Частина 1. Коротка історія від 1916 до 1971.
Сирія, з її багатою історією та стратегічним розташуванням, завжди була місцем перетину різних культур, релігій та етнічних груп. Десь до 13-14 століття саме Сирія була фактичним глобальним логістичним хабом, що і визначно її етнорелігійну складність, стратегічне значення і важку долю.
З 16 століття Сирія стала частиною Османської імперії. У 1916 році, під час Першої світової війни, Велика Британія та Франція уклали таємну угоду - договорі Сайкса-Піко, з метою розподілу сфер впливу на Близькому Сході після очікуваного розпаду Османської імперії. Ця угода передбачала поділ територій сучасних Сирії, Іраку, Лівану та Палестини між цими державами, з подальшим наданням незалежності - як акту вдячності арабам за допомогу у Першій світовій. Проте, звісно, ці держави союзниками бачилися як виключно номінальні.
Французька зона впливу передбачала контроль над сучасними територіями Лівану, частини Сирії та Анатолії (де пізніше Ататюрк перезбере Туреччину). Власне, коли війна завершилася розпадом Османської імперії так і сталося - більша частина сучасної Сирії стала французькою зоною контролю. Британії відійшли Ірак, Йорданія і Палестина, де мав початково бути встановлений міжнародний контроль.
Звісно, цей поділ був реалізований без урахування етнічного та релігійного складу населення регіону. Французька Сирія, наприклад, поєднувала арабське населення, курдів, ассирійців, залишки вірмен, туркменів та черкесів (тих, хто ще втік від російського імперського геноциду).
Релігійно - теж все було дуже не просто. Номінально майже 90% населення Сирії складали мусульмани, 10% християні і десь 3-5% друзи. Але іслам в Сирії як одному з історичних центрів його розвитку був дуже різноманітним. Суніти складали і складають вражаючу більшість, але шиїти і алавіти (до яких і належить нині правляча родина) були відчутною меншістю.
В 20-х стало зрозуміло, що з тим треба щось робити. Тому було прийнято рішення поступово розділити Сирію на частини. Для християн - маронітів планувалося створити окрему державу - Ліван (вийшло дуже специфічно, адже там з релігійним складом теж складно). Суніти мали отримати більшу частину території від Алеппо до Дамаска, як етнорелігійна більшість. Для алавітів мала бути виділена автономна область Латакія, для друзів - держава Джебель Друзів. Всі ці “держави”, звісно, мали бути повністю залежними від Франції.
Французи самі піднімали на прапор релігійне питання, щоб уникнути консолідацію арабського населення на платформі арабського націоналізму, який швидко набирав популярності після Першої Світової. Релігійна децентралізація влади дозволяла Франції утримувати політичний і військовий контроль через слабкі, роз’єднані адміністрації.
Така мудра політика призвела 1925-1927 до Сирійського повстання, яке обʼєднало проти французів сунітів, друзів і алавітів - тобто всіх, крім традиційних шиїтів і християн - маронітів. Французи до середини 30-х так і не зуміли стабілізувати ситуацію, а сирійські повстанці почали підтримувати своїх колег у Палестині, де арабське населення виступало проти переселення євреїв в регіон. В підсумку,1936 Франція мала пообіцяти Сирії реальну незалежність,1939 французи відмовилися ратифікувати власну угоду, а потім почалася Друга Світова війна. Після якої, звісно, ніякої особливої опції вибору у європейців не лишился і 1947 вони надали Сирії реальну незалежність.
Звісно, готовність держави до існування була сумнівною. Плюс регіон трясло, а місцеві були не в захваті від виникнення Ізраїлю. Тому перші роки незалежності Сирії - це пошук ідентичності, боротьба з новим ворогом і спроба економічної стабілізації. Тому країна цілком логічно віднайшла себе у арабському соціалізмі, для якого були властиві антиколоніалізм, арабський націоналізм и прихильність ідеями Маркса. Так країна стала частиною Обʼєнаної Арабської Республіки, яку створив Гамаль Абдель Насер, президента Єгипту.
Частина 2. Диктатура Асадів.
Арабський соціалізм як цілком світська ідеологія непогано стирав грані між різними напрямками ісламу, але сама концепція обʼєданої арабської держави виявилася нежиттєздатною. Ну бо в реальності це як “єдина словʼянська держава” зараз. Хоча різні діалекти арабської і культурний фон Сирії, Єгипту, Ємену розійшлися менше, ніж у поляків, українців та росіян, але все ж дистанція значна. Плюс не існувало спільної економічної бази, а добили ідею поразки арабської коаліції від Ізраїлю.
В підсумку від панарабізму настрої колихнулися у бік більш радикальної політичної програми. Уособленням якої стала партія Баас (Партія арабського соціалістичного відродження). Це транскордонна партія, яка найбільш успішно діяла у Іраку і Сирії. Так, Саддам - саме з тієї Баас.
Сирійське видання партії було особливо популярним серед алавітів, які найбільш масово йшли до армії і складали основу офіцерського корпусу армії Сирії. До них належав і молодий офіцер Хафез Асад.
1970 року в результаті перевороту і на лозунгах реваншу за поразку у Шестиденній війні Баас прийшов до влади, а 1971 Асад (йому тоді було біла 40 років) став президентом Сирії. Як представник релігійної меншини, але на хвилі популярності націоналізму Асад безжально придушував ісламістську опозицію, яка весь цей час існувала. Він громив “Братів - мусульман”, а 1982 року у вже відомому вам місті Хама втопив в крові ісламістське повстання, разом з бійцями вбивши кілька десятків тисяч цивільних.
Саме його режим за активної підтримки СРСР і Іраку Хусейна вів з Ізраїлем гібридну війну на території Лівану, а також продовжував боротьбу за Голанські висоти. Економічних успіхів у Сирії особливо не було, адже країна залишалася переважно аграрною і відсталою.
Шляхи і бачення Хусейна і Асада поступово розійшлися, а з розпадом СРСР значна частка допомоги щезла, що почало занурювати сирійську економіку у пекло. Ще більшою проблемою було те, що крах СРСР і Ісламська революція в Ірані завершили добу популярності арабського націоналізму, повернувши інтерес до релігійної ідентичності. Тому режим почав шукати точку опори у Ірані. Нагадаю, режим Асада - це режим релігійної меншості. Що не могло не пробудити релігійних почуттів у тих, хто до цієї меншості не належав. А пробудження релійної ідентичності в супереч національній у кризовій країні неминуче вело до радикалізації цієї ідентичності.
З цієї спадщиною з 2000 року і довелося працювати сину Хафеза, Башару. Спочатку він не був основним спадкоємцем, але після загибелі старшого брата Баселя в автокатастрофі був підготовлений до президентства. Успадкував Башар владу після конституційних змін, що знизили віковий ценз для президента.
На початку правління він обіцяв демократичні реформи та економічну модернізацію. Перші кілька років називали "Дамаською весною", але сподівання швидко розвіялися через придушення опозиції.
Тим більше що паралельно відбулася справжня катастрофа. 2003 року США вторглися у Ірак, розгромили режим Хусейна і підірвали хоч примарну, але стабільність всього регіону. Десятки тисяч колишніх чиновників, функціонерів і військових - баасистів Іраку масово пішли у підпілля, в тому числі сунітське ісламістське. Це скоро зіграє катастрофічну роль в Сирії.
Коли 2011 року, під час “Арабської весни”, в Сирії почалися антиурядові протести, Башар Асад відповів на них репресіями. З часом протести переросли у збройне протистояння між урядовими силами та різноманітними опозиційними угрупованнями.
Частина 3. Звідки взявся ІДІЛ в Сирії? Втручання Росії і інших.
Ще до подій Арабської весни США почали виведення військ з Іраку, паралельно вимагаючи від іракського уряду шиїтської більшості розширити права сунітської меншості та продовжити йти шляхом демократизації. Якраз на кінець 2011 виведення військ було завершено. Але всі ці декларації не змінювали того, що повзуча громадянська війна в Іраку не припинялася весь період з 2003 року. Дискредитована за нового режиму сунітська частина населення, в тому числі значна частина бюрократії, солдатів і офіцерів режиму Баас була набагато більш вразлива і соціально-економічно, і політично.
Це цілком логічно робило і досвідчених функціонерів, і молодих іракців ідеальним для вербування радикальними джихадистськими угрупуваннями. Однією з яких була “реформована” філія Аль-Каїди в Іраку, яка стала називатися “Ісламською державою Іраку”. Ще 2011 року, з початком громадянської війни у Сирії, організація почала поширювати свій вплив і там. На честь чого організація стала “Ісламською державою Іраку і Леванту”.
І 2013 — 2014 настав час ІДІЛ: повстання в Іраку на фоні слабкості іракського уряду з захопленням майже половини країни (влітку 2014 сили ІДІЛ підійшли до Багдаду) і паралельно — наступ в Сирії з захопленням великих міст Ідліб і Алеппо, загроза для сусідніх країн регіону. В регіоні зʼявилася нова потужна і небезпечна сила. Я вже писав, що поява ІДІЛ налякала усіх і в регіоні, і за його межами. Адже ідеологія організації радикальна навіть для ваххабітів і більшості джихадистів. Вона в принципі не передбачає способу взаємодії крім знищення незгодних.
Завдяки авіаційній підтримці США ситуація в Іраку спочатку стабілізувалася, а потім уряд Іраку зумів почати контрнаступ проти ІДІЛ. Останні території в країні ІДІЛ втратить лише в грудні 2017 року, хоча і досі продовжує влаштовувати теракти на території Іраку. В Сирії, як ви, я думаю, здогадалися, все було складніше.
Бо на 2013-2014 Громадянська війна у Сирії вже тривала 2 роки. І сторін там вже було більш ніж достатньо. Тому коли 2014 ІДІЛ почала свій наступ в осбалених Іраку і Сирії, вона почала стрімко займати все нові і нові території. Терор ІДІЛ настільки всіх перелякав, що фактично усі учасники громадянської війни, продовжуючи вбивати один одного, включилися у боротьбу з Ісламською Державою.
Боротьба з ІДІЛ створила і формальний привід для втручання Росії, яка найбільш активно долучилася до війни в регіоні, підтримуючи зусилля Асаа і проти інших ворогів режиму. Її втручання стало вирішальним для режиму Башара аль-Асада, допомігши утримати владу в умовах громадянської війни.
У вересні 2015 року Росія офіційно розпочала авіаудари в Сирії. Офіційно це було оголошено як боротьба з тероризмом, зокрема проти "Ісламської держави". Проте фактично більшість ударів були спрямовані проти сирійської опозиції.
Загалом, втручання Росії було дуже комплексним.
Авіаудари: Російська авіація здійснювала масовані бомбардування, зокрема по містах Алеппо, Ідліб та Гута. Ці дії часто призводили до численних жертв серед мирного населення.
Військові радники: Російські військові були інтегровані у командування сирійськими військами.
Приватні військові компанії (ПВК): Група "Вагнера" та інші структури виконували завдання з підтримки урядових сил і захоплення стратегічних об’єктів.
Вже 2015 організація "Лікарі без кордонів" звинувачувала Росію у бомбардуванні лікарень. Багато міжнародних організацій заявляли про навмисні атаки на цивільну інфраструктуру. Саме російська методика ведення війни значно масштабувала міграційну кризу, яка почалася в Сирії і у навколишніх країнах вже 2011. Лише Йорданія прийняла у себе 600 тисяч біженців з Сирії. До речі, на тему шаленої істерії про “сирійських біженців в Європі” - Німеччина прийняла менше Йорданії. .
Росія, при дуже пасивній поведінці США, значно масштабувала свій вплив в регіоні завдяки цій кризі. Те саме робили Китай і Іран. Успіхи Асада (який повернув собі контроль над більшою частиною Сирії) сильно зміцнили віру в те, що допомога Путіна - корисна.
Частина 4. Що там зараз?
Успіхи коаліції Асада, Путіна і аятолл не були і не могли бути абсолютними. Значна частина Сирії - під контролем ворогів Асада. Курдів на північному - сході підтримували США, ісламістів у провінції Ідліб - Туреччина, а ІДІЛ - хоч і втратила більшу частину території - продовжує партизанську боротьбу. Підтримка режиму Асада лишається низькою, Туреччина почала поступово повертати до Сирії (в тому числі у вигляді підготовлених бійців) частину з 2 мільйонів біженців, які втекли до країни 8-10 років тому. Здатність Росії підтримувати союзника значно зменшилася через надзусилля в Україні.
Які фракції беруть участь у війну зараз, за 13 років після її початку?
Режим Асада. Його задача - утримати владу. Основні союзники - Росія (надає широку підтримку) і Іран (гроші, зброя, бійці наближених до Ірану проксі)
Опозиційні групи відносної притоності (які виступають за єдність Сирії). Їх ціль - усунення режиму Асада і створення демократичного чи ісламського уряду (залежно від фракції). Тут найбільш помітною є Гаят Тахрір аш-Шам (HTS). Це коаліція джихадистських угруповань, включаючи колишній "Фронт ан-Нусра", афілійований із "Аль-Каїдою". Контролює більшу частину провінції Ідліб і саме вона почала успішний наступ на Алеппо. Вони ситуативні союзники Туреччини.
Курди, які хочуть отримати автономію або незалежність для курдів у рамках Північної та Східної Сирії. Вони контролюють більшу частину північно-східної Сирії, включаючи Ракку та нафтові родовища. Вони виступають також головними захисниками північносирійських християн і друзів.
Туреччина і її прямі проксі (ВІльна сирійська армія, наприклад) в першу чергу намагаються не дати курдам створити свою державу, а також підтримують сунітів проти шиїтів, розширюючи свій вплив на регіон.
Іран і його проксі в першу чергу підтримують зусилля Асада по збереженню влади. Включає в себе КВІР, ліванську "Хезболлу", іракських шиїтських радикалів.
Росія переслідує ціль збереження союзного режиму, а також власної силової присутності на Близькому Сході і на сході Середземного моря.
Міжнародні сили (США, Британія, арабські держави) в першу чергу мали на меті стримати ІДІЛ. І досі можуть залучитися будь-якого моменту.
Чому загострення відбулося саме зараз? Бо в цьому зацікавлена Туреччина Ердогана. А інші сторони не дуже можуть щось відповісти. В США зміна влади, Іран і його проксі значно ослаблені війною з Ізраїлем і економічними проблемами, Росія надто зосереджена на війні в Україні і не має зайвих ресурсів допомогти Асаду. Тому Туреччина допомогла своїм союзникам в регіоні посили позиції. Щоправда, вони навряд чекали такого успіху і тепер не дуже зрозуміло що з тим робити.
Паралельно Туреччина спробує приборкати вплив курдів на півночі, бо курдський фактор завжди буде впливати на турецьку політику. Туреччина прагне не допустити створення незалежного Курдистану, особливо з виходом до моря, і активно протидіє курдам.
Чи впаде режим Асада? Якщо чесно, маю багато сумнівів. Але хвиля дестабілізації його чекає, і Росії доведеться вирішувати наскільки широко йому допомагати. В підсумку турецькі позиції точно посиляться. Туреччина зараз отримує можливість створити фактичну автономію туркменів - сунітів з центром в Алеппо. Курдські позиції збережуться, але з проголошенням незалежності вони будуть дуже обережні. Бо Туреччина. Іран і Росія значну частину своїх позицій і авторитету втратять. Сирія все ще лишиться нескінченно далекою від нормалізації і стабілізації. І скільки триватиме ця війна невідомо нікому, адже без вирішення її першопричин вона не має завершення.
Підтримати автора донатом: 1.�Patreon. 2.�Monobank. 3. Приват.
