Ехо вибухів,
удари гармат —
лякають моїх отців.
Моє серце — мій каземат,
криків — орочий спів.
Не солдат я,
та воїн.
Потопаю в зибучих пісках.
Не один я —
й ніякої зброї
не вистачить,
щоб стерти нас в прах.
Ми не тіні —
потоплені душі,
розхристані діти зими.
Хрестоликі,
до правди байдужі,
як і ми —
глухі до війни.
Приглуши
корабельні снаряди —
і гвинтівку з набоями скинь.
Ми живемо
тільки заради
вже забутих
розбитих святинь.
♫ Midwife - 2020
Є дороги, що ведуть у завтра, і є ті, що губляться в зорях. Цей вірш — про наші кроки, сумніви й мовчання на перехрестях життя.
Сповідь людства, яке забагато жило. Ми успадкували лють, страх і ненависть — і назвали це честю. Цей вірш про цивілізацію, що спершу шукала сенс, а тепер просто вбиває, бо не знає, що ще робити.
Кохання спалює тебе до останньої молекули, якщо живеш не собою, а для чиїхось очікувань. Краще зникнути, ніж жити чужим образом. Краще вмерти чесно, ніж вигинатись під чийсь ідеал.
