Коли мова йде про зародження українського репортажу, то слід пам’ятати, що виник він у доволі буремний час – початок ХХ-го століття. Щойно відгриміла Перша світова та громадянська війна, в Україні панує радянська влада, котра на початку свого існування намагається «задобрити» національні еліти різних народів, щоб ті відкрито пішли на співпрацю, тому почали політику коренізації, яка в Україні отримала назву «українізація».
Літературознавці здебільшого погоджуються із тією думкою, що саме український літературний репортаж зародився під кінець 20-тих років.
Так, наприклад у 1927-му році у журналі футуристів «Нова генерація» з’явився нарис Гео Шкурупія та Дмитра Бузька «Старим Дніпром в останній раз», що розповідав про подорож легендарними дніпровими порогами перед тим, як їх би мали поховати товщі води. Сам по собі репортаж вийшов невеликий, але на найближчій час став еталоном жанру. Цікавим у ньому було багато чого: починаючи від того, що це робили футуристи, які великими друзями не були(як мінімум – вікова різниця, коли Бузько був ровесником Зерова, а Шкурупій народився аж у 1903-му році!), тема(бо ж, все-таки, тоді багато хто хотів сходити у де «паломництво» по старому Дніпру, побачити те, що поховають під темними водами), а також те, що це була гра із формою. Покоління Розстріляного Відродження та дотичних до терміну мало цікавив сухий фактаж, бо хоча серед них і було багато людей преси(той же Гео Шкурупій, Майк Йогансен, Олекса Слісаренко, Олександр Мар’ямов, Леонід Чернов-Малошийченко, Юрій Смолич, Юрій Шовкопляс, Сава Голованівський, Раїса Троянкер та інші) були першочергово людьми творчими, а значить – і намагались перетворити звичайну подачу інформації на цілком непоганий, цікавий та цінний із культурної сторони матеріал, що не втрачав би своєї актуальності. Взяти той же нарис футуристів Шкурупія та Бузька, що описував старі краєвиди Дніпра, котрі пішли під воду. Самі ж автори обігрують це як перехід до нової епохи(оскільки раньорадянська доба і характеризувалась у культурі зміною епох та акценті саме на цьому переході). Навіть останні слова твору про це кажуть: «Прощай, старий Дніпре! На той рік, на провесні, прокинешся вже молодим Дніпром. Дніпром електричної енергії майбутнього, широкого й вільного, як це бурхливе море...»
До кінця тридцятих років у пресі вже було чимало матеріалів, які могли б свідчити про формування незалежних жанрів і вироблення самобутніх текстів – у 1928 році виходять репортажі «Сонце під мінаретами» Костя Котко, через рік – легендарна «Подорож філософа під кепом» чудермайстра(Майка Йогансена), «Шляхи під сонцем» Олександра Мар’ямова, «Три республіки» Семена Скляренка, а до 1935-го року це число росло мало не в геометричній прогресії, охоплюючи, зазвичай, подорожні нариси із елементами фейлетону та, власне, репортажистики – це від мандрів Арктикою із Миколою Трублаїні у «До Арктики через тропіки» до пісків азійської пустелі разом із Олексієм Полторацьким «Атака на Гобі».
«У «Подорожі філософа під кепом» немає розмаху в описах нафтових промислів на Каспійському морі, досягнень виробників бавовни де-небудь в Узбекистані чи пафосу перших п’ятирічок. У Йогансена є звичайні люди, які працюють, їхні історії про те, як десь прорвало нафту, і цей прорив ліквідовували. Про те, як живе місцеве населення. Завдяки такій увазі до деталей, до малої людини, репортаж Йогансена цікавий і сьогодні», – каже літературознавиця Ярина Цимбал.
Цікаво, що терміном «літературний репортаж» ніхто із згаданих вище авторів не використовував стосовно своїх творів. Наприклад, той же Майк просто схарактеризував, що саме він винайшов новий в Україні жанр(але не уточнював, хоч і доволі чітко окреслив його межі), українські панфутуристи розділяли репортажну повість та репортажний роман(можна згадати твір Шкурупія «Двері в день», яку дослідники часто називають романом із елементами пригодницького, детективного та репортажного жанрів), Олексій Полторацький до своїх репортажів ставив підзаголовок «фактаж», інші називали подібні твори нарисами, тощо. Як зазначали самі автори – такими темпами вони зможуть цілком виокремити літературний репортаж в окремий жанр – «літературу фактів».
Таке форсування літературним репортажем було зумовлене тим, що ставлення до інших видів прози також змінилось по революції. Наприклад, роман і оповідання вважались «буржуазними», а значить – і викорінювати помалу їх треба та замінити «пролетарськими жанрами», як от – багатоликий та багатоіменний літературний репортаж, фактаж, репортажна повість-роман, подорожні нариси і ще як його не називали письменники доби РВ, бо він містить саме ту документальну форму, за допомогою якої можна було би об’єктивно передати будівництво соціалізму. Таке визначення породжувало чимало дискусій між авторами, у першу чергу – між російським «ЛЕФом» та українськими панфутуристами із «Нової генерації». Та і самі літературні репортажі відрізнялись між собою – наприклад, Микола Трублаїні був урядовим журналістом і його «До Арктики через тропіки» більше журналістський твір, ніж художній, а «Рейд у Скандинавію» Валер’яна Поліщука чи «Чобіт Європи» Сави Голованівського – скоріше подорожні нариси, бо перший, наприклад, навіть не був журналістом(якщо не брати до уваги публікацій теоретичних статей у його власному журналі «Авангард»).
Не спали і критики, які звинувачували твори «репортажистів» у легкому стилі, великій кількості анекдотів(як це було у Костика та його «Сонці під мінаретами»), те, що вони «залізли у романтику»(як Леонід Чернов у своєму творі «125 день під тропіками»), тощо. Караючий меч «критикіанства» упав навіть на плечі провладного письменника та фактичного главу ВУСПП-у Івана Микитенка, котрий під час літературної дискусії 1925-1928 років за вказівкою партії громив «єретика» Хвильового – його «Голуби миру» таврували «надмірним подаванням загальних вражень».
Отже, ми маємо нову повоєнну країну, яка прагне побудувати абсолютно нове суспільство на руїнах старого, нову культуру, нову літературу(це стало окремою темою для дискусій українських письменників, але це вже зовсім геть інша тема для матеріалу). Багато піонерів(себто – першопроходьців та рушіїв) «червоної планети» намагались дати щось нове як в літературі художній, так і принести нову культуру, звідси і маємо, що зародження літературного репортажу було спрямоване молодими умами, їхньою затятістю та свіжим підходом до справи(а в деяких, як от у футуристів – це бажання взагалі відірватись від старих канонів та створити щось абсолютно нове). Та сталінський конвеєр репресій, що запрацював на повну силу після 1934-го року(зумовлений вбивством Кірова) майже звів нанівець досягнення літературного репортажу 20-30 років, репресувавши багатьох авторів. Шкурупія, Йогансена, Бузька, Слісаренка було розстріляно, Юрій Смолич та Олексій Полторацький стали сексотами та працівниками радянських спецслужб(перший був змушений це зробити, а другий доклав руку до арешту Остапа Вишні), Олександр Мар’ямов перейшов на російську у своїх творах, перебудувавши себе на «руского пісатєля та журналіста», інші були замовчені.
