Сьогодні, коли йдеться про деколонізацію Криму, у патріотичному середовищі регулярно виникає щира, але небезпечна ілюзія: “Навіщо повертати складні історичні назви, якщо можна назвати селища й міста на честь генералів Армії УНР чи сучасних героїв російсько-української війни?”
На перший погляд, логіка здається шляхетною. Той самий Петро Болбочан — видатний український полководець, чий Кримський похід 1918 року є засадничим пластом нашої мілітарної історії. Вшанування його памʼяті — наш прямий обовʼязок.
Проте спроба перейменувати умовне Гвардійське на Болбочанове замість повернення історичної назви Сарабуз — це підміна концепту деколонізації звичайною ротацією символів.
Суть деколонізації
Головна мета деколонізації топонімії в Криму — це усунення наслідків російського імперського стирання памʼяті та совєтського геноциду 1944 року. Назви на кшталт Гвардійського, Віліного або Білогірська зʼявилися не природним шляхом. Вони були примусово накладені указами 1944–1948 років на спорожнілі землі після тотального виселення народів Криму.
Якщо ми беремо совєтську вигадану назву і замінюємо її на нову штучну назву замість історичної, ми робимо те саме, що й совєти у 1940-х роках. Тільки з найкращими намірами.
Українська держава не має копіювати інструментарій колонізатора. Наш шлях — зняти чужий топонімічний грим, а не накладати власний. Повернення історичних назв відновлює питоме обличчя території та фіксує повагу до Закону “Про корінні народи України”.
Відновлення топонімії — це не створення юридичного хаосу, а повернення до правової норми. Повернення історичної топонімії у державних реєстрах є впорядкованим актом правової деокупації, що виправляє наслідки совєтської політики 1944–1948 років, коли з карти півострова викреслювали тисячі автентичних назв.
Право на імʼя
Тут виникає додатковий аргумент: “А навіщо ми повертаємо неукраїнські та складні для вимови назви?”
Але чи є назви Акмєсджит чи Акʼяр складними для вимови? Для росіян — можливо й так, бо у них немає звуку “дж” та взагалі “щелепа російськомовна”. А в нашій мові є слова на кшталт “саджають”, “бджілка” чи “джмелик”, та у нас навіть Джеджалик є! І навіть якщо ви не знаєте слова “кавʼяр”, то ви точно знаєте слово “кавʼярня”.
Для української мови зі звуком “дж” та природним застосуванням апострофа вимова цих топонімів не становить жодної проблеми: Ак-мєс-джит — це усього три склади, Акʼ-яр — взагалі два.
А чи є ці назви “неукраїнськими”? А що взагалі вважається “українською назвою”?
Назва Дніпро українська? Так, але вона іранського походження. Назва Черкаси українська? Безперечно, але її виводять з тюркських мов. Назва Каланчак українська? Так, хоч теж має тюркське, можливо й кримськотатарське коріння.
Сприймати тюркську спадщину як “чужу” — це значить добровільно відмовлятися від величезного пласту власної історії та топоніміки, від Слобожанщини аж до Буджаку. Ці запозичення вже давно є органічною частиною українського лексикону та ідентичності.
Назви Коктебель та Казан-Тіп теж є кримськотатарськими, але до них усі звикли й сприймають як свої. То чому Акмєсджит раптом стає “неукраїнським”? Кримські татари у нас законодавчо визнані одним з корінних народів України, відповідно, кримськотатарська топонімія є питомою частиною нашої спільної державної спадщини.
Повернення цих назв — це не “поступка” і не надання права з панського плеча, а відновлення природної географічної та історичної норми України. А їхня “складність” та “чужорідність” — це російська оптика, а не реальна проблема.
Парадокс у тому, що захисники імперської псевдоантичності на кшталт Севастополя водночас блокують повернення справжніх грецьких назв.
Показовий приклад — селище Берегове: кримські татари пропонують повернути йому історичну румейську назву Кастропуло, знищену совєтами у 1971 році. Проте захисників російських “-полів” це чомусь не цікавить, їм байдуже на справжню грецьку історію. Спекуляція античністю для них — лише ширма для саботажу деколонізації, а безлика совєтська назва повністю влаштовує.
Окрім цього, йдеться, наприклад, про повернення історичної української назви Юргаків Кут, яку совєти перейменували на Юркине, німецької назви Фрайдорф (Новоселівське) та єврейської назви Найлебен (Восход).
Історичні назви треба повертати, і в них немає нічого чужого. Це питомі елементи нашого географічного простору, як і сотні інших давно засвоєних топонімів.
Скепсис щодо спроможності держави провести грамотне перейменування без “місцевих слухань” спростовується досвідом 2016 та 2025 років. У тісній співпраці з Українським інститутом національної памʼяті та Меджлісом кримськотатарського народу держава успішно з цим упоралася.
Тоді, окрім повернення історичних кримськотатарських назв (Курман, Узунджи), німецьких (Герценберг і Новий Цюріхталь) та єврейських (Нейшпроцунг), у Криму зʼявилися нові: українські назви Полтавське, Житомирське та Старий Млин, кримськотатарські Яни Капу, Бакачик-Кият та Яни Кьогенеш.
Топоніміка і меморіалізація
Плутанина між поверненням історичної назви та вшануванням героїв виникає через змішування двох різних інструментів памʼяті:
Історична топоніміка (простір): Це повернення землі її автентичного імені, яке формувалося століттями у процесі етногенезу корінних народів.
Меморіалізація (пантеон): Це маркування сучасної державності та вшанування постатей, які зробили видатний внесок у свободу України.
Відновлення історичної топонімії не означає викреслення української історії з карти півострова. У Криму існує цілий пласт обʼєктів, які не мають тисячолітньої корінної топонімії.
Показово, що критики деколонізації чомусь не поспішають виступати за приведення до норм української мови назв селищ Научний (має називатися Наукове) та Мирний (Мирне), сіл Рощине (Гайове) та Новорибацьке (Новорибальське), у яких немає історичних назв. Ці потворні зросійщені покручи їх цілком влаштовують.
Прагнення перейменувати на честь Болбочана населені пункти з багатовіковим корінням викриває або незнання географії півострова, або свідоме бажання діяти виключно наперекір інтересам корінних народів.
Хоча в Криму є населені пункти із “чудовими” оригінальними назвами на зразок Некрасового, Охотничого чи Приятного Свідання. Саме перейменування цих топонімів є органічним вибором для карбування імен діячів епохи Перших визвольних змагань та сучасних захисників України.
Памʼяті українських героїв не потрібні відібрані у насильно переселених народів села. Вона має бути вшанована через вулиці, площі, військові частини та навчальні заклади по всьому Криму.
Назва бульвару, військового ліцею чи площі в деколонізованому Акмєсджиті карбує імʼя Болбочана у щоденному житті сотень тисяч людей. Це набагато вищий рівень пошани та символічної присутності, ніж штучне натягування імені полководця на віддалене селище, яке вже має свою багатовікову історію.
Висновки
Візія нашої держави на півострові має будуватися на засадах політичної нації. Це означає, що ми не змагаємося у “конкурсі дискримінацій” і не витісняємо спадщину корінних народів України заради створення етнографічного заповідника.
Відновлення історичної назви Сарабуз поруч із вшануванням Болбочана у міському просторі — це демонстрація зрілості української держави. Ми повертаємо корінним народам України їхню затерту імперією та совєтами історію і водночас утверджуємо свій державний суверенітет.
Без правового невігластва, без саботажу деколонізації та без мавпування імперських методів.
***
Дякую за увагу! Долучайтесь до моїх каналів у Telegram, WhatsApp та на інших платформах, а підтримати мою роботу ви можете через Donatello або PayPal.
