найвищим пріоритетом національної безпеки. Якщо Кремль вважатиме, що Вашингтон не стане або не зможе стати на захист Європи і що Європа не зможе перемогти самотужки, то Москва може націлитися на країну на східному фланзі НАТО, змусивши Альянс відповісти на це.
Картина ще більше ускладнюється схильністю Кремля як до ризику, так і до прорахунків. Москва вже серйозно недооцінила свою здатність швидко розгромити українських військових і похитнути рішучість Заходу. Персоналістичні автократи, такі як Путін, є типом лідерів, найбільш схильних до помилок, частково через те, що вони оточують себе слухняними і відданими людьми, які говорять лідерам те, що вони хочуть почути. Тому Вашингтон і його союзники не мають спати спокійно, навіть якщо сили НАТО добре оснащені і здатні перемогти російську армію. Впевненості в тому, що НАТО врешті-решт переможе, недостатньо, особливо з огляду на те, що зараз переживає Україна: зруйновані міста, десятки тисяч вбитих, мільйони біженців, території під тривалою російською окупацією. Навіть якщо Росія зазнає поразки сьогодні, майбутня війна з Росією може бути руйнівною як для країни, в яку вона вторгається, так і для альянсу НАТО. Імперативом для Сполучених Штатів і НАТО є зробити так, щоб Москва ніколи не спробувала цього зробити.
Протистояння з Росією залишатиметься найбільш інтенсивним в Європі, але виклик з боку Москви є глобальним. Хоча Сполучені Штати і Європа поклали на Росію значні витрати після її вторгнення в Україну, Москва обійшла західні санкції та експортний контроль і кинула виклик прогнозам про міжнародну ізоляцію. У жовтні Росія приймала щорічний саміт БРІКС, на якому були присутні десятки світових лідерів, що свідчить про інтерес до ролі цієї групи як платформи, що кидає виклик колективному заходу.
Чим більше Путін конфліктуватиме зі Сполученими Штатами та їхніми союзниками і чим більше вважатиметься, що йому все зійде з рук, тим більше інші країни надихатимуться на власні виклики. Війна Росії в Україні викриває не лише розрив між риторикою Заходу і його практичними зобов'язаннями, але й межі західного військового потенціалу. Це не означає, що удаваний успіх Росії в Україні автоматично підштовхне китайського лідера Сі Цзіньпіна до вторгнення на Тайвань; інші фактори, такі як військовий баланс сил у регіоні і політичні імперативи Пекіна, будуть більш вирішальними у формуванні розрахунків Сі. Проте Китай робить нотатки, як і спостерігачі в усьому світі. Потенційні західні супротивники оцінюють ціну застосування сили і розмірковують над тим, чого вони можуть очікувати, якщо вдадуться до подібного гамбіту. Так само неадекватна відповідь на російські диверсії в Європі може заохотити інших потенційних супротивників вступити в гру.
Не обмежуючись лише натхненням, Москва також активно допомагає супротивникам Заходу. Росія надала підтримку акторам-ізгоям у Сахельському регіоні Африки, постачаючи матеріальні засоби та дипломатичну підтримку, що дозволило військовим силою захопити владу в Малі, в Буркіна-Фасо та в Нігері, а згодом розірвати зв'язки зі Сполученими Штатами та Європою. Росія також надсилає зброю до Судану, інспіруючи громадянську війну в країні та гуманітарну кризу, і надає підтримку ополченцям-хуситам в Ємені, які нападають на судна в Червоному морі.
Хоча наслідки для Сполучених Штатів будь-якої з цих подій можуть бути обмеженими, в сукупності дії Росії посилюють виклики, які стоять перед Вашингтоном. У Нігері російська підтримка полегшила рішення нового уряду змусити Сполучені Штати залишити базу, яку вони використовували для проведення контртерористичних місій у Сахелі. Якщо Росія посилить підтримку хуситів і надасть їм протикорабельні ракети, ця бойова група зможе завдавати ударів по комерційних суднах у Червоному морі і створити загрозу для американських і європейських військових кораблів, які їх захищають. Як тільки бойові дії в Україні закінчаться, Росія зможе приділити значно більше ресурсів і уваги хуситам та іншим групам і країнам, які загрожують інтересам США.
Деякі спостерігачі сподіваються, що турбота Китаю про свої економічні інтереси спонукатиме його стримувати Росію. Але поки що дії Пекіна не свідчать про такі зусилля. Китай не заперечував проти підтримки Росією хуситів, незважаючи на ризики для світового судноплавства. Навіть якщо Пекін насторожено ставиться до поглиблення відносин Росії з Північною Кореєю, він навряд чи втрутиться, не в останню чергу тому, що не хоче псувати свої давні відносини з Пхеньяном. Замість цього Китай, схоже, задоволений тим, що Росія розхитує міжнародну систему і користується наслідками цього безладу для подальшого власного піднесення. Якщо і буде якийсь контроль над дестабілізаційною діяльністю Росії, то він повинен виходити від Заходу.
Намагання Росії підтримати Китай, Іран та Північну Корею є однією з найбільш згубних проблем, які створює Москва. Війна Росії в Україні призвела до такого рівня співпраці між цими країнами, який мало хто вважав можливим, а Кремль виступив у ролі головного каталізатора. Прихід північнокорейських військ є тривожним нагадуванням про те, що в умовах, коли на чолі Росії та Північної Кореї стоять персоналізовані авторитарні режими, а режими Китаю і, меншою мірою, Ірану рухаються в цьому напрямку, співпраця може розвиватися стрімко і непередбачувано.
Політологічні дослідження показують, що саме цей тип режиму має тенденцію до найбільш ризикованої та агресивної зовнішньої політики. Країни з персоналістськими авторитарними режимами на чолі найчастіше ініціюють міждержавні конфлікти, найчастіше ведуть війни проти демократій і найчастіше інвестують в ядерну зброю. Зростаюча військова і політична підтримка Китаю, Ірану і Північної Кореї з боку Росії лише сприятиме цим тенденціям. І Москва, яка вже позбулася занепокоєння щодо своєї міжнародної репутації, ймовірно, стане ще менш обмеженою у своїй готовності допомагати навіть найбільш одіозним режимам.
Таким чином, російська підтримка інших членів цієї осі потрясінь може призвести до безладу в ключових регіонах. Візьмемо китайсько-російські відносини. Хоча Москва роками постачає Пекіну зброю - в тому числі сучасні винищувачі, системи протиповітряної оборони і протикорабельні ракети - їхні оборонні зв'язки поглиблюються з тривожною швидкістю. У вересні, наприклад, американські офіційні особи оголосили, що Росія надала Китаю складну технологію, яка зробить китайські підводні човни тихішими і складнішими для відстеження. Таку угоду було важко уявити ще кілька років тому, зважаючи на чутливий характер технології. Якщо Пекін і Москва працюватимуть разом, військова перевага США над Китаєм може зменшитися, що зробить потенційний конфлікт в Індо-Тихоокеанському регіоні більш імовірним, якщо Китай вважатиме, що він має перевагу.
Підтримка Ірану з боку Росії також викликає занепокоєння. Москва вже давно надсилає танки, гелікоптери і ракети класу «земля-повітря» до Тегерана, а зараз підтримує іранську космічну і ракетну програми. Після втручання Росії в Сирію в 2015 році з метою зміцнення влади президента Башара Асада посилення взаємодії між Москвою і Тегераном дозволило їм подолати історичну недовіру і закласти підвалини глибшого і тривалішого партнерства. Десять років тому Росія брала участь (хоч і з пересторогою) в міжнародних переговорах, що призвели до укладення ядерної угоди з Іраном у 2015 році. Але сьогодні Москва, здається, набагато менше зацікавлена у скороченні озброєнь чи нерозповсюдженні. Оскільки війни на Близькому Сході послаблюють іранських маріонеток і викривають межі його здатності стримувати Ізраїль, зацікавленість Тегерана в отриманні ядерної зброї може зрости - і він може звернутися за допомогою до Росії. Ця допомога може бути відкритою, коли Москва запропонує досвід, необхідний, наприклад, для мініатюризації зброї, або непрямою, коли Росія захистить Тегеран від дій ООН. Отримання Іраном ядерної зброї, своєю чергою, може підштовхнути інші країни регіону, такі як Єгипет або Саудівська Аравія, до власної ядерної програми, що фактично покладе край нинішній ері нерозповсюдження на Близькому Сході.
У випадку з Північною Кореєю підтримка Росії підвищує ризик нестабільності на Корейському півострові. За словами південнокорейських чиновників, Пхеньян попросив передові російські технології для підвищення точності своїх балістичних ракет і збільшення дальності плавання підводних човнів в обмін на те, що Північна Корея відправить свої війська, боєприпаси та іншу військову підтримку до Росії. І справа не лише в сучасному обладнанні, яке може зробити Північну Корею більш здатною і, можливо, більш готовою до участі в регіональному конфлікті. Північнокорейські війська, дислоковані в Росії, зараз отримують цінний бойовий досвід і розуміння сучасного конфлікту. У листопаді Москва і Пхеньян також підписали договір про «всеосяжне стратегічне партнерство», що встановлює «всеосяжне стратегічне партнерство» і закликає кожну сторону прийти на допомогу іншій у разі збройного нападу - угода, яка потенційно може втягнути Росію в боротьбу між Північною і Південною Кореєю.
Спокусливо уявити, що якщо Сполучені Штати тиснутимуть на Україну, щоб вона припинила війну, і прагнутимуть до більш прагматичних відносин з Росією, то співпраця Москви з членами цієї осі може зменшитися. Це видавання бажаного за дійсне. Зростання зв'язків між Китаєм, Іраном, Північною Кореєю та Росією зумовлене набагато глибшими стимулами, ніж трансакційні міркування, спричинені війною в Україні. Поступки, зроблені Росії задля припинення війни, лише посилять здатність Кремля допомогти своїм партнерам послабити Сполучені Штати.
Російські амбіції можуть не зупинитися в Україні, і за відсутності дій Заходу сьогодні, витрати на протистояння російській агресії будуть лише зростати. Росія є державою, що занепадає, але її потенціал для розпалювання конфліктів залишається значним. Таким чином, тягар стримування і оборони від неї в найближчій перспективі не зменшиться. А оскільки зміни в оборонних витратах, закупівлях і структурі збройних сил потребують значного часу, Вашингтон і його союзники повинні думати не лише про поточну війну в Україні і починати робити інвестиції вже зараз, щоб запобігти російській агресії в майбутньому. Європа повинна спрямувати свої оборонні витрати на розширення організаційної спроможності та матеріально-технічної підтримки, необхідної для того, щоб бути автономними, якщо американські військові будуть задіяні в інших місцях. Поступка вимогам Росії не зробить захист Європи легшим або дешевшим — достатньо поглянути на події останніх двох десятиліть. На кожному кроці — війна в Грузії в 2008 році, перше вторгнення Росії в Україну в 2014 році і розгортання військ в Сирії в 2015 році — Путін ставав лише більш готовим йти на ризик, оскільки він починає вірити, що це окупається.
У Вашингтона, безсумнівно, є конкуруючі пріоритети, які зміщують його увагу від російської загрози, і Китай є головним серед них. Але для того, щоб ефективно протистояти Китаю, Вашингтон повинен спочатку спрямувати європейську безпеку на правильний шлях. Сполучені Штати не можуть просто передати європейську безпеку Європі, яка та ще не здатна впоратися з російською загрозою. Якщо Вашингтон передчасно зменшить свої зобов'язання перед Європою, Москва може сприйняти це як ознаку незацікавленості США і скористатися можливістю просунутися вперед.
Визначення пріоритетів у політиці США є важливим, але так само важлива і послідовність. Адміністрація Трампа має спочатку впоратися з війною в Україні. Допомогти Україні досягти припинення війни на вигідних умовах — це найочевидніший спосіб зменшити загрозу агресії з боку Росії та вісь потрясінь, яка її підтримує. Ця угода має стати частиною ширшої стратегії стримування Росії і збереження безпеки України. НАТО має скасувати Основоположний акт НАТО-Росія 1997 року, який забороняє постійне розгортання союзницьких військ поблизу Росії, і розмістити війська на східному фланзі НАТО. Альянс також повинен підвищити цільові показники витрат на оборону для своїх членів, підвищити свою готовність і покращити здатність розгортати війська для захисту країн-членів, яким загрожує небезпека. Західні країни мають продовжувати посилювати санкції та експортний контроль щодо Росії принаймні доти, доки Путін залишається при владі. Західні країни також повинні інвестувати в оборонний сектор України і забезпечити, щоб Україна могла утримувати власні збройні сили, щоб стримувати Росію від повторного вторгнення. Хоча ці заходи не покладуть край конфронтації з Росією, вони притуплять амбіції Москви та її здатність як розпалювати конфлікти в Європі, так і посилювати своїх партнерів в інших частинах світу.
Адміністрація Трампа також повинна зберегти роль США як головного гаранта європейської безпеки, одночасно працюючи над зменшенням тягаря її підтримки. Європейські держави повинні стати більш здатними до колективних дій, які не потребують допомоги США. Вони все ще можуть покладатися на Сполучені Штати за певних обставин, але ступінь їхньої залежності має бути значно зменшена. З часом Сполученим Штатам стане простіше зосередитися на Китаї, якщо Європа стане більш автономною.
У протистоянні Заходу з Росією немає простого рішення. Російський ревізіонізм і агресія нікуди не подінуться. Навіть якщо поточна війна в Україні буде врегульована шляхом перемир'я, без якихось гарантій безпеки для України, ймовірна нова війна. Ігнорування Росії або припущення, що її можна буде легко контролювати, коли США переключать свою увагу на Китай, лише дозволить загрозі зрости. Для Сполучених Штатів та їхніх союзників було б набагато краще серйозно поставитися до виклику з боку Росії сьогодні, ніж дозволити ще одній війні стати ще дорожчою завтра.
