Щоб я не думала, але сам той факт, що за тиждень чергова подорож у невідоме, трохи лякає.
Здавалось би- все давно вирішено, але.
Завжди є ті кляті "але".
Всі кордони у нас в голові, однозначно.
"Я можу в будь-який момент повернутись, "-повторюю сама собі так часто останні дні, що хоч на диктофон записуй ті слова, щоб енергію зайвий раз на таку фігню не витрачати.
Ну що тут такого?
Просто на літо відчалю з малюками до Швейцарії.
Звучить то як.
З захаращеного балкону орендованої однушки у спальнику Києва маю такий вид на новобудови біля парку Перемоги, аж дух захоплює.
Коли дивлюсь у вікно, ідея про Локарно починає тмяніти.
Коли задивляюсь у свій гаманець - хочеться аж бігти у той прихисток, який надають добрі люди митцям з України підчас війни
Такі наші реалії, дитино.Чому кожен п’ятий українець у певний, у кожного свій, але поворотний, момент свого життя опиняється за кордоном?Що це, курва, за така доля і скільки поколінь вона буде переслідувати нас й наших діточок?
Буду романтичною - мене у подорож кличе любов.
І цинічною - до автівки.
Нам пощаслило як циганам на ринку в Конотопі- в акурат за три дні до повномаштабного нападу раші ми урочисто почали викупати автівку.
За гроші, з'їдені й відповідно, просраті за ці страшно сказати, майже 3 місяці війни, можна сміливо було викупити вже всю частину її з боку водія, чверть тобто, але…
Знов "але"!
Ми мали чудову, розгорноту у просторі і часі подорож рідною країною з трьома дітьми, молодший з яких, Мирославчик, народився на другий день апокалепсису під звуки вибухів у столиці.
Гроші з'являлись та щезали мов пісок крізь пальці.
Маю гарні фоточки пейзажів та нас буремних пілігримів.Ні про що не шкодую.Адже досліджувала свою країну, її Захід підчас повномасштабної.
Тепер настав час подивитись, що відбувається у світі західніше Чопа.
Збираюсь і тремчу.Забагато почуттів і справ. Власне, бувають дні активності та дні спокою. Хоча у зв'язку зі війною з'явились ще дні, коли я розсипаюсь на друзки, адже нестерпний біль та жаль за загиблих, поранених людей, вбиті міста моєї багатостраждальної України.
Я лежу і плачу.Важливо не лякати рідних, особливо діточок. Марія стала дуже чутливою та коливань мого настрою, а Мирослав чутко спить, навіть уві сні намагається контролювати, чи все добре.
Трохи смішно: як занурююсь у віртуальні подорожі просторами інтернету, то не дивлюсь ті дивовижні місця, куди нас кличе мандрівна доля переселенців-переселенців в Україні.
Я неодмінно навідую Луганщину, Донеччину, особливо Маріуполь.
Чи буде нам добре мандрувати, якщо душа моя плаче та літає над місцями бойових дій? Час покаже.
Я повторюю собі: Аню, ти маєш можливість, тож скористайся нею.
Пообіцяла Марії макдональдс, там вони працюють.
І ще знайшла оглядове колесо й аквапарк у новому місті.
Тож буде чим зайняти малят.Та і серце моє буде бачити частину парку Перемоги і Бровари. Як легко провести серце! З мозком важче.
Перечитала Ремарка "Три товарищи".Герою радять не порівнювати, а я чую, ніби через роки та країни автор звертається до мене.
Сьогодні лежу, читаю, плачу (таємно від дітей, поки спали) і ні про що не думаю.Хай буде так.Маю право на сум.
Безумовні кордони всередині себе:
потрібно було добути у журбі, ніби всьо, набираюсь сил для діяльності…
Трохи ліричного.
Я наразі двадцять років як мама.
Сама не збагну, неможливо озирнутись та лінійно побачити весь той період
Пишаюсь собою - я вчилась, закінчила університет,багато працювала, весь час розвиваюсь, зустрічі подорожі, мистецтво, гумор, закоханності й шлюби, сімейне щастя, викладацька діяльність, волонтерство, малята і час з ними.
Само собою, Ірі я передала свої знання й принципи.
Пишаюсь донькою.
Іра красива, розумна, талановита, добра і сама знає, чого бажає.
Цей мій вклад у її вибір - весь час слухати своє серце.Вірити собі.
Обирати те, що хочеш саме ти.
Хай буде так!
А ще досягнення, подорожі, шалені гроші, розумно інвестовані.
Здоров'я і душевний спокій.
Мирне небо і майбутнє.
Любов.
Допитливість.
Шляхетність і освіченість.
Зростай, донечка, над собою весь час.
Адже стояти на місці нецікаво.
Люблю тебе, поважаю твої рішення.
З днем народження, мала!
Ми тебе любимо.
Твоя родина.
І ось, дні зборів добігли кінця. Останній, коли
все пройшло по плану:виспалась, попила каву, душ, сніданок котикам, собі.
Важкий етап отбору - що власне зі свого попереднього життя взяти у дорогу зайняв три години.
Назбирала великий пакет дитячих речей- вже замалих Маші й Миру, а також категорії "домашні речі". Доручила чоловікові у його зміну волонтерства в Бородянці відвезти людям. Кожен як може допомогає в такі скрутні часи.
Я речами та мистецтвом, словами підтримки.
Діти вже сплять, ми в потязі Київ-Трускавець, їдемо до Львова.З нами в купе дівчата вертаються з відрядження додому до Львова, переживають, що літають ракети.
Я так переживаю, тому і погодилась змінити локацію на безпечне Локарно.
Маршрут непростий.Потяг до Львова, дві години на вокзалі, далі новий потяг. Перетинаємо кордон з Польщею, кінцева у потяга Пшемишль.Іронічно, що до сих пір це була найзахідніше місце моїх подорожей.Україну добре обкатала, вивчила, а ось світ лише починаю пізнавати.
З Пшемышлю автівкою з волонтером до Варшави.Там добу у Наталі з музею, подивитись місто, малу нарешті зводити до Маку та видохнути.
У п'ятницю першим літаком у моєму житті до Цюриха.Звідти вже швейцарським потягом до Локарно.Цікаві місця, буду писати про враження.А зараз спати, маю лише три години.
Швидкістний потяг запізнюється на дві години , зручно
А якщо я б не мала запасу часу між потягами на пересадку,то що?
Цілуй перон й топай ногами до Пшемишлю?
Цікавинка, а не розклад руху.
Він може бути вельми приблизний…
в 4.15 тільки проїхали Тернопіль, так що все здвинулось на дві години.
Виходить меньше часу з циганами у львовському вокзалі🙈☺️
певною мірою шкода: і вокзал красивий, і цигане також мандрівники по крові.Можна було б проконсультуватись у них як у фахівців по сімейних рухам світом.
Або таки догнати табір, що ночував у центрі переселенців у Мукачево і прочитати вірші😂
Плюси: запишу думки, почитаю електронну книжку, дітки довше посплять.Не треба сушити мозок, дивитись на годинник й переживати, що провтикаю ту першу важливу пересадку.
Вийшла і пішла з потяга на потяг, без довгих сліз та патетичних прощань з країною.
Хто зна, може вже у наступну чи через суботу назад?
Хай швидше закінчиться війна, що жене нас з домівок на спокійну, ситу, підтримуючу, співчуваючу нашій біді, але чужину.
Хай воїни будуть сильні і живі, а мирних не торкнеться жах втрат.
Боже, бережи Україну і нас.
Моя молитва дитяча і наївна, але маємо що маємо.
Доречі...
засунула кудись телефон у потязі після пересадки до Перемишля.
Попросила мене набрати сусідку в купе і забула номер.
У кожного стрес проявляється по-своєму.Я жеру та мічусь у просторі. Раніше ще багато палила, коли ходила й розмовляла телефоном, але то в минулому.
Чекаємо проходження потягом прикордонного пункту з боку України.
Марія на верхній полиці дивиться мультики, Мір спить.Все добре…
Час на кордоні з українського боку.
Бачила жінку-прикордонницю, у сусідньому купе іноземні вояки вертаються до дому, ротація, мій сусід показав марки з руzzким кораблем
Чекаємо на перевірку документів
Батьківщина так просто не випускає
Дві години з гаком
Але черговий плюс: поки ми маринувались на кордоні, мені зателефонували давні друзі з Донеччини, розповіли новини і залишили координати у месенджерах.
Приємно знати, що живі і у відносному порядку.
У Волновасі жах, у Ольгинці (поряд) дыныра.
Зв'язок то дуже важливо, особливо підчас війни
Ми є один у одного, це міцна підтримка
Bye, Ukraine
I love you, Ukraine.See you soon again
