Середина ХІХ століття — Англія живе під знаком індустріальної революції: з’являються все нові заводи й фабрики, міста стрімко зростають, а масове виробництво змінює повсякденне життя суспільства. Водночас у мистецтві — застій: живопис підкоряється застарілим академічним канонам, де панує холодна досконалість форми й відсутність щирості. У цей час у Франції зароджується імпресіонізм — як спроба звільнитися від жорстких академічних порядків і наблизити мистецтво до живого сприйняття світу. Тож було лише питанням часу, коли й в Англії з’явиться власний рух — відповідь на духовну спустошеність індустріальної доби.
Цією відповіддю став гурт молодих художників, які кинули виклик усталеним нормам і прагнули повернути мистецтву щирість та духовність. Вони назвали себе прерафаелітами — на знак протесту проти «післярафаелівської» академічної традиції, яка, на їхню думку, втратила життєвість і глибину. Через кілька десятиліть ці ідеї проростуть у ширший культурний рух — «Мистецтв і ремесел»(Arts and Crafts), де живопис, архітектура, дизайн інтер’єрів і декоративне мистецтво поєднаються у прагненні зробити красу частиною повсякденності. Обидва явища — прерафаелітське братство та рух мистецтв і ремесел — стали своєрідним англійським «бунтом проти буденності», який залишив відчутний слід у розвитку європейської культури та надихає й сьогодні.
Контекст епохи: Англія середини ХІХ століття
Середина ХІХ століття в Англії — доба глибоких контрастів. На тлі індустріальної революції, коли парові двигуни й фабричні цехи змінюють обличчя міст, а масове виробництво знецінює ручну працю, суспільство переживає духовну втому. Механізований прогрес приносить комфорт, але водночас позбавляє життя краси й індивідуальності. Якщо у Франції імпресіонізм став природним наслідком урбанізації — спробою зафіксувати мінливий ритм сучасного світу, то в Англії виникла інша потреба: віднайти втрачений ідеал краси як противагу індустріалізації, повернути мистецтву душу, а людині — гармонію з природою.
Тим часом у художньому світі панує академічна традиція, зосереджена навколо Королівської академії мистецтв у Лондоні. Вона диктує канони «справжнього мистецтва»: великі історичні полотна, античні або біблійні сюжети, ідеалізовані людські постаті та чітку композицію за зразком Рафаеля й Високого Відродження. Але дедалі частіше ці роботи нагадують вправні, проте бездушні копії — досконалі у формі, та порожні за змістом.
Саме на тлі цієї втоми від академічного блиску народжується нове покоління митців — вони прагнуть повернути мистецтву щирість, увагу до природи й емоцій, а їхній «бунт проти буденності» переростає з естетичного жесту у духовний пошук, що назавжди змінює англійське мистецтво.
Прерафаеліти: братство нової щирості
У 1848 році троє молодих художників — Джон Еверетт Мілле, Вільям Голман Гант і Данте Ґабріель Росетті — заснували таємне творче об’єднання, яке назвали Братством прерафаелітів (Pre-Raphaelite Brotherhood). Їх об’єднувало прагнення оновити мистецтво, звільнити його від штучних академічних правил і повернути до «чистоти бачення», яку вони вбачали у живописі до Рафаеля — у художників раннього Відродження, на кшталт Джотто, Фра Анджеліко, ван Ейків, де кожна деталь мала духовний сенс і була написана з любов’ю до природи.
Прерафаеліти бачили причину занепаду європейського живопису саме у спадщині Рафаеля та його численних наслідувачів. На їхню думку, саме після розквіту Рафаелевої школи мистецтво втратило безпосередність і духовну глибину, поступившись маньєризму — витонченому, але холодному стилю, що надавав перевагу формі над змістом. Ідеально вивірені пропорції, бездоганна симетрія, умовні жести й пози перетворили живопис на демонстрацію технічної вправності, а не внутрішнього бачення.
Рафаель і його школа стали для них символом того моменту, коли мистецтво перестало «бачити серцем». Вони прагнули повернутися до часу «до Рафаеля» — коли художник був не академіком, а шукачем істини, коли краса народжувалася з почуття, а не з канону.
Тож не дивно, що в пошуках натхнення прерафаеліти зверталися до англійських середньовічних легенд, біблійних сюжетів і творів Шекспіра, у яких шукали вічні символи кохання, жертовності, краси та страждання. Вони бачили у середньовіччі не лише історичну епоху, а втрачений ідеал гармонії між людиною, природою і вірою. Поєднання міфічного, трагічного й чуттєвого стало впізнаваним підписом прерафаелітів — спробою знайти красу в людській душі.
Поезія перенесена на полотно: Мілле, Гант, Росетті
Джон Еверетт Мілле — один із засновників Братства прерафаелітів, якого сучасники називали технічним генієм свого покоління. Для раннього етапу його творчості характерні релігійно-моральні сюжети, бездоганна точність у відтворенні деталей та майже фотографічна уважність до природи.
Саме ця безкомпромісна реалістичність викликала шок у публіки: картину «Христос у домі батьків» (1850) критики засудили як «надто земну», а газета The Times назвала її «обурливою». Та попри різке неприйняття, технічна майстерність Мілле завжди забезпечувала йому місце на виставках Академії, якими б сміливими не були його роботи.
Найвідомішою картиною художника стала «Офелія» (1851–1852), створена за мотивами трагедії Шекспіра «Гамлет». Мілле надзвичайно ретельно підійшов до втілення задуму: місяцями працював на природі, щоб точно зобразити квіти, згадані у тексті п’єси, адже кожна з них має символічний зміст. Моделлю для Офелії стала поетеса й художниця Елізабет Сіддал, яка не відповідала вікторіанським канонам краси. Проте після появи картини її зовнішність — зокрема руде волосся та бліда етерійна врода — стала новим естетичним ідеалом, значною мірою завдяки Мілле.
Вільям Голман Гант — найпослідовніший ідейний прерафаеліт, для якого мистецтво було духовною місією. У його картинах поєднуються символізм, релігійна алегорія та надзвичайна реалістичність деталей. Гант вірив, що художник має відкривати моральну істину через уважне споглядання світу — і залишався вірним цим переконанням упродовж усього життя.
У 1854 році він створює одну з найвідоміших своїх робіт — «Світло світу». На цьому полотні Христос із ліхтарем у руці стоїть перед масивними, закритими дверима, які можуть бути відчинені лише зсередини — символ людського серця, що чекає на духовне пробудження.
Голман Гант був єдиним членом Братства, хто до кінця залишився вірним його доктрині й зберіг прерафаелітські ідеали у своїй творчості до самої смерті. Через погіршення зору він змушений був зрештою відмовитися від активного живопису. Його остання картина — «Леді Шалотт», що ілюструє сцену з поеми Альфреда Теннісона 1833 року, — була завершена його помічником Едвардом Хьюзом.
Данте Ґабріель Росетті був душею прерафаелітського братства — поетом, художником і візіонером, який перетворив живопис на мову чуттєвих символів. Його творчість поєднує середньовічну духовність із романтичною пристрастю, а пошук ідеальної краси — з глибокою емоційністю. Центральним мотивом у його мистецтві став образ жінки — не просто «музи», а живої, складної особистості, яка ставала співтворцем його художнього світу.
Найвідомішою моделлю та коханням Росетті була вже згадана Елізабет Сіддал: рудоволоса, тендітна, майже ефірна — її риси впізнавані в низці ранніх полотен митця. Саме з неї списана одна з найзнаковіших робіт художника — «Беата Беатрікс» («Блаженна Беатріче»).
У пізній період потужним натхненням для художника стала Джейн Морріс, дружина Вільяма Морріса, з якою Росетті пережив тривалий і складний роман. Її висока статура, темне хвилясте волосся, гордовитий профіль і задумливий погляд сформували новий жіночий архетип у мистецтві: загадкової, інтелектуальної, майже міфічної постаті. Саме її образ лежить в основі таких знакових полотен, як «Прозерпіна» та «Леді Лілліт».
Друге дихання: Берн-Джонс, Вотергаус, Морріс
Братство прерафаелітів проіснувало недовго — фактично лише до початку 1850-х років. Формального розпуску не було, але колектив розпався природним шляхом через розбіжності в поглядах, критику з боку преси й поступове дорослішання його учасників. Першим дистанціювався Росетті: він дедалі більше тяжів до літератури, середньовічної естетики та символізму, і його не цікавила реалістична точність, якої вимагали Гант і Мілле. Мілле, своєю чергою, після скандальної критики ранніх робіт почав наближатися до загальноприйнятого академічного стилю і лише Гант залишився єдиним, хто продовжив працювати у чистому прерафаелітському дусі.
Попри розпад, ідеї Братства не зникли — навпаки, дали життя новим течіям. Уже в 1860–1870-х роках під сильним впливом Росетті формується друге покоління прерафаелітів, яке зосереджується на декоративності, середньовічній стилізації та символізмі.
Одним із головних представників цього пізнього етапу став Едвард Берн-Джонс, який наблизив прерафаелізм до європейського символізму. У його творчості домінують теми середньовічних легенд, артуріани, античних міфів та образів, сповнених меланхолійної поетики. Серед найвідоміших робіт — ілюстрації до легенд про короля Артура, зокрема «Зачарований Мерлін» та «Зловісна голова», алегоричне «Кохання і паломник», а також численні гобелени та декоративні панно, створені у співпраці з Вільямом Моррісом.
Джон Вільям Вотергауз хоч і належить до пізнього покоління прерафаелітів, проте став одним із найвпізнаваніших митців, який поєднав прерафаелітську увагу до деталей і поетичну символіку з академічною вишуканістю та особливою атмосферністю. Основними джерелами його натхнення стали антична міфологія, артуріана та літературні сюжети — передусім образи жінок-героїнь, сповнених внутрішньої сили, таємничості й фатального чару. Саме завдяки Вотергаузу постали такі культові полотна, як «Леді Шалотт», «Цирцея пропонує кубок Одіссеєві», «Гілас і німфи», де жіночі постаті стають живими провідниками емоційних і міфологічних смислів. Його творчість стала містком між прерафаелізмом і символізмом fin de siècle, зберігши красу руху, але надавши їй нової глибини та драматичності.
Говорячи про пізній етап прерафаелізму слід згадати й інших видатних, хоча менш відомих художників. Наприклад, Едмунд Блер Лейтон, чиї картини, такі як «Акколада», вражають поєднанням романтичного середньовічного настрою, драматичного світла і ретельно промальованих деталей.
Серед майстрів, які підхопили романтичні віяння прерафаелізму, варто відзначити Джона Малера Кол’єра; його робота «Леді Годіва», що зображує давню англійську легенду, демонструє увагу до емоційного стану персонажів і водночас любов до історичної достовірності.
Особливої уваги заслуговує Евелін де Морган, одна з небагатьох жінок-художниць того часу, яка продовжувала прерафаелітські традиції, створюючи полотна, сповнені символізму, алегорії та ніжної меланхолії.
Вільям Морріс — ще одна ключова фігура пізнього прерафаелізму, хоча сам він рідко називав себе живописцем. У молоді роки Морріс створив кілька полотен у дусі братства — серед них, наприклад, «Прекрасна Ізольда». Проте дуже швидко головним для нього стало не власне малярство, а ідея перетворення мистецтва на спосіб життя.
Морріс дедалі більше звертається до ремесел, дизайну та прикладного мистецтва — від гобеленів і шпалер до книжкових орнаментів і меблів. Саме його переконання, що «красу потрібно повертати в кожну створену річ», стануть основою нового напрямку, який незабаром виросте з прерафаелітського руху і перетвориться на справжню культурну революцію — рух мистецтв і ремесел (Arts and Crafts).
Спадщина естетичної революції прерафаелітів
Спадщина прерафаелітів виявилася значно ширшою, ніж вузьке мистецьке коло, у якому вони розпочинали. Їхня мрія повернути мистецтво до щирості, емоційності й духовної глибини стала фундаментом для кількох естетичних напрямів у Європі.
Прерафаеліти справили потужний вплив на формування європейського ар-нуво: декоративна лінія, символічна роль природи та нове трактування жіночого образу стали його основою. Їхня стилізація флори — звивисті стебла, ірисові пелюстки, виноградні лози, макові та лілійні орнаменти — безпосередньо лягла в основу химерної рослинності модерну.
Особливо виразно відлуння прерафаелітських ідей простежується у графіці британця Обрі Бердслі: його видовжені фігури, готичні мотиви й театральна пластика — це витончене продовження декоративної мови Морріса та естетики братства.
Чеський художник Альфонс Муха, один із найяскравіших представників ар-нуво, розвинув їхню любов до середньовічної символіки та квіткових арабесок у плакатному мистецтві, створивши нову іконографію модерної богині — спокійної, врівноваженої, загадкової.
Вплив прерафаелітів відчутний і в модернізмі. Вони передали йому свою символічну насиченість, увагу до психологічної виразності та інтерес до міфу як універсальної мови. Навіть коли модерністи відкидали натуралістичну деталізацію, вони зберігали алегоричний лад і глибину настрою.
Густав Клімт — із його сакральним жіночим образом, золотими фонами та орнаментальною насиченістю — продовжив багато прерафаелітських інтонацій, хоч і в новій художній системі.
Норвезький живописець Едвард Мунк, рухаючись до експресіонізму, успадкував від них драматичність, інтимний символізм та постановочну емоційність.
Навіть американський портретист Джон Сінгер Сарджент у низці робіт торкався прерафаелітської манери: його увага до світла, до декоративних тканин, до виразних жіночих образів зближує деякі портрети з естетичними пошуками Россетті та його кола.
Прерафаеліти змінили й моду: довгі сукні з м’яких тканин, відмова від корсетів, природні зачіски, розпущене волосся стали альтернативою вікторіанській манірності. «Естетичне вбрання» (aesthetic dress) випередило свій час і стало передвісником реформ жіночого одягу XX століття.
Прерафаеліти стали не лише художнім підґрунтям, а й ідейним каталізатором руху «Мистецтв і ремесел». Їхнє прагнення повернути мистецтву чесність, а красі — духовний сенс, надихнуло Вільяма Морріса відродити ручну працю, створити нову мову орнаменту й перетворити буденний предмет на носія етичної та естетичної цінності. Саме з цієї філософії народилася програма руху, який назавжди змінив дизайн, архітектуру та культуру побуту.
Про це детальніше можна прочитати у другій частині статті: Вишукане англійське бунтарство. Частина II — Рух мистецтв і ремесел.
Тиха революція прерафаелітів змінила уявлення про естетику, мистецтво й красу. Вони навчили бачити в буденному — поезію, у жіночому образі — силу й таємницю, у декоративній лінії — самостійний ритм і сенс. Їхня спадщина й нині живе в дизайні, моді та культурі уважного, осмисленого життя — у світі, де краса перестає бути прикрасою й стає способом бути.
