Як мене змінили два роки повномасштабного вторгнення?

Євгенія:

Ми стали значно ближчими з рідними, з якими прожили в одному місті чотири місяці на початку повномасштабного. Я відчула себе там удома. 

Я повністю перейшла на українську мову. Для мене це не було так важко, тому що з мамою та з багатьма іншими людьми з мого оточення я спілкувалася завжди українською. Але в мене раз і назавжди зникло бажання підлаштовуватися під імператив «росіянської мови вищих щаблів». 

Насамкінець я стала жити за гаслом «Особисте — це політичне».

Денис:

Період з 24 лютого 2022 року й до сьогодні — це найважчий, найгірший і, як би дивно й страшно це не звучало, найкращий період мого життя. Бо я нарешті став собою. Українцем. Перейшов на українську весною 22-го — і почув голоси предків 33-го, 37-го, 60-их й всіх інших років, усіх інших століть. Війна тисне на психіку, погіршується пам'ять, але головне я і люди з мого кола вже ніколи не забудемо: наш сенс життя — будувати Україну, підхопити естафету розвитку національного життя від попередніх поколінь.

Особисте майбутнє припинило існувати. Є тільки тут і зараз. Не планую нічого далі, ніж на сьогодні-завтра. Не відкладаю на потім. Ми побачили, як «потім» може не настати. Але Майбутнє обов'язково буде — наше суцільне українське майбутнє.

Вікторія:

Ще до повномасштабного вторгнення в мені вкоренилося відчуття, ніби щось станеться. Ніби я обачно виглядаю це «щось» з-за кутка, а воно вже хижо чатує позаду. Так і сталося — банальне зло «імперії» не змінилося. Раніше я мислила категоріями цінностей і принципів, зараз вони трансформувалися із поетичних метафор у різкі тези. Розвинувся інстинкт за будь-яких обставин залишатися з холодним розумом: аби позиція була міцніше за сталь, а жага до гідного життя спопеляла загрозу смерті. Згадую, як малою пожартувала про те, що через патріотичні твори колись мене запроторять до в'язниці. А роки потому дбайливо ховала «Палімпсести» Стуса в тривожну валізку й думала про цю фразу, і про долю самого поета. Жарт більше не був жартом: кожного з нас намагаються вбити — фізично й духовно. Я досі борсаюся в дилемах, чи маю взагалі право говорити про війну, бо не була ані в окупації, ані на полі бою. Але згадую слова виконавиці Марусі Чуприненко: «Можливо, цей дощ не скінчиться, але нам його зупиняти». 

Аріна:

Початок вторгнення припав на складний період у житті кожного підлітка. Мені, як і всім іншим 11-класникам, довелося робити вибір, з огляду на існуючі умови непередбачуваності майбутнього. З початком вторгнення кардинально змінився мій інформаційний простір, що допомогло мені змінити світогляд. За останні роки я відчула цінність власної приналежності до істинно великої нації та почала цікавився історією і політикою. Завдяки цьому зараз я навчаюсь на політолога й ще жодного разу не пошкодувала про свій вибір. 

Отже, ці два роки стали не тільки рушієм до вибору майбутньої спеціальності, але й вплинули на зміну мого ставлення до близьких людей. За цей час я втратила контакт з багатьма, але й набула нових крутих знайомств. Тож я вірю у те, що навіть найгірші обставини, що трапляються в нашому житті, в подальшому стають позитивними рушіями для особистісного зростання.

Максим:

Повномасштабне вторгнення лише зміцнило мій проукраїнський світогляд. Я зрозумів цінність дружби й кожної хвилини, яку проживаю. Хочеться творити й боротися, змінювати цей світ на краще, щоб у ньому було менше горя та страждань. За ці два роки я став більш відкритим до світу та глобальних проблем. Прямо зараз у світі тривають понад 180 війн і конфліктів, мільйони людей голодують чи зазнають знущань. І доки нещастя не відбулося з ними, люди не хочуть про це поговорити. Лише разом ми можемо зробити світ безпечним і щасливим. Кожна хвилина має проходити із сенсом і любов’ю, турботою. Друг — той, хто підтримає тебе в біді. І дуже не хочеться, щоб люди перевіряли це твердження на практиці. Ніколи не здавайтеся!

Наші читачі:

1. Усталена україноцентрична позиція. Перейшла повністю на укр. мову в спілкуванні й споживанні контенту. Стала проактивнішою(і політично, і в житті). Подорослішала.

2. Дуже змінилися цінності (матеріальні речі, гроші — все це тепер не так важливо, хіба тільки телефон, бо там всі новини, документи й зв'язок з рідними).  Я також особисто виїхала з рідного міста, і тому для мене тепер відстань 1000+ км це вже не так і багато.

Дуже багато змінилось у моральному плані та поглядах на життя (не всі люди справді заслуговують жити, не всі заслуговують на прощення). Дуже багато викорінила із себе російського, про що все життя думала, що воно от моє. Оцей комплекс меншовартості, романтизація насилля і страждань. Це не естетично мати проблеми й психічні розлади. Це не естетично запивати горе алкоголем. І ні, ти не маленька людина, просто для досягнення цілі треба переступити через страх і діяти (хоча у наших сусідів явно інша думка, їм простіше нити).

Ну і само собою — мова. Вона справді має значення і для тих, хто досі питає «а какая разніца?» скажу: та ніякої, справді, хіба тільки я не хочу, щоб мене асоціювали з цими недолюдьми з мордору. Мова вирізняє народ і відносить людину до певної громади. Говориш російською — тебе асоціюють з росіянами. Чи подобається вам, коли вас відносять до однієї групи з тими, хто нас «освобождаєт» методом насилля, вбивства й крадіжок? Мені особисто гидко.

Поділись своїми ідеями в новій публікації.
Ми чекаємо саме на твій довгочит!
Опінії
Опінії@opiniyi

Опінії кожної людини важливі

1.4KПрочитань
0Автори
24Читачі
Підтримати
На Друкарні з 2 лютого

Більше від автора

  • Хто, як і для чого проєктує

    Моя клієнтка розповідала про те, як її батько фактично припинив спілкуватися з нею після розлучення з її матір’ю. Коли ж спілкувався з нею, то звинувачував у відсутніх стосунках між батьком і донькою її матір.

    Теми цього довгочиту:

    Психологія
  • Чому література часу Голокосту — один з інструментів зцілення для українців сьогодні?

    принаймні так вважає Віктор Франкл, психолог і психотерапевт єврейського походження та автор «Людини в пошуках сенсу»

    Теми цього довгочиту:

    Голокост
  • Як кремль готувався до війни? Доктрина примакова

    У 1995 році відбулася інтервенція НАТО в Боснію згідно з мандатом ООН (росія проголосувала за резолюцію 743, що легітимізувала операцію в Боснії), яка викликала невдоволення в російського населення.

    Теми цього довгочиту:

    росія

Вам також сподобається

Коментарі (0)

Підтримайте автора першим.
Напишіть коментар!

Вам також сподобається