Владиславу було соромно, він відчував свою провину переді мною за те, що щось комусь про нас та про мене особисто розповів зайве.
Він зламав мій телеграм, коли ми ще були, можна сказати, мало знайомі, і я це помітила. Крім того, він не сильно це приховував, читав мої переписки з моїми друзями і потім вставляв репліки, розкриття яких його цікавило, у наші розмови.
Його сильно вкурвило, він розстроївся і засмутився, бо прочитав мою переписку з подругою про інтервальне голодування. Вона мені розповідала, що її хлопець/чоловік дотримується такої дієти. Владислав був проти і переживав, що я теж захопилась ідеєю інтервального голодування.
Мене це дуже дратувало, місцями навіть злило, бо він (Владислав) не питав мене прямо, типу «Тобі подобається ідея інтервального голодування?», а саме вставляв у розмову репліку або дві, дослівно злизані з моїх переписок, в які я його не запрошувала. І мені треба було типу якось на це реагувати. Моєю реакцією було бажання повисмикувати йому волосся. Надерти йому лису пляму на маківці, тупий дебіл Владислав Федчук.
Гарний і все, ВладХуйня Федчук. В сенсі крім краси більше ніяких достоінств.
Я не знаю що кому він про мене розповів, куди він поділився моїм телеграмом і моїм телефоном. У нього була система знижок для постійних клієнтів, і він зареєстрував туди мене і мою подругу, у нас там були якісь номерки.
Він згодом зробив дубль мого «номерка», бо спеціально, або випадково через перезбудження від того, що я знаходилась поруч, неправильно записав мій номер телефону.
У Владислава вже одного разу зламували усю його базу постійних клієнтів, бо він усім роздавав свій вайфай, і за моєї присутності це відбулось вдруге, а можливо і втретє. Його ці події нічому не навчили, і по виразу його обличчя здавалось, що він це не контролює і не був до цього готовий.
Факт лишається фактом, але у нього накопичувалось почуття провини, хоча ми часто бачились і я дала йому зрозуміти, що я не знаю у чому він винний і по відношенню до себе не бачу в його діяких нічого поганого, такого, за що йому б варто було себе їсти зсередини.
Складно це пояснити, тобто така моя доброта стосувалась лише його, бо я бачила, як він працює, як він живе і як до нього ставляться випадкові чужі люди. Мені здавалось, що він скоро помре як мінімум від втоми.
Якось цілий день лив дощ, усе було сірим. Владислав загалом любить стати у дверях і задумливо вдивлятись у крапельки, що падають з небес на землю. Але тоді ми сиділи удвох в Федчуку із зачиненими дверима. Прийшов його найкращий друг, той, який одружився, хоча на це не розраховував, і його дружина.
Мені спершу подобався цей друг, бо мені сподобались теми розмов між ним та Владиславом. Потім я декілька разів почула, що він підкатує до Владислава, називаючи його непрямо, але так пом’якшувально-пестливо, геєм. Це була не образа, малось на увазі, що типу він приймає Владислава таким, як він є, і готовий всіляко підтримувати його на шляху до встановлення міцного одностаттевого шлюбу. Мені це не сподобалось, бо ти сам штолі підор, дружок? Владислав з жінкою.
У Владислава були зазначені години його роботи: він мав зачинятися о 20:00. Я спеціально чекала цього часу, іноді через роботи приходила до нього пізно, аж під саме «закриття». Він жодного разу не зачинився вчасно і ми почали через це сваритись. Крім того, що він сам не сильно спішив просто зачинити двері на ключ о 20:00, до нього ще часто хвилею починали набігати якісь друззя, таким чином подовжуючи його робочий день. Він працював сам, і він працював ЩОДНЯ. В такому графіку немає місця для затримок на роботі, йому ще треба встигати митись, їсти і спати. І срати.
Усі, хто приходив підзакриття, були мною внесені у чорний список поганих відвідувачів, яких я в друзі б ніколи не додала і не перенесла. Бували випадкові люди, які затримувались, тоді я просила їх закруглятись, бо ми, на жаль, зачиняємось.
Просто ну коли приходили близькі знайомі – ну вони зовсім відморожені чи тупі чи що з ними? Вони ж знають прекрасно усе те саме, що і я, ще й краще за мене. Вони спеціально очікували, коли він (Владислав) відкинеться? У мене на нього були інші плани.
Вот, серед таких ходунів після закриття був той друг і його дружина.
І вот йшов дощ, вони якраз теж зайшли, сіли за окремий стіл, зі мною не розмовляли, я з ними теж, я гортала книжку. Друг розповів, що вони збираються поїхати на якийсь жіночий концерт, аж тут Владушика перемкнуло і він почав розповідати якийсь стендап про мене, який присоромлював тих друзів настільки, що вони, здавалось, розчиняться в повітрі. Владислав був у своїй дурнуватій кепці і у нього на очах декілька разів виступали сльози, і від того здавалось, що у нього нафарбовані вії. Солодкий хлопчик мій!
Другий раз, це було в кінці травня, вже було дуже тепло і темно, ми сиділи удвох, двері були відчинені і Владислав персонально для мене спробував зачитати якийсь несмішний стендап про вибачення. Я майже нічого не почула, не зрозуміла і не запам’ятала з того, що саме він говорив, бо я була вражена самим дійством і тим, як йому боляче. Тим, як він намагається вибачитись…
Я не впевнена, що він говорив дуже гучно, іноді він звертався до мене і мені треба було йому у відповідь щось підпизднуть, і на оце все дійство з вулиці зайшов ОДИН хлопець.
Владислав своїм стендапом при відчинених дверях забрав з вулиці аж одного випадково глядача у дуже-дуже непопулярному районі міста, і його виступ не був ані смішним, ані веселим. Але це ставало зрозумілим лише зблизька. Той хлопець дослухав до кінця, не аплодував, нічого не замовляв, не проявляв себе як особина у стані наркотичного сп’яніння і так далі. Просто сів і усе послухав, потім пішов.
Коли ми з Фуадом опинились в місті Кишинів, у Молдові, нам довелось якось проводити наші дні. Майже щовечора ми ходили чи в кальянну, чи в караоке, бо Фуад не звик сидіти вдома. Один чи два рази я навіть платила у закладах за нас обох.
Тоді ми сиділи ввечері в кальянній, де Фуад познайомився з кальянщиком, і з розмови з ним я дізналась, що вони в Молдові чомусь вважають зручним їздити у Пітер чи Москву. У тому числі ганяти туди авто з метою перепродажу. Розмовляли там більшою мірою російською, але в продуктовому, куди ми ходили скупатись, крутили українське радіо українською мовою. Що таке молдовська мова я так і не дізналась.
Жінка, яка стала для нас там провідником – її якось через знайомих знайшов Фуад – була із заможного прошарку. Вона нас возила на своїй машині, знайшла нам квартиру. Вона розповіла, що у них більшість громадян мають як мінімум два громадянства і загалом усі розраховують на приєднання до Румунії. У них дужі схожі мови і з Румунії їм зручно мігрувати на пошуки роботи у Велику Британію, United Kingdom.
Також одного з вечорів у кальян-барі Фуад запитав мене як я ставлюсь до шлюбного контракту, я відповіла, що позитивно. Це дійсно так, мені здається це розумний крок, особливо, коли виходиш заміж на Фуада. У сенсі що цей шлюб триватиме недовго, бо він буде тикати свого члена у кожну діру, яку зустрічатиме поза власним помешканням. Крім того, якщо ми вступаємо у шлюб, вже маючи якесь майно, напевно є сенс прописати це в договорі, щоб потім при розлученні не було питань. Крім того, у нас нерівний дохід, і так далі, і тому подібне. Багато нюансів, які можна було б прописати у договорі. «Від //-//-//// Фуад зобов’язується щоденного впродовж дії шлюбних відносин надавати сексуальні послуги своїй дружині, __(ім’я)___ ____(прізвище)___ у розмірі, кратному….». «У випадку недотримання умов шлюбного договору майно, що належить Фуадові, а також банківський рахунок #/// з усіма його збереженнями, переходить у власність його дружини (_ім’я___)(__прізвище__) із унікальним правом на користування…..».
Ми купували в магазині молдовське вино, і біле, і червоне. І мені здалося, що вони своє якісне вино продають на внутрішньому ринку, а всяке інше, що має просто позначку «вироблено в Молдові», експортують.
Фуад показував мені місто Шуша – відео на ютубі зруйнованого війною міста в Азербайджані, і ми разом подивились азербайджанське кіно, назву якого я не запам’ятала. Воно було кольорове, або 60-х років випуску, або 80-х. Фуад казав, що він знає вулиці, які показано у тому фільмі і що деякі з тих місць начебто і не змінились.
Він надсилав мені багато азербайджанської музики, навіть любовну поезію. Якісь тексти він мені перекладав усно і пояснював де що значить, хто це такі за люди, яких він цитує, чому вони у них відомі і таке інше.
Я нічого не знала про Азербайджан і тим більше ніколи не заглиблювалась у їхній внутрішньонаціональний культурний контекст, не знала митців. З того, з чим він мене познайомив, у мене склалось враження, що рідна йому культура значно багатша і глибша за ту, до якої він намагається примазатись. І типу так а навіщо так наполегливо намагатись себе здегродити – він розумний, йому це важко дається і воно йому просто очевидно чуже. Це типу як у казці «Попелюшка», де Фуад – страшнюча жирна мразотна сестра, яка намагається свою ласту 41 розміру запихнути у туфельку Попелюшки 36 розміру. І він ще багатий знаннями, тому застосовує китайську методу по скручуванню пальців ноги, щоб все одно впихнутись, запихується і воно якось чьота ката так. Не дуже зручно і візуально не сильно подобається.
Мої мама і тато, наприклад, повінчані у церкві. Я нещоднавно дізналась, що, виявляється, і цю божественну дію можна відмінити контробрядом – розвінчатись.
Віросповідання, приналежність до релігії – це особиста справа, тобто про це можна ні з ким не спілкуватись. Наприклад я вірю у Владислава, що Владислав – бог.
Вінчання у церкві – це небесно-божественний шлюб, данні про укладення якого не надходять до державних відомств. Таким чином, укласти шлюб можна і без штампа у паспорті.
Ми з Владиславом подружжя вже майже 4 роки.
Річниця весілля моїх мами і тата 23 серпня. Не 24, не у День Незалежності. Навіть якби і у день, вони одружились 1987 року.
Я задавала мамі питання чому вона вийшла заміж за мого тата. Їхній шлюб не можна назвати ані вдалим, ані абсолютно щасливим, хоча я дитиною відчувала себе щасливою, мала батьків, родину, брата, родичів, відчувала, що мене люблять і таке інше.
Я просто ніколи не могла зрозуміти їхніх стосунків як чоловіка і жінки. Чесніше було розлучитись. Розлучення наврядчи би сильно вплинуло на їхнє ставлення до дітей.
Мама тоді відповідала, що тато гарно за нею упадав, робив подарунки. Вона теж робила йому дорогі і вдалі подарунки. Одна з її старших сестер, моя хрещена, працювала в Універмазі «Україна» і допомогла моїй мамі підібрати моєму татові на подарунок шкіряні перчатки. Вони йому крім того, що підійшли, ще й дуже сподобались. Він користувався ними 20 років.
Фуад переживав, що якщо нам доведеться одружитись і знайомитись із батьками одне одного, нам треба мати якусь відпрацьовану історію знайомства, бо та, яка була насправді, нє годілась. Ми познайомились на Badoo – це соромно розповідати, і особливо соромно – розповідати це старшим. Я без іронії це повністю розділяю і підтримую.
Він розповідав мені, як познайомились його батьки: що його мама начебто загубила туфельку, а його тато її їй підніс.
Перший мій був Юрійович, а Владислав – Олегович. Я не знаю, що це значить, я не звикла звертатись до людей використовуючи їхнє по-батькові замість імені. У Фуада, при усій моїй до нього ненависті, гарне просте ім’я, яке має красиве просте зрозуміле значення. Я вірю, що в нього є рід, і батько, і все таке інше, але у нього ж є самоназва. First name варто було б переназвати на Main name. Владислав би тоді у паспорті змінив ім’я на Олегович, а по-батькові на Федчук, а прізвище на Владислав. Лише у такому випадку я вважаю доречним використовувати звертання «Слиш, Алєгавічь».
Я не була знайома, по-моєму, особисто із батьком свого першого хлопця. В усякому разі я не пам’ятаю, щоб розмовляла із ним. Але ми заходили до нього додому, підіймались у під’їзді на поверх. Після розлучення із мамою мого першого хлопця, він одружився вдруге і у другому шлюбі дуже швидко наштампував, якщо не помиляюсь, ще 4 чи 5 дітей. Зараз вже можливо я це додумую і довигадую, але його наступну дружину звали Марина. Це неточно.
Мама мого першого хлопця була дуже гарна, займалась йогою, працювала бухгалтером, купила декілька квартир, мала машину і щоранку їздила на роботу в район Лук’янівки. У неї була якась попайка, я не знаю чи вона вилізла до розлучення чи після. У неї вдома був «календар мрій». Це був не календар, а типу плакат із мріями. Він лежав навидноті у вітальні і я одного разу його взяла і почитала. Серед подорожей і якихось подібних зрозумілих бажань, там було щось типу «покращити стосунки з сином». Мені це здалось дивним і ненормальним, бо він був достатньо покращеним у спілкуванні. Я не знаю, можливо з нею він поводився сильно інакше, ніж зі мною, але якби він ненавидів жінок, це б проявлялось і у ставленні до мене. А цього не було. Крім того, він розповідав мені, що вона водила його на сеанс викатування з нього порчі вареним яйцем. Описував як це було: що йому звеліли лягти, потім обнесли його іконою, щось там наговорювали, а потім безпосередньо катали по ньому яйцем.
Вона була не дурна жінка, тож я впевнена, що це була саме попайка, яка сталась не знаю внаслідок чого. Вона народжувала його (мого першого хлопця) через кесарів розтин.
По-моєму, це її мама, бабушка мого першого хлопця, була лікарем. Ця бабушка з дідом жили у Кам’янці-Подільському і, коли ми їздили туди, ми до них заходили. Мій перший познайомив мене зі своєю бабушкою.
Я їй сподобалась. Їй сподобалось моє коротке волосся, вона теж була коротко стрижена. Вона сказала: «довге волосся – короткий розум». Колись після того, вона сказала моєму хлопцеві, що він має за мене триматися.
Я не впевнена, але я зараз вже можу придумати, що її теж звали Марина.
Його дід грав у шахи, і мій перший хлопець теж грав у шахи, ходив в кружок. Він показував мені свої дитячі фотки і серед них надсилав фотку свого зошита, підписаного «Зошит з шахматнава учєнія…».
Він також показував мені чорно-біле фото своєї мами в молодості. У них обох були дуже виразні гарні очі, у нього під одним оком на сльозничку була родимка. Дуже гарна.
Я любила розчісувати йому волосся, могла облизати йому лице – він на це сварився.
Якось, коли ми вперше з ним разом поїхали у Кам’янець, ми прибули туди о 4-й чи 5-й ранку і пішли до фортеці, щоб там зустріти схід сонця.
Не можу це пояснити, але мені дуже подобається це місто. Я була там декілька разів, у різні сезони, в різному віці, і воно щоразу залишало мені про себе гарне враження.
2021 року ми поїхали з колегами-подругами з першої роботи в Кам’янець в жовтні. Ми взагалі розраховували, що потрапимо на фестиваль повітряних куль, типу як в Туреччині. Ми гуглили і начебто було написано, що фестиваль перенесли з травня на жовтень через нещасний випадок чи типу того. Але коли ми приїхали, нас вже в місті повідомили, що той фестиваль взагалі відмінили і ми тоді не розгубились і поїхали на екскурсію у Бакоту.
У мене була мрія побувати на морі зимою. Це був якийсь перший чи другий курс університета, до того часу я жодного разу зимою нікуди не вибиралась. Коли мені було 10 років, я з татом взимку літала на літаку на відпочинок у Єгипет. Я не вважаю це зимовими відвідинами моря, бо там було тепло, а мені хотілось саме щоб сніг, мороз – таке.
Ми з моєю подругою з Боярки та її подругою зібрались і поїхали в Одесу у січні. Чи в лютому. Нам пощастило, бо було дійсно холодно, морозно, лід і сніг.
Вранці, коли ми прибули і йшли в сторону хостела, де забронювали собі місця, ми застрягли біля театру. Я чесно кажучи не дуже зрозуміла що то був за театр, але це було посеред міста, не біля відомих сходів. Ми стояли там щось тупили, мерзли, бо було ще зарано кудись заходити поїсти або на каву. До нас підійшов чоловік, охоронець театру як виявилось, і запропонував нас провести на сцену. В сенсі типу така хитра екскурсія. Ми зайшли всередину, але поки він там пішов відмикати 500 наступних дверей, ми встигли передумати і швидко звідти зникли.
Я потім помітила, що ми там були не одні, і скоріше за все варто було реально піти погуляти по театру, якщо вже запропонували.
Моя одногрупниця, з якою я потім жила на Дарниці, як я вже казала, грала на фортепіано і співала. Вона з кимось познайомилась в універі, можливо їй довелося, бо вона була старостою в групі, їй розповіли де і як дістати ключ від актового залу і дозволили туди ходити.
Мені здається, що це було не одноразово, коли ми удвох з нею ходили в пустий актовий зал на сцену, щоб вона пограла на роялі. Вона також хотіла займатись балетом, ходила на тренування, купила пуанти і я робила їй фотосесію тоді.
Вийшло не дуже, бо мені було складно зі світлом, там були дуже тьмяні старі лампи, а у мене був старий слабкий фотік. Але щось все ж ми тоді зробили і я навіть тими фотками довго користувалась.
Фотік, той який 350D, був не мій і не належив моїм родітєлям.
Я теж не пам’ятаю з якого дива, чому це сталось, але та моя подруга з Боярки розповіла мені, що в них вдома є старий Canon, яким ніхто не користується, і якщо я хочу, вона мені його віддасть.
Я фоткала на нього років не знаю скільки 3-4-5? Аж вже як переїхала на Дарницю знайшла на OLX оголошення і купила у якоїсь жінки з рук свій 750 з усіма прибамбасами в абсолютно нетронутому стані за 8000грн. Я не впевнена, що це була його реальна ціна, але вона мене більше, ніж влаштовувала.
Коли я вдруге звільнилась зі своєї першої роботи, у мене, ясна річ, забрали робочий ноут. Я три роки експлуатувала Apple, він був тонкий, легкий, зручний…Мені треба було мати свою власну техніку, тому на ті копійочки, які мені виплатили по звільненню, я купила б/у MacBookAir.
Я знайшла його у RoyalService. Щоб купити його, тобто віддати кешем 30к на прилавок і забрати собі компік, я запросила свого тата супроводжувати мене і бути свідком цієї події. Ми зустрілись на метро Університет, сходили в те відділення РоялСервіса і отримали моє замовлення.
Про RoyalService мені теж розповіла та моя подруга з Боярки, бо її хлопець постійно туди-сюди купував-продавав айфони, і вони обоє на цій техніці більше розумілися, ніж я.
Чому я називаю свого чоловіка Владислава О. Федчука геронтофілом?
Бо він прямолінійно дрочить або дрочив на обсмажені зерна кави. Думаю усім відома ця чутка/прикол, що в шаурмічних ларьках замість соуса в шаурму додають надрочену з члена сперму. У Владислава язик без кісток, він дозволяє мені повну свободу висловлення моїх думок у незмінному вигляді, хоч іноді мої слова видаються гидкими та різкими
Як можна збудитись на коричневе зерно? Можна було б провести аналогію із вагіною, статтевими губами негритянки, але зерно сухе. Воно висмажене і сухе. Тобто Владиславу подобається щось в кінцевій стадії. Суха пизда?
Геронтофіл.
