А ви знали, що письменниця-фантастка Урсула Ле Ґвін не надто втішно відгукувалася про творчість Дж. К. Ролінґ?
Про це авторка побічно заявила у своєму есе Art, Information, Theft, and Confusion, Part Two. Суть слів Урсули стає більш зрозумілою, якщо ви коли-небудь читали її роман «Чарівник Земномор'я», головний герой якого також відвідував школу магії та навчався чародійству. На мою думку, на цьому подібність творів закінчується, та й сама Урсула не вважала, що Ролінґ якось її «обікрала».
Тож ось, які думки стосовно поттеріани Ле Ґвін виклала у своєму матеріалі:
«Тоді ж яка різниця між тим, аби перебувати під впливом твору й визнавати це, а також перебувати під впливом твору й не визнавати це?
Останнє — це ситуація, яку я спостерігаю зі своїм "Чарівником Земномор'я" та "Гаррі Поттером" Дж. К. Ролінґ. Не мені належить ідея школи для чарівників, а якщо вона й є чиєюсь, то тоді вона належить Т. Г. Вайту, хоч він і зробив це в одному побіжному рядку й ніяк далі не розкривав. Я була першою, хто це зробив. Роками пізніше Ролінґ взяла ідею й розвинула її в інших напрямках. Вона не плагіатила. Вона нічого не копіювала. Насправді її книжка не могла бути ще більш відмінною від моєї стилем, духом тощо. Єдине, що мене турбує, так це її очевидне небажання визнати, що вона навчилася будь-чому від інших письменників. І поки неосвічені критики вихваляли її неймовірну оригінальність у винайденні ідеї школи для чарівників, деякі з них, здавалося, навіть вірили, що та винайшла фентезі, вона дозволяла їм це робити. Це, на мою думку, ницо, а в довгостроковій перспективі ще й нерозумно».
У 2004 та 2005 роках для The Guardian Урсула додала ще кілька слів до своєї думки про творчість Ролінґ:
«Коли так багацько дорослих критиків говорили про "надзвичайну оригінальність" першої книжки про Гаррі Поттера, я прочитала її, аби зрозуміти, навколо чого весь цей ажіотаж, і лишилась дещо спантеличеною; це скидається на жваве дитяче фентезі вкупі зі "шкільним романом", що є непоганим для своєї вікової групи, однак воно стилістичне скупе, вторинне на вигадку, а також дещо лиховісне етично».
«Я, на відміну від деяких, не відчуваю, що вона мене обікрала. Однак вона б могла бути більш вдячною до своїх попередників. Я була здивована критикам, які вважали першу книжку надзвичайно оригінальною. Вона має багато переваг, та оригінальність — не одна з них».
Як приклад хорошого й правильного «запозичення», Ле Ґвін наводить свою роботу з творчістю Філіпа К. Діка, який вплинув на її книжку The Lathe of Heaven. За її словами, суть полягає в тому, аби вичленувати різницю між тупим копіюванням та застосуванням технік з первинного тексту до свого твору. У цьому випадку: домішування східного містицизму до роману західного зразка.
«Я багато чому навчилась від Філа Діка. Я відкрито та з гордістю визнаю свій борг. До того ж, я йому про це розповіла. Ми знаємо, що так чи інакше впливаємо один на одного, й усвідомлюємо схожість того, що намагаємося робити, обмінюючись ідеями про це та про письменництво у наших листах».
