Розірвані папери, забруднені засохлою фарбою, розкидані усією кімнатою, а старезний комод укрив під собою втомлені пензлі. Сухий солодкуватий аромат заполонив кімнату, як і пилюка, що обійняла кожну щілину.
Ми залишились тут нікому непотрібними…
Раптом тишу покинутого приміщення порушив звук прокрученого ключа у замковій щілині. У кімнату протиснулися перші промені світла. З протяжним скрипом іржавих петель двері нарешті відчинилися, і у проході намалювався силует — обрис літнього чоловіка із бородою, яка, навіть не дивлячись на те, що бідолашний майже кланявся матінці-землі, торкалась самої підлоги. Чоловʼяга зняв капелюха, і бухикнувши від кількості потривоженого пилу, що піднявся, ніби захищаючи свої володіння, попрямував прямісінько до мене.
От і все, прийшов мій час. Зараз він просто викине мене на смітник…
Але постривайте!
Ні, нічого такого не сталося! Чоловік, щось стурбовано бурмотячи собі під ніс, взяв мене і поставив на триногу, яку до цього підняв з майже зробленого шпагату. І тільки тоді, коли старий зволив увімкнути світло, по втомленим очам та виразним зморшкам на чолі я впізнало його, Гарольда — людину, в очікуванні на яку я геть втратило відчуття часу.
Невже до тебе прийшло натхнення, приятелю?
Я, старе полотно, бачило багато. Поки на поверхні інших розквітали цілі сади, танцювали веселі фігури, а іноді зʼявлялись сумні пейзажі, я стояло та терпляче чекало своєї черги, все фантазуючи, що ж він увічнює на мені. Час йшов, і от, моя черга ніби прийшла, але… Гарольд зник зі своєї майстерні. Після загибелі його дружини він обрав пляшку. А ми всі чекали на нього. Чекали на своїх місцях і вірили, що рано чи пізно він повернеться до справи свого життя.
І він повернувся. І прийшов мій час. Моя змучена часом поверхня чекала на дотик пензля. І ось, з’явилися перші штрихи — ніжно-рожеві, ледь помітні. Вони нагадували схід сонця, коли перші промені торкаються землі. Потім до них додалися більш насичені відтінки червоного — як полум’я багаття в холодну ніч. Мастихіном художник вивів обриси бутонів, надаючи їм об’єму та глибини. Кожен мазок був наче подихом життя, що вдихалося у мене.
Білі троянди з’явилися пізніше. Вони були як чисті аркуші паперу, на яких ще нічого не написано. Чоловʼяга довго працював над ними, шукаючи ідеальний відтінок білого. І коли він знайшов його, бутони засяяли на полотні, як перші сніжинки на зимовому сонці.
Я відчувало, як під пензлем художника змінюється моя текстура. Гладка поверхня ставала рельєфною, на ній з’являлися пагорби та долини, що нагадували справжні пелюстки квітів. Кожен мазок був продуманим, кожен колір — символічним. Червоний — колір пристрасті та любові, білий — чистоти та невинності. Разом вони створювали дивовижний контраст, який притягував погляд і не відпускав.
Коли пензлик доторкнувся до мене востаннє, я відчуло полегшення. Моя місія виконана. Я стало домом для чудових квітів, які так любила Ліліт. І хоч я і старе, але я збережу ту частинку магії, що залишилась від Гарольда. Адже кожне полотно — це не просто зображення, це ціла історія, яка розповідається мовою фарб.
