Йууухууу! Рок-н-рол! Давно вже такого не було і ось знову! Людям набридло спокійне, пісне та прісне мирне існування і хтось розбурхав справжню, велику війну. Я люблю працювати масштабно, з розмахом і не знаю втоми, тож тільки радий цьому. Погана екологія та нездоровий спосіб життя врівноважують стрімкий розвиток медицини, тож роботи мені вистачає. Але який інтерес в тому, щоб по одному обривати життя старих, хворих людей, які встигли добряче від нього втомитися? Це нудно. Я люблю динаміку, кількість та... якість. Коли рветься струна молодого, яскравого життя, це дуже гарно звучить. А коли їх одразу безліч? Це вже справжня симфонія. Тільки не треба вважати мене романтиком, просто я справді чую це саме так. Війна — як раз те, що треба. В ній я ніколи не стаю ні на чий бік. Мені однаково хто ви — герой, захисник своєї Батьківщини чи загарбник, зрадник, мародер. Чекає хтось вдома на вас, чи на компенсацію за вашу смерть. Байдуже, як зустрічаєте мене — мужньо, зневажливо дивлячись у вічі своїм катам чи благаючи про пощаду. Однаковісінько. Тепер я здаюся вам циніком? Це вже трохи ближче, але знову не про мене. Я — нейтральна сила і просто насолоджуюся процесом. Один добрячий вибух, скажімо, попадання ракети і десятки життів гинуть в сліпучому спалаху. Я розмахуюся — вжух! Стихійне лихо ховає десятки тисяч людей під уламками їхніх будинків — вжух! Пандемія косить мільйони — вжух! Ціле місто перетворюється на радіоактивне пекло — вжух! О, Хіросіма, мон амур, в Нагасакі було вже не так весело, бо щезло відчуття новизни. Ось так я люблю працювати!
Ще я люблю, коли трапляються якісь цікаві випадки, адже навіть улюблена робота іноді здається трохи одноманітною. Наприклад, гине уся родина, а хтось один виживає. Або з цілого полку лишається тільки один солдат. І той, що вижив, дорікає мені в несправедливості та благає забрати і його. Це принаймні оригінально, адже всьому живому притаманно боятися мене й усіляко уникати. Але я б тут нічим не зарадив, навіть якби захотів, бо можу обірвати життя істоти тільки тоді, коли їй судилося померти, ані раніше, ані пізніше. Та я й не хочу, такі екземпляри цікавіші живими. Моя робота доволі невдячна, а вони мені радіють, коли, нарешті, настає їхня черга. Я жорстокий? Аж ніяк! Я безжальний. Це різні поняття. Хіба ви відчуваєте жаль до планктону, який ковтає кит? Для мене ви нічим не відрізняєтесь від планктону.
Яким тільки ви, людиська, мене не уявляли за всі роки свого існування, як умовно розумних істот! Стара з косою, це ще не найгірший варіант. Пам’ятаю, я довго реготав, коли хтось додумався до валькірій. Ну хіба це не наївно, вірити, що коли тебе змішають із брудом на полі бою, по тебе прилетить баба на коні і віднесе до Вальхалли, яку, в свою чергу, уявляли просто як величезний шинок де ніколи не закінчується питво та їдло? Яка вбога уява! Хоч така версія посмертя і не набагато гірша за решту, що ви собі понавигадували. Іноді дивуюся тому, що ви досі так вперто вірите, що після мене щось є. Навіть всередині найрозумніших із вас сидить маленький дикун, який тупає ніжками і волає: «Не хочу зникати просто так! Не може бути, щоб взагалі нічого не було! Це було б надто безглуздо!» Мушу вас розчарувати, мої кумедні марновірні мавпочки — нема там нічого. Ані бога, ані диявола з їхніми володіннями, де праведники мають отримати винагороду, а грішники справедливе покарання, ані переродження, ніякого другого шансу. Є тільки я — нескінченне оновлення, знищення одних організмів, заради звільнення місця для інших. Я дуже корисну справу роблю, якби не моя невпинна праця, ваша планета вже давно задихнулася б од вас. Хоч їй так чи інак скоро настане кінець, у порівнянні зі всесвітом, планета теж не більше, ніж планктон. Я не знаю як це буде: вибухне ваше Сонце, астероїд прилетить, чи ви самі постараєтесь, я просто зроблю те, що й зазвичай — вжух! Кожної миті в вашому організмі вмирає безліч клітин і стільки ж народжується, ви переймаєтеся долею цих клітин? Так і всесвітові начхати як на вас, так і на вашу планету. Немає ніякої вищої сили, що турбувалася б про вас, ваші гріхи та чесноти. Тож можете сміливо нищити одне одного хоч сотнями, хоч тисячами, я дозволяю, тільки роботи мені додасте. І на вбивць, і на їхніх жертв чекає одне — небуття. І в цьому немає нічого сумного. Хіба можна назвати трагедією вимкнення електричної лампочки? Їй зовсім не погано від того, що її вимкнули, їй ніяк. Ваші життя, існування вашої планети і навіть всесвіту важить не більше, ніж ця лампочка. Ви образилися? Але це правда. Я давно помітив, що правду ви не любите.
Ваші нікчемні письменники, поети, художники, часом естетизують чи навіть романтизують мою постать, приписують мені якісь людські якості, співчутливість, тощо. Я лише сміюся, але один такий мене нещодавно навіть трохи розсердив. Як його там, Маркус Зусак? Той, що написав «Крадійку книжок». Це ж треба було, зобразити мене таким нудним, сентиментальним скиглієм! Навіть в Террі Пратчетта трохи краще вийшло. Яким би ви не малювали мене в своїй уяві, ви попадете пальцем у небо. Ось зараз, розірваний на шматки солдат в чиєму тілі ледь жевріє життя, марить ніби я ширяю над полем битви, на тлі багряного неба, розмахуючи косою (звідки ви, взагалі, цю косу взяли? Мені більше подобаються сокири. Великі такі, як ви їх називаєте? Алебарди?) та збираю свій врожай. Але це лише останній передсмертний вибрик його свідомості, що зараз згасне назавжди. Вже.
Чи не забагато я розпатякав вам про свою роботу? Боюсь, доведеться вас тепер вбити. Та не лякайтесь! Жартую я. Ваш час поки що не настав. Що й пожартувати вже не можна? Так і знав, що ви не оціните моє почуття гумору. Не розумію, чому мене прозвали Похмурим Женцем. Ну хіба я похмурий? Навпаки, я дуже веселий, як кожен, хто щиро любить свою роботу. І завжди всміхаюся, бачите?
