7 грудня, Субота. Дивлюсь як сніг паде. Дивлюсь через вікно. Сніг лапатий-лапатий. Так паде ніби не хоче падати, помало-помало. Я, з братом і сестричкою вибігла надвір, але мама тут же мене загнала до хати. Раніше люди пропадали коли стемніє. А тепер люди пропадають і в день, тому мама нас не пускала на двір, снігом бавитись. Мама каже що це якийсь страшний звір і нас може вкрасти, що вже багато сусідських дітей попропадало і загнала нас до хати. Тато набрав снігу у два відра і ми чекаєм поки він ростане у нашій кімнаті. Так ми маєм що пити.
10 грудня, Вівторок. Їмо раз на день. Перед сном. Щоб мож було заснути,бо на голодний шлунок ніхто не спить, тай і тепер взагалі ніхто не спить. Вже все сплуталось, день і ніч сплутались. Я в календарі щоранку закреслюю дні, здається я одна з усіх тільки знаю який нині день і число і деколи мене мама питає, просто так питає, який нині день тижня. У нас тепер немає днів тижня і чисел, але я все одно все відмічаю в календарі.
11 грудня. Середа. Сьогодні нема що їсти. Тато каже що завтра буде багато їди. Що треба потерпіти до завтра. Завтра буде заболонь. Заболонь це кора з яблуні чи груші, яку можна варити. Так він мамі пояснював.
12 грудня. Заболоні уже нема. Тато казав що пам'ятав одне місце де в місті росла невелика яблуня. Коли він прийшов туди, то яблуні уже не було. Я чула як тато казав мамі, що по місту нікого з людей нема. Навіть якщо якась людина помирає чи замерзає на вулиці, то вона довго там не лежить. Її якісь люди для чогось забирають. Тато тоже по дорозі бачив одного замерзлого і дуже худого чоловіка. Я чула як тато розказував мамі, що підійшов до нього, але той уже був мертвий. Тато порився по його кишенях. Думав найти гроші або сигарети. Тато сміявся. Тато казав мамі - і нащо мені було його гроші коли у місті уже нічого не продається і не купляється, бо нема вже що продавати і купляти. У кишені покійника тато знайшов фотографію якогось хлопчика. Тато хотів зняти з цього чоловіка його чоботи, бо чоботи тата уже подерлись і у них йому було холодно. Але чоботи того дядька були ще гірші. Тільки рукавиці він забрав його, і помолився за ті рукавиці, помолився Богу за душу того дядька. Щоб Бог простив йому і зберіг того хлопчика на фотографії. Тато казав мамі що дерев уже нема в місці, бо усі дерева порізали на заболонь і на дрова. Мама не вірила татові, що у місці нема уже дерев, все плакала,плакала і питала чому тато її бреше що дерев нема ? А тато її заспокоював і казав що є , що є ще дерева, що він пожартував так. А мама казала - от я і кажу що є...от я і кажу, а ти мені брешеш що нема,тато ще довго заспокоював маму і говорив сам до себе. Я чула як він злився на себе, нащо він розказував мамі за того померлого, за фотографію і за дерева і казав сам собі що мамі уже нічого, уже нічого говорити не можна. Що їй спокій потрібен.
14 грудня. Вчора ми їли зупу. Тато знов ходив у місто і найшов три соснові шишки. Ми мали ще свинячу шкіру. Бо тато найшов ще свої старі чоботи, вони з свинячої шкіри. Мене вчора вночі болів живіт, я рвала і не могла нічого писати. Тай і у нас догоріла остання свічка. Тому у ночі мене болів живіт і було страшно що темно, здавалось світло ніколи не прийде сюди.
15 грудня. Доїли останнє сіно. Мама дрібно ріже сіно, розмочує і довго варить. Колись ми мали цукор і сіль. Цукроване сіно, або солене, можна їсти, ми жували його і випльовували, а воду усю випивали. Цукор уже давно закінчився, сіль минулого тижня. Але мама згадала що у нас є свячена верба. Вона ще туди замішала вербу. Я боялась їсти, а саме пити, бо ми тепер не їмо, а тільки п’єм відвар з того що наварила наша мама. Я боялась пити відвар, бо мене тільки живіт перестав боліти, але була дуже голодна і пила. Живіт не болів.
Нині мама прощалась з татом. Тато її заспокоював і цілував. Перший раз бачила коли тато цілує маму, в губи, в щоки, в чоло і волосся, в руки. Мама вже не плаче навіть. І ми ніхто вже не плачим. Ми майже всі дні лежимо і кожен день все менше і менша встаєм з ліжка. Сил нема. Мене дуже болять ноги щоб ходити. І чомусь надувся живіт. Тато каже що так буває, що це нічого. Мені здається що це все сниться і я чую що з головою моєю щось не так. Я ніби не я, світ Божий ніби не світ Божий. Сьогодні я молилась перший раз до Боженьки, питалась чого Він на нас так злиться, Він нічого мені не відповів. Напевно ми його сильно розгнівили що Він обідився і мовчить.
16 грудня. Тато нині майже цілий день свариться з мамою. Один раз вдарив її. Раніше тато казав мамі, що якщо прийдуть якісь незнайомі люди, то щоб мама їм не відкривала, бо вони її вкрадуть, що якщо прийдуть незнайомі люди, то щоб вона їм не відкривала, а тата відразу кликала і щоб навіть з ними не говорила через вікно! Це тато раніше казав. А нині прийшла якась жінка. Питалась хто в хаті живе. Мама сказала що тільки вона і її чоловік, а дітей вони не мають. Тоді жінка сказала, що у неї є хліб, щоб мама прийшла завтра, дала мамі карточку з адресою, та жінка мамі сказала щоб мама прийшла завтра сама, без чоловіка, і та жінка дасть їй хліб і тушонку. Сказала що не хоче щоб усі в місі знали, що хліба і тушонки мало, але мамі та жінка обіцяла залишити. Жінка ця виглядала не худа і не спухла від голоду, як усі тут ми, а виглядала добре. Вона посміхнулась на останок мамі. Сказала щоб мама зайшла завтра, ще до обіду, поки хліб і тушонку не розібрали. Коли мама пішла і розказала тату то він дуже кричав на неї, казав що вона дура,перший раз тато обізвав маму. Казав що ніякої тушонки і хліба в цій дирі уже нема і не буде. Мама не вірила, казала що він її знову бреше, як брехав з деревами, і сказала що завтра сама піде по тушонку, тоді тато вдарив маму і сказав " Нікуда ти не підеш". І спитав маму :
- Тоді чому по-твоєму вона з собою не принесла буханку хліба, а заставляє тебе саму прийти по хліб в невідоме місце і випитувала з ким ти живеш ? Мама плакала. Довго-довго.
Тато прив'язав маму до ліжка, бо боявся що вона втече по тушонку. Бо молодша сестричка все чула і просила маму щоб та принесла тушонки !
17 грудня. Мама і тато покликали старшого братика на вулицю, ми вже давно не виходили на вулицю тому братик зрадів і пішов з ними. Вони пішла у стайню. Там колись була наша корова, потім ми її з'їли. Зїли не всю а зовсім трохи, бо решту корови забрали якісь люди. Чоловіки, їх було п'ятеро, вони мали ножі і сокири, а тато був сам, він не міг з ними битись тому вони забрали в нас корову, яку ми зарізали. Хтось бачив як ми зарізали корову і нас здав. Коли мама сказала тим чоловікам що в хаті діти і нагадала їм, що у них є теж діти, то вони щось шептались, потім дали нам одну ногу від корови. Тата, мами і братика довго не було, вони довго не вертались з стайні, де колись жила наша корова. Потім мама і тато прийшли, мама казала що братик потім прийде, що завтра прийде і почала варити нам бульйон. Коли мама зварила і він був дуже гарячий, але ми не могли чекати і всі сіли за стіл. Тато подавав тарілки, а мама наливала. Ми всі сіли за стіл, їда була перед нами, але чомусь ніхто не їв. Тоді мама сказала що добрі люди нам дали кусок лапи коня. Всі почали їсти. Я зачерпнула ложку, піднесла до губ і зупинилась. Вилила з ложки назад в тарілку. Так декілька раз. Я так хотіла їсти, так хотіла їсти, я хотіла і плакати і їсти. Я хотіла вірити що це лапа коня. Я зачерпнула щераз, піднесла до губ, але вилила, на цей раз на землю. Я встала і сказала що не буду їсти свого братика !
Ніхто нічого мені не відповідав. Тому мені стало дуже страшно. Мене почала голова дуже боліти. Голова дуже крутилась, так що я трималась стіни, дойшла до свого ліжка і лягла, мені було тяжко дихати, я задихалась, я не знаю що зі мною таке було. Потім пройшло. Я встала і написала це в щоденник і сказала Боженьці що більше в нього не вірю !
Це був останній запис в її щоденнику. Напевне слідуюча стала вона. Я стояв біля картини Страшного Суда, дивився на Суд Божий і думав, а що буде із цією не святою святою ? Що буде коли вона помре і який буде вердикт Божий ? Ніхто не може вирішувати за Бога і я не знаю як з нею поступить Бог, але моя уява вже настільки розпалилась що я не міг її стримати.
Мені здавалось що як тільки я подумав і спитав себе, що Бог присудить їй, то одразу ніби небо відкрилось і я побачив Того, Хто йшов в окровавленій одежі.
Він йшов судити землю. Терновий вінок був на його голові і шати його були окровавлені. Руки і ноги його були проколені. Але Він уже не був як милостивий, а як неумолимий суддя. Вигляд його був страшним. Страшний Бог у гніві Своїм ! Страшний Всемогутній у ярості своїй ! Коли Він відкриє то ніхто не закриє, коли Він закриває, то уже ніхто не відкриває. Хто втече від гніву Його ? І хто визволить від руки Його ? Люди на землі казали горам - попадайте на нас і закрийте нас від лиця гніву Того, хто йде судити вселенну. Море дало затонулих і земля дала покійних. Кістка до кістки склеїлась сухожиллями, потім кістки обростали м'язами, жилами, волоссям, тисячі тисяч вставали на суд Божий, ніхто не втік і не сховався.
Тоді крикнула до Судді та обезглавлена, та,- голову якої стяв меч розбійника. Крикнула до Судді - прости їм за кров мою, прости бо не знали що роблять ! Але Суддя заперечив :
- Не твою кров вони пролили, а мою ! Бо ти мій образ і подоба моя, і хто пролив твою кров той на мене руку підняв ! Вони думали що я мовчу, бо і я такий як вони, але Суд мій зі мною, і радитись ні з ким не буде Всевишній коли каратиме їх. Пролита кров святих моїх із землі кричить про помсту і я Той що удесяторо налиє їм до чаші, яку вони вам наливали, Я їм дав час для покаяння, але вони не зігнули своїх колін перед Мною, тепер навіки буде зігнутий удвоє хребет їхній і вже не розігнуться.
Тоді і крикнула до Судді та дівчинка,- прости мамі моїй і татові моєму Боженько, бо не знали що роблять ! Тоді Господь відповість дівчинці :
- Я чув як ти двічі молилась до мене. Той, хто створив вухо хіба не почує ? Той, хто створив око хіба не побачить ? Ти питала мене, за що я вас караю ?,- а я мовчав, потім ти казала що мене нема,- а я мовчав. Потім, коли тебе душили, ти три рази ще казала : Мамо не треба, тату не треба. Три рази ти їх просила не душити тебе. І вони не вчинили тобі милості. Не милосердний суд на не вчинивших милості ! Вони закривали свої вуха щоб не слухати тебе, але Я тебе чув, бо Я там був ! Не відходив я від тебе ні на крок від народженя твого і ангел твій що поставлений для тебе, вів тебе дорогою яку Я йому говорив. Він порвав шнур яким душили тебе , щоб дати їм останній шанс одуматись, знаючи що вони не одумаються. Тоді коли шнур порвався і вона взяла у руку молоток, а він сокиру,- і ти ще раз вскрикнула - мамо не треба, тату не треба,- і замовкла ти після цього і більше твій голос не був чутий не землі.
Дочко, про що ти питаєш мене ? Про речі які сховані для тебе ! Чому ти дорікаєш мені коли я не відповідаю тобі ? Чи думаєш що мої дороги,- то твої дороги ? Ти питаєш про то що не вміщається в тобі ! Коли вони вели тебе в стайню, ти вдруге молилась мені : Боженька нагодуй нас всіх вже зараз тут, щоб вони не вбили мене, дай нам манну з неба як ти колись давав в пустині. Дай щоб цей сніг став манною, і коли привели тебе в стайню, ти казала - мамо, тату, підіть надвір, бо сніг цей став манною ! То вони тебе не чули, але тебе чув Я. Бо тебе вибрав Я. Я бачив як зароджувався твій зародок в утробі матері твоєї. Я Той хто з початку бачить що буде в кінці, я знав тебе ще коли тебе не було, ще перед створенням світу я знав що ти будеш, в назначений день і годину я тебе привів у цей світ і забрав тебе теж Я. Не ти мене вибрала, а Я тебе. Я тоді мовчав, щоб тепер навіки говорити з тобою. І за терпіння твоє, терпіння твоє в ім’я Моє, я зроблю по слову твоєму. Я нагодую тебе менною і ти будеш їсти їду якої ти не знала, бо я тебе вибрав і благословив тебе дочко!
Тоді дівчинка перебила Бога:
- А що моя мама і тато ? - прости і їх, як же я буду в раю їсти манну, а вони будуть мучитись, як же я щаслива буду коли вони мучитись будуть ?!
Коли я тебе годуватиму і на руках носитиму, коли на персах моїх ти бавитись будеш, і спати не на ліжку ти будеш а на правиці моїй, а лівиця моя тебе ласкатиме, я тебе раєм обгороджу, сльози уже не побачить твоє око, голоду і спраги вже терпіти не будеш, кожен ангел на небі зупиниться біля тебе коли побачить в яку красу і славу я тебе одягну, в ті дні ти мене уже нічого не спитаєш, а тепер це все для тебе закрито, заспокойся ще не якийсь час, ось скоро твої брати і сестри доповнять число і прийдуть сюди, як і ти прийшла, через велике горе прийдуть сюди і коли число ваше сповниться тоді і таємниці відкриються які були від початку створення усього.
А батька твого і мати твою, за словом твоїм - я спитаю, якщо покаються - спасу, якщо виправдання найдуть своєму гріху - твою кров я виллю на їх голову бо не твою кров вони пролили, а Мою !
Бачить дівчина, ніби видіння бачить, ніби в телевізорі, тато і мама її на колінах стоять і дрижать, а Господа не видно, тільки голос Його чути. І каже голос Господній :
- Устань чоловіку. Устань з колін і Я буду говорити з тобою, а ти відповідай Мені ! Я тебе поставив головою сім'ї, а що ти зробив ? Вона - кість від твої кістки, плоть від твоєї плоті, нащо ти погубив її ?
Відповідає батько :
- Не хотів я, не хотів, це все вона,- це все жінка моя, яку ти мені дав, а я не хотів, вона мене намовила і спокусила, якби не вона, то я б не зробив цього. Не винен я, вона винна у всьому.
Тоді питає Господь жінку :
- Ти, що годувала її своїми персами і під своїм серцем носила, і любила її більше за себе, нащо ти вбила її ? Встань і відповідай мені !
Тоді каже жінка :
- Не вбивала я її,- а спасала інших, бо я подумала чого усім нам вмирати, краще пожертвувати кимось щоб зберегти інших ! Бо люблю я їх, і ти розумний Бог, ти розумієш що краще пожертвувати частиною щоб зберегти іншу частину, це краще ніж усі загинуть. Ти б на моєму місці теж так зробив !
Закрила дівчинка лице своє, дав Бог шанс покаятись батькам її, але не хотіли покаятись щоб бути прощеними, а виправдання собі шукали.
Тоді сказав Суддя :
Кров її я з вас спитаю ! Ви не її вбили, ви себе вбили ! Той хто ближнього вбиває не його, а себе вбиває. Відійдіть прокляті від мене в вогонь вічний, приготований дияволу і ангелам його. Тут два ангела Божих схопили чоловіка і жінку і вже ніколи їх ніхто не бачив.
Одним словом, будете стояти біля картини Страшного Суда, то не затримуйтесь там довго, а то мало які фантазії можуть почудитись !
А що до тої дитини,- то яка внутрішня робота у ній йшла коли вона тримала ложку і хотіла вірити мамі ? Що у ній перевернулось тоді ,коли вона встала, здається що такого щоб встати з-за столу, але в її випадку - встати- це зробити поступок. Поступок на який здатні одиниці, і аж ніяк не 11-ти річна дитина. Знаю, хтось скаже що на її місці поступив би та само, але запевняю вас, якби усім цим канібалам сказати чим вони будуть займатись, ще за один рік до голоду, то ніхто б не повірив з них у таку правду. Серед канібалів були і розумні, добрі, інтелігентні люди ! І якби ви сказали тим людям, що вони стануть канібалами, то вони б обідились на вас і довіку не говорили з вами через свою на вас обіду. Справа в тому, що коли людина сита, в теплі,в достатку, то вона про себе високої думки, але коли біда дивиться в очі, коли біда бере за шию, то тут знаєте... всяке може з вами і зі мною бути. І дай Бог нам всім ніколи не дізнатись на що ми можем бути здатні.
Але вона, дитина, в 11р., не просто встала а й докорила своїм батькам, вона цими своїми словами показала що вона інша, що вона свята. Мама і тато для дитини це все, це всесвіт її і більше ніж всесвіт її. А коли дитина бачить що в одну мить весь всесвіт її перетворився на тих, що їдять собі подібних і кажуть що це нормально, що і ти такою стань, що це нічого такого, то які струни душевні надірвались у тій дитині ? і попри то яка сила має бути, щоб встати , сказати ці слова і піти. Це Поступок. Коли б це зробила доросла людина це одне. А в даному випадку, це Поступок, Поступок і одночасно вирок усім іншим. І в той час не голод її був першою бідою. А то що Бог мовчить ! І то що ніхто її не розуміє, ніхто її не підтримав, і по при то що Бог для неї помер, тато і мама для неї померли, а вона все-таки - Поступок зробила. З такого пекла - чистою вийшла ! І якби Бог підкріпляв її, то тоді зрозуміло, а Він мовчав, а вона все таки Поступок цей зробила ! Ось де сіль ! Ось де будуть засоромлені всі решту ! Світ судитимуть святі. Не будуть судити як судді, а святі будуть судити світ самим фактом своєї присутності. І як же грішник виправдається ? - коли Бог поставить перед ним цю дівчинку і скаже ось дочка Моя, мама її зрадила, тато її зрадив, вона сама лишилась, вона до мене молилась та і я мовчав, і вона про при все - Поступок зробила. Яке виправдання скаже для свого гріха будь-який грішник коли перед ним така свята буде стояти ? Тому святі будуть судити світ, не вироком будуть судити, не словом своїм будуть судити, а фактом своєї присутності, фактом свого буття ! Ось та дівчинка своїм вчинком і весь світ осудила і доказала що вона інша. Як же не влюбитись мені в 14-цять років моїх було можливо ? Як же я міг не влюбитись в неї ?!
Й йшов до дому під сильними враженнями коли прочитав цю історію, знаю, я був дитина і думав як дитина, але я хотів хоч краєчком ока глянути на цю дівчинку, хоть здалеку, але так як вона, я був певен,- буде в раю, то значить і мені, щоб глянути не неї,хоч би здалеку, то значить і мені там треба бути,в раю, щоб подивитись на неї. Я раю захотів, бо вона там !
Пам'ятаю цілий тиждень ще йшов дощ, лив і лив, я дивився на цей дощ і думав про неї. Весь тиждень. Здається ці дощі навіки залишили свій мокрий слід в душі моїй.
