Де час відлунює у горах древніх,
Де тіні князів тримають свій суд,
Палає в душі голос предків таємний,
Він кличе до істини, вічних споруд.
Корона впала, забуття поглинає,
Та трон у серцях залишається з нами.
Ще буде той день, коли знов засяє
Старий і величний герб над краями.
І меч не для зради, а щоб захистити
Землю і віру від бур і тенет.
Традиційний шлях нам не зупинити,
Він стане зорею у тисячі лет!
Від серця лишився попіл і тінь,Кохання – у труні, мовчання – в мені.Горить під землею остання свіча,І вітер співає – та тільки проща.
Пам'ять про польські злочини,В серці горить, як вогонь,Візьме кожен з нас на плечі,Ту тягарну, страшну зброю.
Там, удома, на землях безбатчених,Вітер ніс порожнечу й жах,Вороги їхні хати спалили,А їхні імена стерли в прах.На полях, де колись сміялися,Де жнива золоті цвіли,Лиш мовчання стояло, мов кам’яне,Лиш мовчання, мов тіні війни.
У цьому вірші звертаються до річки, яка символізує спогади, емоції та переживання. Розповідають про своє каяття та любов, яка переплітається з болем і втратами. Річка стає свідком його почуттів, а також місцем, де зберігаються незавершені листи та думки
Вода сьогодні — стихійне лихо, потоп міста, вулиці й огорожі.
У цьому вірші звертаються до річки, яка символізує спогади, емоції та переживання. Розповідають про своє каяття та любов, яка переплітається з болем і втратами. Річка стає свідком його почуттів, а також місцем, де зберігаються незавершені листи та думки
Вода сьогодні — стихійне лихо, потоп міста, вулиці й огорожі.
