Валерій Пузік — ім'я, що невіддільне від сучасної воєнної прози. Але чи тільки від неї? Перед нами не просто автор, а ціла палітра іпостасей: він мінометник із позивним «Фінчер», командир міномета, і водночас художник, письменник, режисер, фотограф, а ще – продавець у книгарні, будівельник, пекар та тістоміс. Ця множинність ролей, цей постійний рух від творчості до фронту і назад, формує унікальний голос його текстів.
Народився Валерій у селі Теліжинці на Київщині, здобув освіту художника-дизайнера. Можливо, саме тому його книжки будуються за принципом «спочатку зір, потім слово». Вони короткі, фрагментарні, наповнені стислими деталями, які зазвичай вислизають з репортажів. До повномасштабної війни Пузік працював журналістом та сценаристом. У січні 2015 року він пішов добровольцем на Донбас, у складі батальйону ДУК «Правий сектор», а з 2022 року продовжує службу вже у Збройних силах України. За різними джерелами, його бібліографія налічує від п’ятнадцяти до понад двадцяти п’яти книжок, якщо враховувати всі видання та співавторські збірки.
Війна очима художника: проза, що не пояснює, а показує
Особливість Пузіка як автора в тому, що він майже не намагається пояснити війну тим, хто її не бачив. У його текстах немає грандіозних батальних панорам. Натомість є датовані дні, листи до сина, буденні замальовки піхоти, списки позивних, назви посадок. Головним героєм тут виступає не героїчний вчинок, а втома, голод, той час, що тягнеться безкінечно, і мова, яка під тиском і ламається, і віднаходиться знову. Це проза, що занурює у конкретний стан тіла та свідомості в умовах ізоляції й нестачі, тому її сприймають не як хроніку, а як живе свідчення.
Його «перша» біографія, ще до великої війни, вибудовувалася на межі професій. Записники, які він, за його ж словами, вів ще під час Революції гідності на Майдані, поїхали з ним і на фронт у солдатській торбі 2015 року. Тоді він служив артилеристом, брав участь у боях. Після оголошення припинення вогню він разом з побратимами зняв короткометражний документальний фільм про донецькі пейзажі, що виглядали апокаліптично. Це була його перша помітна режисерська робота, далі були сценарій телевізійного міні-серіалу про досвід військових та співпраця над повнометражним фільмом.
Паралельно з фронтом та після нього з’являлися книжки: збірки «Бездомні пси» та «Моноліт» (обидві 2018 року), «Я бачив його живим, мертвим і знову живим» (2020), документальний роман і збірка віршів 2015–2020 років, дитяче фентезі (2021). Саме така манера — без зайвого пафосу, з акцентом на внутрішній конфлікт та побутові деталі — повною мірою розкрилася у його воєнній прозі після 2022 року. Недарма збірка «З любов’ю — тато» увійшла до списку найкращих книжок 2023 року за версією Українського ПЕН, а «Я бачив його живим, мертвим і знову живим» раніше вже був серед двадцятки найкращих прозових книг. Цього року Пузік також потрапив до рейтингу UP-100 у категорії «Культура».
Проєкт «Нора» та чотири грані воєнної реальності
Один з найновіших епізодів своєї біографії Валерій описав сам: сорок днів у піхотній норі, вихід з якої він вважає своїм другим днем народження. Цей досвід вилився у книжку «Людська нора, голод і Бог на війні». Тут нора — це і реальна інженерна споруда, і потужна метафора, а розмова про голод і віру перестає бути чимось абстрактним. Автор сам жартома назвав нору «мистецькою резиденцією», і це влучно підкреслює творчу переробку пережитого.
Чотири книжки Пузіка, що вийшли українською з 2023 по 2026 роки, складають цікаву послідовність. Це не просто оповіді про війну, а різні кути зору, що змінюють відстань до самої теми.
1. «З любов’ю — тато» (2023). Ця книжка – своєрідний лист, розмова військового з дорослішаючою дитиною. Батько, який мав би бути поруч, показуючи світ, тепер опинився на фронті й веде діалог на відстані. Тут свідомо немає бойових сцен, лише уламки спогадів, рефлексії про сьогодення та мрії про мирну країну, що чекає за «вузькою стежкою над прірвою». Цей текст Український інститут книги позиціює як історію про те, що навіть у найжорстокішій війні в центрі залишається людина. Якщо шукаєте контрапункт до репортажної воєнної прози, це гарний варіант: свідчення не про бій, а про жертву тих, хто в бій пішов.
2. «Мисливці за щастям» (2024). Збірка оповідань, що має промовистий підзаголовок «Якщо треба буде помирати, я тебе розбуджу». Вона зібрана з історій про життя на фронті та на деокупованих територіях, де, попри звільнення, війна нікуди не зникла. Зруйновані села, заміновані поля — і поміж тим люди, що піклуються одне про одного, будують плани та усміхаються всупереч усьому. Щастя тут — це здобич, яку доводиться вистежувати серед розрухи. Оповідання, до речі, це той формат, який Пузіку особливо вдається, адже він колись здобував визнання саме короткою прозою. Цей збірник стоїть між листом до сина та пізнішими книжками, тому його варто читати як доступний вхід до авторської оптики.
3. «Ким ми були» (2025). Назва цієї книжки вже провокує питання: хто ти був до війни й ким став після років поруч із нею? Пузік ставив це питання як матеріал для тексту, розпочавши роботу над книгою ще 2015 року. Це десятиліття збирання мозаїки голосів та облич: бійців, медиків, волонтерів, митців, пацифістів, живих і загиблих. Тут є сновидіння, рефлексії, запахи й звуки зони бойових дій. Сам автор називає простір цих текстів тим, що перебуває «за межею». Це найрефлексивніша з його книжок, вона заглиблюється у зміну, яку війна робить з людиною, і ставить під сумнів можливість точно відповісти, ким людина була раніше. Назва, виставлена у минулому часі, слугує застереженням: це не про героїв, а про тих, ким ми були, перш ніж нас змінили.
4. «Людська нора, голод і Бог на війні» (2026). Це найбільша за обсягом книжка автора, яка об’єднує два тексти під однією обкладинкою. Перший – «Людська нора» – це оповідь про українську піхоту, про страх, втому, про мову, що ламається й віднаходиться, про війну як простір, де залишаються лише найпростіші речі: тепло, вода, тиша, довіра, пам’ять, любов до життя та вперта надія. Текст складається з датованих фрагментів днів і ночей, що поступово зливаються в єдиний стан існування. Нора тут – укриття і пастка, утроба й могила, місце, що змінює сприйняття часу, простору й власного тіла. Другий текст ставить питання, які нерідко замовчують: чи є місце Богові там, де панують голод і війна, і як зберегти людяність, коли реальність штовхає до її втрати. Для тих, хто вже знайомий з «З любов’ю — тато», ця книжка стане, можливо, темним дзеркалом: якщо лист до сина тримався на надії на повернення, то тут усе тримається на здатності витримати без неї.
Відмова від пафосу та спроби пояснити війну тому, хто її не бачив, об’єднує всі ці твори. Пузік пише з подвійної позиції: художника за освітою та мінометника за службою. Ця оптика дозволяє йому майстерно поєднувати надзвичайно точні візуальні деталі з майже документальною прямотою. Якщо ви лише відкриваєте для себе цього автора, зручно почати зі збірки оповідань «Мисливці за щастям» або ж із щемкого листа до сина. До «Людської нори», яка є найважчою за настроєм, варто переходити вже після них.
