Приїхав додому на деякий час, побачитися з родичами. Відчуваю тут напруження та небезпеку. Мені стало сумно, що в місті, де я виріс та прожив все своє свідоме життя – зараз складно знаходитись, не лякаючись власної тіні, а точніше, не лякатися кожної повітряної тривоги.
Я можу сидіти в такі моменти та мимоволі починати уявляти вибухи, наслідки цих вибухів, смерть, поранення. І, що логічно, спокійніше від цього не стає. Ці думки та “видіння” лякають хоча б по тій причині, що інколи якісь передчуття мене не обманюють. А можливо, це всього лише співпадіння думок та реальності.
Все ж таки, звичка дійсно друга натура. Мені вже кортить повернутися на Пасічну, в просторе ліжко та в безпечне середовище.
З іншого боку, саме в цьому будинку в мене виникає більше домашніх почуттів, бо це дійсно є мій дім. Справжнішого дому не було й не буде.
Ненавиджу цю війну хоча б за те, що мушу відчувати те, що зараз відчуваю.
Окрім того, страшно усвідомлювати наскільки звичним стає таке життя. Й наскільки воно сіріє через постійні контрасти та емоційні гойдалки. Інколи мені здається, що я ледь вичавлюю з себе емоції.
Брами розуму дуже щільно зачинилися.
