Мої перші уроки бідності
Моє раннє дитинство припало на “дев’яності” у пострадянській Україні. Років до шести мені здавалося, що всі мої ровесники живуть однаково. Усі носять заболочені старі кросівки і прикладають попльований подорожник до розідраних колін. Усі їздять раз на рік на Чорне море, їдять сосиски на сніданок і сплять на розкладному кріслі у вітальні, коли вдома ночують гості.
Дитсадки теж були між собою схожі — розмальованими стінами, запахом молочної каші в коридорах, суворими голосами виховательок. Так само як і вічно заклопотані мами в бігуді, як замурзані після гаражів батьки в спортивних штанях. Усі ми дивилися ті ж самі мультики, усі просили на гостинець кіндер-сюрприз і за кожної нагоди тікали на вулицю.
Я чітко пам’ятаю день, коли зрозуміла, що існували багатші й бідніші.
До тієї миті вулиця в моїх очах рівняла всіх — спільним брудом під підошвами, спільним голодом (додому не можна, бо більше не випустять!) і випробуваннями. Важило не те, хто має кращі джинси — а хто зможе накрасти яблук в саду птахоферми так, щоб не прилетіло від сторожа. Не те, хто сьогодні їв на сніданок яйце чи хліб з маслом — а хто зуміє швидко втекти від агресивних старшаків, вправно подати м’яч або сховатися так, щоб шукали аж до вечора.
Моя подружка Марина все це вміла, чим викликала мій щирий захват і потайну заздрість. А я, коли вже починала когось обожнювати, то межі не знала — нав’язувалася, липла, без кінця домагалася уваги. Кілька добрих тижнів я затято гуляла лише з Мариною, занедбавши решту подруг. А того дня, спонтанно і невимушено, притягла її до себе додому.
До того ще ніколи не траплялося, щоб бабуся мені не дозволила запросити до себе подружку. Вона чемно вітала кожну, пригощала солодощами і делікатно не втручалася в наші забави. Впевнена у теплому прийомі для Марини, я барвисто і хвалькувато їй розписувала дорогою додому, яка класна у мене бабуся.
Ми не встигли навіть роздивитися як слід моєї колекції наклейок, як нас несподівано вигнали на вулицю.
Ну тобто, не те щоб грубо вигнали — бабуся м’яко попросила нас погуляти надворі. Мовляв, вона зараз буде всюди прибирати і ми їй заважаємо. Марина нічого не запідозрила і покірно пішла до дверей. Мені ж у душу закрався неприємний холодок: ніколи раніше мої подружки не заважали бабусі в її хатніх справах.
— Дитинко, грайся з Мариною надворі, будь ласка, не приводь її додому, — сказала вона мені між іншим під час вечірнього купання, зіскоблюючи щіткою бруд з моїх колін і стіп. Я саме була зайнята переливанням сіро-пінної води з одного пластмасового кухлика в інший, тож не надто перейнялася її словами.
— А коли ти доприбираєш, можна буде, бабусю?
— Ні, люба, з Мариною — тільки на вулиці.
Я відкинула геть кухлики і подивилася на неї з нерозумінням.
— Але Ліза може до мене ходити? І Жанка? І всі інші? А Марина не може?
Бабуся тяжко зітхнула, наче ця розмова завдавала їй прикрощів.
— Але що тепер, ніхто не може до мене ходити? А з ким я тоді буду дружити? А чому Марині не можна? — голосно допитувалася, вистрибуючи з ванни у теплий махровий рушник і не даючи бабусі жодного шансу зробити вигляд, що вона не почула моїх запитань.
— Дитинко, у неї надто брудні ноги. А в нас усюди світлі килими.
Я була так вражена, що навіть не стала сперечатися з бабусею. Її фраза немов зірвала невидиму пелену з очей і я стала помічати те, чого не бачила раніше.
Усі мої закадичні подружки, мої вуличні амазонки, спритні мавп’ячі королеви, усі однаково кістляві й довгокосі — ми всі жили по-різному. Я могла винести з дому шматок ковбаси на бутерброді, а Жанка — тільки скоринку хліба, скромно политу соняшниковою олією. Мої речі, хоч і з базару, завжди виглядали гарно й добре сиділи, а на Лізі штани й куртки теліпалися, мов зняті зі старшого брата.
Марина… з Мариною було найгірше. Брудні ноги влітку мала кожна, бо амазонкам годиться ходити босоніж. Але ввечері всі ми поверталися до наповнених теплою мильною водою ванн, де мами і бабусі перетворювали нас назад на ніжних білошкірих принцес.
Усіх, окрім Марини.
Вона завжди була брудніша за інших, патлатіша й голодніша. Я ніколи не бачила її батьків, а коли запитала одного разу, чи ми можемо погуляти в неї вдома, Марина зам’ялася і сказала, що їй не дозволяють нікого запрошувати. Я тоді вирішила, що це вона образилася на мою бабусю — але коли стала розпитувати дівчат, виявилося, що у Марини ніхто ніколи не бував.
— Не треба бути багатим, щоб жити добре. Треба мудро розпоряджатися тим, що маєш, — повчала бабуся. — Дбати про город, закрутки робити. Хату в чистоті тримати, не розкидатися грошима на витребеньки. А хто сидить і нічого не робить — то потім розказує, який він бідний.
Можливо, так робили Маринині батьки?
Бабуся постійно наголошувала, що ми не багаті, що живемо скромно. Але коли до нас приїжджала моя кузинка з села, то завжди чудувалася, що апельсини і вафельні батончики можна їсти без ліку. Колись у нас часто обідала моя подружка Ліза і отримувала ту ж саму порцію, що й я — до того дня, як бабусі стало відомо, що у Лізи вдома мене просять почекати в кімнаті до кінця обіду і зачиняють переді мною двері кухні. Після цього бабуся більше ніколи не запрошувала Лізу до столу.
Марина ж була інша: ані не кликала до себе, ані не пускала слину на бабусині смаколики. Мені це страшенно муляло.
— Слухай, — запропонувала я одного разу. — А пішли до нас, покупаєшся у ванні? У мене навіть шампунь полуничний є!
Марина глибоко замислилася:
— Але навіщо?
Щоб у тебе були чисті ноги, якими можна ходити по бабусиних килимах. Щоб ми могли погратися у мене вдома, бо я давно про це мріяла.
Цього я озвучити не наважилася, зате продовжувала її заманювати принадами купання:
— Вода така класна, тепла, можна лити на себе скільки влізе! Можна топити у ній шматочки мила або зануритися носом і булькати, як підводний човен! А потім будеш чиста-чиста! Хіба це не приємно — бути чистою?
Марина із сумнівом пожувала губу, але зрештою таки відмовилася:
— Навіщо мені купатися, якщо я потім піду на вулицю і знову буду брудна?
Шестирічній мені було не збагнути, чому дорослим треба так усе ускладнювати. Чому бабуся сварилася, коли я обміняла свого “Робінзона Крузо” на плакат з Покемонами? Чому мати назвала мене дурненькою, коли я запитала, чи ми можемо взяти Лізу з собою на море влітку? Чому не можна було помити Марині ноги, замість виганяти її з килимів?
Розуміння приходило повільно і болісно, з роками — паралельно з усвідомленням того, що ми таки живемо скромно, бабуся не брехала.
Особливо тяжко дався період, коли мене перевели до приватної школи, де нібито була краща підготовка до університету. Серед нових однокласників я почувалася чужорідною, недолугою і безликою. Вони носили золоті прикраси й дорогі мобілки в кишенях, їх привозили до школи лискучими чорними автівками, а на весняні канікули вони їздили на мовні курси до Англії. Я в їхньому світі була наче п’ятиногий прибулець з галактики Чорне Око.
Я б хотіла сказати, що перетворилася на Марину — але Марининого почуття гідності мені завжди бракувало.
В дорослому житті ті спогади трансформувалися у звичку: я тримаюся людей свого матеріального рівня — подеколи навіть неусвідомлено. Не пускаю додому нікого з ногами, бруднішими за свої. Відмовляюся від запрошення туди, де килими для мене можуть бути надто світлі.
Не можу позбутися цікавості, чи десь так само, в котрійсь з дорослих галактик, чинить сьогодні Марина.
