Ехо вибухів,
удари гармат —
лякають моїх отців.
Моє серце — мій каземат,
криків — орочий спів.
Не солдат я,
та воїн.
Потопаю в зибучих пісках.
Не один я —
й ніякої зброї
не вистачить,
щоб стерти нас в прах.
Ми не тіні —
потоплені душі,
розхристані діти зими.
Хрестоликі,
до правди байдужі,
як і ми —
глухі до війни.
Приглуши
корабельні снаряди —
і гвинтівку з набоями скинь.
Ми живемо
тільки заради
вже забутих
розбитих святинь.
♫ Midwife - 2020
Теплий спомин про дідуся — як тиха молитва в серці. Вірш, що пахне дитинством, любов’ю, переданою через слово, і болем втрати, що не згасає. Про ті очі, усмішку і голос, які більше не побачиш, але пам’ятатимеш усе життя.
Трагічний марш юності в забуття — без імен, без надії, з холодною зброєю в руках. Цей вірш — не про героїзм, а про втрату себе в безглуздій м’ясорубці, де кожен стає цеглиною в стіні, яку ніхто не пам’ятатиме.
На вершинах свободи — самотня постать із серця народу. Цей вірш — виклик світові й гімн нескореній правді.
Війна на груди стала чоботом, І ніби бачу небо, а повітря не хватає. Я з тих, хто завжди жадно ковта його ротом, А тут і робиш вдих, а легені обпікає.
Війна на груди стала чоботом, І ніби бачу небо, а повітря не хватає. Я з тих, хто завжди жадно ковта його ротом, А тут і робиш вдих, а легені обпікає.
