«Я зняв три фільми, і вони ставали дедалі гіршими», — так без прикрас оцінював свою першу кар’єру Алекс Майклідіс. Ця щира самокритика, мабуть, якнайкраще описує його шлях до того, як він став одним із найуспішніших авторів психологічних трилерів сучасності. Історія Майклідіса — це, по суті, нагадування, що іноді найбільші провали стають фундаментом для справжніх тріумфів, якщо тільки не побоятися змінити вектор.
Непростий шлях до пера
Народився Алекс Майклідіс 1977 року на Кіпрі. Його мати була англійкою, батько — кіпрським греком, і дім їхній просто потопав у книгах. З полиць на юного Алекса дивилися Діккенс, Івлін Во, Анджела Картер, Маргарет Етвуд, Роберт Ґрейвз, Генрі Джеймс — це все мати регулярно поповнювала, формуючи його читацький смак. Але найважливіший книжковий досвід прийшов до нього всупереч її уподобанням, адже кримінальну прозу вона не визнавала. Уявіть собі: одинадцяти- чи дванадцятирічний Алекс потайки пробирається до кімнати старшої сестри, бере з полиці роман Агати Крісті «І не лишилось жодного» й читає його за одну ніч, не стуливши очей від страху й хвилювання. Це було справжнє одкровення, бо вже наступного літа на пляжі він читав виключно Крісті.
Він жив до вісімнадцяти років у Нікосії, столиці розділеного Кіпру, де давньогрецькі трагедії викладають у школах так само буденно, як Шекспіра у Британії, а вистави щоліта грають просто на вулицях. Після школи Алекс вступив до Триніті-коледжу Кембриджського університету, щоб вивчати англійську літературу. Та більше часу він проводив не на лекціях, а в студентських театральних трупах. За три роки він зіграв чотирнадцять ролей! Це призвело до прямого ультиматуму від власного тьютора: або менше акторства, або відрахування.
Після Кембриджа він спробував пробитися як актор у Лондоні, підробляючи барменом і кур'єром у кінопродюсерській компанії. Згодом почав писати сценарії. Його перший сценарій, за яким зняли фільм, виявився настільки провальним, що стрічка навіть не вийшла в прокат. Саме тоді продюсер, який переглянув його роботу, порадив Майклідісу піти вчитися на сценарний факультет Американського кіноінституту в Лос-Анджелесі. Майклідіс згодом називав цю пораду найкращою, яку він коли-небудь отримував. Він закінчив сценарний курс 2004 року.
За наступне десятиліття він написав сценарії до трьох поставлених фільмів: «The Devil You Know» (2013), де грали Розамунд Пайк, Лена Олін і Дженніфер Лоуренс, та співавторський «The Con Is On» (2018) з Умою Турман, Тімом Ротом і Софією Верґарою. Жоден з них не приніс йому бажаного визнання. Він сам пізніше жартував, що його фільми «ставали дедалі гіршими» один за одним. На знімальному майданчику він постійно спостерігав, як його сценарії, виношені роками, переписували або різали через забаганки режисерів, акторів, брак бюджету чи зірвані локації. Розчарування в сценарному ремеслі штовхнуло його до того, що залишалося сталим у його житті з двадцяти з гаком років — психотерапії. Він почав здобувати післядипломну освіту психотерапевта, працюючи водночас у закритому психіатричному закладі для підлітків на півночі Лондона. Однак зрештою він покинув навчання, так і не отримавши кваліфікації, зрозумівши, що він все-таки письменник, а не терапевт.
Народження унікального стилю: Грецький міф, Крісті та замкнений простір
Саме тоді, у тридцять шість років, він нарешті сів писати детективний роман, який відкладав аж два десятиліття. І тут одразу виникла проблема: про детективів він не знав майже нічого. Зате чудово знав психотерапевтів. Тож зробив героєм саме терапевта, що розслідує психологічний злочин. Свідомо поєднавши два визначальні для себе впливи — грецький міф та Агату Крісті, — він вибрав місцем дії психіатричний заклад. Цікаво, що це одна з небагатьох замкнених локацій, яку сама Крісті за свою кар’єру жодного разу не використала.
Результатом цих зусиль став роман «The Silent Patient», що вийшов у 2019 році. Цей дебют одразу дебютував на першому місці списку бестселерів The New York Times, розійшовся накладом понад 6,5 мільйона примірників у п'ятдесяти країнах і був придбаний для екранізації продюсерською компанією Бреда Пітта Plan B. Українською цей роман відомий як «Мовчазна пацієнтка», і виданий він був у видавництві Vivat того ж 2019 року.
Цей несподіваний світовий успіх миттєво замінив його багаторічну застряглу голлівудську кар'єру. А ще, він одразу окреслив впізнавану авторську архітектуру, яка стала його фірмовим почерком. Йдеться про три ключові елементи:
1. Замкнений простір у дусі Агати Крісті. Сюжет розгортається в обмеженому, ізольованому місці, де ніхто не може уникнути правди.
2. Оповідач із компрометувальною близькістю до злочину. Це не просто сторонній детектив, а персонаж, тісно пов'язаний з подіями чи підозрюваними, чия об'єктивність під сумнівом. У «Мовчазній пацієнтці» це терапевт, що лікує підозрювану; у його наступних романах це терапевтка, що сама стає одержимою підозрюваним, або драматург, який переказує історію, в якій сам є учасником.
3. Пряме, не декоративне використання конкретного давньогрецького тексту. Це не абстрактна «грецька міфологія» загалом, а чітка прив'язка. Так, для «Мовчазної пацієнтки» Майклідіс використав «Алкесту» Евріпіда, а для «Дів» — міф про Персефону. Це не випадковий вибір тем, адже Майклідіс виріс на Кіпрі, де давньогрецькі трагедії й досі щоліта грають просто неба, а сам він, нагадаю, вивчав англійську літературу в Кембриджі.
Розбудова спільного всесвіту
Після «Мовчазної пацієнтки» Майклідіс продовжив розвивати свій унікальний стиль. У 2021 році вийшов роман «Діви» (українською також у Vivat). Тут ми зустрічаємо тридцятишестирічну вдову й групового терапевта Маріану Андрос, яка їде до рідного Кембриджа, коли там убивають подругу її небоги. Жертва була членкинею закритого гуртка студенток навколо харизматичного професора грецької трагедії Едварда Фоски, чиї лекції раз у раз повертаються до обрядів Персефони. Маріана, попри бездоганне алібі Фоски, переконана, що вбивця — саме він. Чим наполегливіше вона намагається довести його провину, тим сильніше власна одержимість руйнує її репутацію психотерапевтки й стосунки з найближчими людьми, поки тіла продовжують з'являтися в кампусі. Видавці писали, що цей роман довів: Майклідіс «не автор одного успіху», хоча приймали книгу неоднозначніше за дебют — фінальний поворот, що розбиває заявлену впевненість оповідачки, розділив читацькі враження сильніше.
Його третій роман, «Лють», вийшов українською у 2024 році (знову ж таки, Vivat). Оповідач Елліот Чейз, драматург, з перших сторінок звертається напряму до читача, попереджаючи, що історію вбивства, про яку той, можливо, чув із таблоїдів, насправді розповідали неправильно. Колишня кінозірка Лана Фаррар запрошує Елліота та ще кількох гостей на приватний грецький острів Аура на великодні канікули. Легендарна люта егейська буря, яку місцеві називають просто «Лють», відрізає острів від материка на цілу ніч. А вранці одного із семи гостей знаходять мертвим. «The Guardian» описала Елліота Чейза як «лиховісного й ненадійного» оповідача, який веде читачів крізь «викрутні приголомшливих підступів, секретів і вбивств».
Формально це самостійний роман, але дія відбувається в тому самому вигаданому всесвіті, що й дві попередні книги. Це не просто збіг прийомів, а свідомо чи несвідомо побудований спільний світ. Найкращим підтвердженням цього є епілог «Люті»: до в'язниці, де сидить Елліот, приходить сама Маріана Андрос — терапевтка-оповідачка з «Дів» — і пропонує йому записати все, що сталося, перетворюючи весь прочитаний текст на її ж терапевтичну пропозицію.
Ці три романи — не просто окремі історії про різні замкнені простори. Це послідовно розвинений авторський метод: терапевт чи людина, дотична до терапії, як оповідач; конкретний, а не декоративний давньогрецький текст як структурний каркас; і локація, зачинена так само ретельно, як зачинений сам оповідач від власної об'єктивності. Алекс Майклідіс, пройшовши крізь розчарування в кінокар'єрі, зрештою знайшов свій голос і побудував цілий літературний всесвіт, який продовжує захоплювати мільйони читачів.
