Летять повз мене, мов птахи, літа —
були часи, як був ще зовсім юний...
На чорній сукні похилилися жита,
звучить бандура, плачуть тужні струни.
Як ще тоді — я пам’ятаю осінь.
Кудись одно бредуть вже зморені воли.
А я до них рушаю по сільській дорозі,
не маючи охоти.
Й досі плинуть кволі...
Куди йдете? Де шлях ваш буде?
Мовчать.
Отак і похмурі, сірі люде —
щось будувать,
щось планувать...
Де мій раніш минав десяток —
сьогодні забудовують новим:
інноваційним, пріоритетним —
нерідним
й зовсім не живим.
Усі квапливо плинуть повз мене.
А він — на човні без тривог —
у даль...
Пливе.
Ніколи думкою мене не омине
його прощання —
і моя печаль.
Сам собі знайда,
й вмілий адмірал,
чужим ставком
пливу назустріч небу.
Так і не зустрів...
Мабуть, вбачаю я
таку потребу.
Але поодаль
вже чекає мене
зрушений причал.
♫ Dustin O’Halloran – Opus 55
