Розладжена клавіша
Мовчазний акорд,
Що Міг би звучати й
Квітнути тугою
На рештках старого світу.
Вітру вибило ікла,
Якими він продирався
Крізь латки вікон,
Ятрив ікони облич,
Здичавілий від запаху крові,
Що носитиме тепер із собою
Вічно.
Життя - як типове українське кіно:
Жаске, палке й позбавлене гепі-енду.
Та жодний момент не даремно прожитий,
Хочеться вірити.
Й навіть кістки,
Перетерті пекельними жорнами,
Стануть потім піски,
Назавжди закуті у часі,
У камені стел й обелісків…
Війна вже занадто далеко.
Війна все ще надто близько.
19.04.2023
