Український реваншизм, як ключ до знищення московії

Історично так склалось, що Україна, український народ та нація, починаючи ще з часів 17 століття постійно перебували під впливом окупантів, часто ворогуючих між собою. Ми завжди були в лещатах різноманітних сил для того, аби ті змогли виконати свої стратегічні окупаційні плани, це стосується і Речі Посполитої, і Османської імперії, ну і звісно ж московії у будь - якій її формах. А що ж натомість? Чи були в нас якісь мстиві і реваншистські плани й дії? Щодо першого - так, і це проявилось одразу в кількох епохах:
1) У 17 столітті у виді козацьких повстань та їхньої кульмінації - Національно-Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Здавалось би, ось воно, нормальне спокійне життя зараз настане, достатньо зробити лише один рішучий крок. Але не так сталось, як гадалось. Через численні зради союзників, у тому числі і кримських татар й московитів, через те, що рівень організації у козаків поступово знижувався до рівня кумівства, корупції і частково анархії - війна була програна. Це була перша серйозна спроба помсти, проте вона зазнала краху. Ключовим тут є те, що це не був реваншизм, Хмельницький не мав намірів знищити Річ Посполиту, чи щось подібне, а просто утворити незалежну козацьку державу - Гетьманщину

2) У 18 столітті, у вигляді малочисельного, та все ж запеклого опору московитам захопити території. Цей опір проявлявся в обороні Батурина, вступом Мазепи на сторону Карла 12, тощо. Однак тут наш опір вдалось придушити значно швидше, ніж століттям раніше, оскільки московити були найстрашнішим і найпотужнішим злом, що колись панував на наших землях, вони мали найдосконаліші жорстокі методи, щоб за будь - яку ціну, та все ж захоплювати й знищувати чуже. Це глибоко контрастувало з попередніми подіями, і наклало на українців синдром меншовартості, ніби вони вже ніхто, і такими лишаться вічно.

3) У 19 столітті, у вигляді повного культурного і літературного спротиву. Після століть насильницької боротьби, і її придушення - українці почали шукати інші способи звільнитись з лещат окупації. Усім відомі такі прізвища як Шевченко, Котляревський, Куліш та інші. У ситуації,коли умовна революція була майже неможливою - вони творили своє, і спочатку це не приносило значних результатів, оскільки московитські спецслужби і влада вже тоді діяли для того, аби по максимуму знищити ці літературні прояви вольності для свого народу. Проте вплив виявився значно сильнішим, ніж передбачалось раніше - люди знали і про письменників, і про їхні твори, і про їхнє життя. Вони, а особливо Шевченко - перетворились в національних ідолів, які своїм прикладом довели, що зі злом можна боротись не тільки за допомогою мушкета і шаблі, але й книги і пера. В майбутньому це сильно відобразиться на дисидентській боротьбі у 1960х-1970х.

4) У 20 столітті у вигляді кульмінацій проявів украпїнської національної ідентичності та української державності. Починаючи від 1914, і закінчуючи 1945 роком - Україна мала 4 державності - УНР,Гетьманат, ЗУНР та Карпатська Україна. І хоча ці держави були короткотривалими, проте вони заклали основу для майбутньої незалежності. Важливим тут є також те, що у жодній із них не було якихось реваншистських планів навіть на московію - ослабленій тоді війною. Але що тут казати за якісь реваншистські плани, якщо ці держави не проіснували і кількох років. А все чому? Бо знову ж, як і за національно - визвольної війни - хаос, дезорганізація, прояви анархії, і найголовніше - зрада, зрада зі сторони найближчих сподвижників свободи. Винниченко тому приклад, він як письменник непоганий, але як політик - зрадив УНР, її цінності, а в 1920 навіть до москви їздив, проситись стати лідером окупованої більшовиками України, коротше кажучи - політична гнида.

5)Після цього на 2 десятиліття запанувала тиша перед новою бурею, за цю тишу відбулись голодомор, колективізація, пацифікація, та інші страшні події, які в майбутньому ще зіграють свою роль. У цей період починає формуватись перша українська націоналістична організація, яка має прояви реваншизму - ОУН. Саме їй належало згодом, під час Другої Світової війни стати важілем впливу на українське населення територій, за які боролись срср - старе московитське зло, і третій рейх - нове нацистське. ОУН у Другій Світовій існувала у різних формах, проте її цінності лишалися незмінними - відновити незалежність України, і побудувати сильну націоналістичну державу, що загрожуватиме своїм існуванням старій московії і новопосталому рейху. Що стосується реваншизму, то найбільшим його проявом була волинська різанина, причому це стосується як і ОУН, так і польської Армії Крайової, але тут є важливий момент - АК діяла як окупаційна сила, захоплюючи не свої території і вбиваючи населення,а ОУН не стала просто пробачатись або не дивитись за цим - у відповідь горіли польські села та містечка, це були прояви того, що робили поляки століттями раніше,і вони за це певну ціну заплатили. Щодо московії, то тут нажаль ОУН не змогла досягти дуже великих успіхів, проте всеодно фанатично боролась проти совєтського окупанта.

6) Після другої світової війни (З 2 половини 1950х)і до кінця 1980х прояви боротьби були культурними і літературними. Проте досвід такої боротьби вже був століттям раніше, і совєтська московитська влада розуміла, яку загрозу її існуванню це несе, а тому намагалась придушити це будь - чим і за будь - яку ціну. Але все було марно, і як і при російській імперії - срср почав тріщати зсередини завдяки в тому числі і такому неформальному, але потужному впливу на тоталітарне і садистське московитське зло.

7) Уже починаючи з 2 половини 1980х і по сьогоднішній день йде змішаний період боротьби, як і культурний, так і реальний - воєнний. Зло совєтське було знищено, але на його зміну прийшла московія у іншій формі - російська федерація, яка була і залишиться назавжди найстрашнішим окупантом в нашій історії, тому що те що роблять московитські солдати - це з найвищих проявів садизму і жорстокості, яка звісно була і в 2 світовій за нацистів і совєтів, проте тоді це не було проявом власної волі московитів, а тим більше німців у настільки великій формі і масштабі.

Здавалось би - за стільки років існування ми майже ніколи не мали реваншистських планів щодо наших ворогів, практично завжди або терплячи, або борячись, проте лише з системою ворогів, а не всією їхньою сутністю, особливо це стосується московії - найяскравішого прояву описаного. Ми були занадто добрими і толерантними до всіх, і це нас погубило в минулому. І тут виникає питання - адже ми перебуваємо й найсильнішому і найстабільнішому (відносно інших етапів історії) - етапі існування, проте ніяких мстивих, а тим більше реваншистських планів щодо московії у нас поки нема, і хтоб що не говорив - немає у нас реваншизму щодо московії, і це погано. Проте окрім московії у нас лишаються і старі проблеми,хоча й менш виражені зараз - дезорганізація, прояви анархії і зрада, всюди і від кожного. А це усе посилюється і з нашою шикарною владою, яка живе за ліберально - егоїстичним баченням на світ. Ну і найбільшого розчарування тут додає і зовнішньо-політична обстановка у вигляді йобнутого, але нажаль надто впливового президента США - Дональда Трампа. Цього року нам вже 2 рази намагались підсунути капітуляційні умови, погрожуючи різним, наприкінці зими - початку весни,і от зараз. І тут розчарування суспільства наростає ще більше, оскільки виникає питання - а що ми можемо зробити? Ми взагалі незалежна і вільна сила,чи як? Мінімально, але з’являється запит на реваншизм. Проте для того, аби втілити його у життя нам потрібна перш за все стратегія існування, взаємодія суспільства з владою, а також такі економічні умови, щоб не нам, а ми диктували іншим країнам що робити. У нас для того є усі можливості, проте нажаль ми через ряд суб’єктивних і об’єктивних факторів не можем втілити.
І рано чи пізно війна закінчиться, постане велика кількість завдань перед нашим народом і нацією, однак ключовим тут лишиться одне - наше ставлення до московитів, як народу. Вважаю, що нажаль у нас знайдеться немало ідіотів, які будуть їздити в росію на заробітки, спілкуватись з росіянами як повноцінними людьми, а не унтерменшами, виступати “я за мір” і так далі.
Ми не можемо у своїй країні робити насильницьку боротьбу для того, аби досягти реваншизму на державному рівні, проте ми можемо це робити на літературному і культурному. І я закликаю тих, хто хоче і хто може - пишіть книги, статті, публікацйії в газетах, журналах, інтернет - виданнях та іншому, пишіть реваншистські цінності і плани щодо московії, і головне - розповсюджуйте це, щоб далі був запит суспільства, це нам дуже пригодиться, пропагандуйте наш український реваншизм щодо московії всюди. З запитом суспільства на реваншизм зросте і потреба у його реалізації, а це те, що нам і потрібно. І ніяка влада не зможе цьому протистояти, бо нам не влада головне, а головне - досягти своїх цінностей та завдань на майбутнє.

Висновок. Відповідь у нашому довгостроковому існуванні і знищенню московії як сутності, як імперії, як держави - лежить в українському реваншизмі, через нерозкритий потенціал якого наші вороги і продовжують робити все те, що і зараз, а влада продовжує жити в іллюзіях. Дякую за прочитання.