Як часто ви ставите собі діагнози або чуєте, що їх ставлять інші?
«Ти параноїчка(к)».
«Істеричка(к)!»
«У мене була панічна атака».
«У мене депресія».
«Це ПТСР».
«Психопат(ка)!»
«Які кістляві ноги… Напевно, дистрофічка(к)».
Названі категорії — клінічні терміни, натомість ми щоденно оперуємо ними. Зізнаюся, що я також грішила на те, щоби назвати себе невротичкою.
Усвідомивши, що з цим не так, я ладна була несвідомо використати слово, яке не мала права застосовувати до людини, якщо не лікую її. Тоді я почала розуміти, наскільки глибоко в нас сидить культура маркування за критеріями нездоров’я та нетерпимість до психічних станів.
Уявімо, що в оточенні У депресія — це романтичне самопочуття. Романтизація сприяє популяризації, і депресія, за моїми спостереженнями, час від часу набуває популярности в різних колах.
Отже, У транслюють так звану «депресивність»: плачуть під Лану Дель Рей у домашньому одязі під ковдрою, а за вікном іде дощ. А ще є Х. Якби Х відвідали психіатриню(а), їм діагностували б депресію. Але зовні Х виглядають щасливими. Вони ведуть активний спосіб життя, виглядають свіжо та завжди приходять вчасно на роботу. Ніхто не знає, яких зусиль вимагає від Х удавана функціональність. Ніхто не уявляє, що Х не бачать сенсу в житті й падають від знесилення, як тільки повертаються додому.
Утім, оскільки в суспільстві поширені узагальнені погляди на депресію, люди не сприймають серйозно відмови Х йти на вечірку. Люди взагалі не розуміють прихованої плаксивости Х, а коли одного ранку Х саботують роботу й не мають сили навіть одягнути джинси — звинувачують Х у недбалості.
Не розуміючи, вони стигматизують Х. А Х, хочуть вони цього чи ні, живуть у тому ж світі, що й інші, і так само потребують підтримки. Не отримуючи її, імовірно, вони так і не звернуться до психіатрині(а).
На сесіях я часто чую від людини: «Тоді я була в депресії», «Напевно, у мене якась глибока депресія». На тренінговому занятті підлітки на запитання «Що ви відчуватимете, якщо мислитимете негативно?» відповідають: «Депресію». Імовірно, більшість клієнток(ів), які говорять про депресію, не мають на увазі встановлений діагноз. Вочевидь, діти також апелюють до депресії як до пригніченого настрою.
Біда в тому, що це жахливе спрощення. А спрощення сприяє створенню ексклюзивного досвіду на противагу врахування унікальности досвіду людини. Водночас розмиває межі діагнозу й так вводить його в буденність, що будь-яка серйозність розвіюється в нашій уяві. Це виглядає так: «Що, у тебе депресія?.. То а працювати чого не хочеш?».
Проблема самодіагнозу полягає ще в тому, що ми недоречно маркуємо себе. Самонавіювання ще не скасовували.
Ханнес Ліндеман переплив Атлантичний океан, повторюючи: «Я впораюсь». Я не кажу, що якщо щодня називати себе собакою, можна неодмінно почати гавкати. Безумовно, сила впливу несвідомого різниться від людини до людини. Проте плацебо досі зберігає більш-менш потужний ефект. Якщо повірю, що я маю депресію, то можу почати шукати засоби для її лікування в інтернеті та житиму за заповідями знайомих, які також мали «глибоку депресію». Чи допоможе це? У кращому випадку все залишиться на тому ж місці.
І, звичайно, не можу оминути увагою той факт, що ідентифікація людини з хворобою — апофеоз нашого поглинутого стигматизацією суспільства. Виходить, що серед своїх ідентичностей я маю написати: українка, донька, психологиня... невротичка? (Підставте своє.) Ні, не повинен мій стан визначати мене. Відчуйте це обурення, я вважаю, що корисно прожити його. Адже те, що ми називаємо простою мовою, репрезентує культуру, у якій ми живемо. Так, я не думаю, що, називаючи себе «астматичкою(ком)», кожна людина з астмою занурюється в усвідомлення себе за допомогою алегорії хвороби.
Та перед тим, як назвати себе «РХП-шницею(шником)», можна докладати зусиль, щоби змінити вербалізовану форму думки. Тоді свідомість постійно ширятиме десь навколо цінностей, заради яких я змінюю її. Ми частіше думками будемо присутні в соціяльно значущій проблематиці.
Я не знаю, чи маєте ви зараз ресурс, щоби долучатися до ще однієї боротьби — боротьби за деконструкцію стигми. Але я щиро раджу прислухатися до своїх способів ідентифікувати себе. Що ви там відчуєте? Довіртеся цьому відчуттю.
Наша команда:
Авторка: Євгенія Зарицька (@ye_zarytska) — студентка, психологиня.
Редактор: Денис Лукін (@deni_look_in) — історик, письменник.
Дизайнерка: Соловей Марія (@soloveymary) — студент-архітектор, мандрівниця, бойкиня.
Наше медіа працює саме завдяки твоїй підтримці. Вподобай цей допис, пошир його серед друзів і подруг, напиши нам схвальний чи не дуже відгук, бо це мотивує нашу команду продовжувати й покращувати власну діяльність.
Твій донат сьогодні є внеском у майбутнє кожного й кожної з нас. Євгенія зможе організувати багато цікавих трансформаційних ігор для охочих. А ви б не хотіли отримувати винагороду за старанну щоденну працю?
