Історія помилок і самознищення.
Хто зламав Велику Британію? Хтось — або щось — мусило. За останні 18 років — достатній термін для того, щоб виросло ціле нове покоління, — країна так і не змогла вийти зі стану застою, що призвело до масового розчарування серед громадян. У 2007 році, ще до світової фінансової кризи, Британія перебувала на вершині свого постімперського процвітання: середній дохід на сім’ю перевищував німецький, а фунт стерлінгів коштував більше ніж $2. Але відтоді вона відстає.
Сьогодні валовий внутрішній продукт на душу населення у Великій Британії майже не перевищує рівня штату Міссісіпі — найбіднішого штату США. При цьому ця невелика перевага тримається лише за рахунок Лондона: поза столицею рівень життя нижчий за рівень штату Міссісіпі. Британський фунт ослаб до близько 1,35 долара США, тоді як доходи населення вже тривалий час відстають від показників багатьох розвинених країн і фактично стоять на місці. За нинішніх темпів розвитку типовий поляк у найближчому майбутньому житиме не гірше, ніж сьогодні живе типовий мешканець Великої Британії.
Британія втратила статус однієї з провідних світових держав і дедалі більше нагадує пересічну країну з економікою, що втратила динаміку розвитку. Податки стоять на найвищому рівні з часів Другої світової війни, але державні послуги лише погіршуються. Система державної охорони здоров’я Великої Британії (NHS) не справляється з навантаженням: у чергах на лікування перебувають близько шести мільйонів людей — майже кожен десятий мешканець країни. Водночас витрати на виплату компенсацій за медичні помилки під час пологів уже перевищують кошти, які необхідні для фінансування самих пологових послуг. Багато британців не можуть вчасно потрапити до державного стоматолога і водночас не мають змоги оплатити приватний прийом, тому часто змушені лікувати зуби самі.
Фінансова криза 2008 року вдарила по Великій Британії особливо боляче. Ще в 1990-х роках консерватори та «нові лейбористи» Блера зробили ставку на постіндустріальну економіку, спираючись на лондонські фінанси. План полягав у тому, що податкові надходження з Лондона підтримуватимуть регіони, які відстають. Однак фінансова криза 2008 року вдарила по Лондону і ситуація почала стрімко погіршуватися.
Уряд Девіда Кемерона відповів на кризу жорсткою економією: бюджети урізали, замість стимулювання попиту. Бюджетний дефіцит оголосили неприйнятним, а країна перейшла до політики жорсткої економії та суворого контролю державних фінансів. Обіцяне економічне зростання так і не настало, а шрами від «жорсткої економії» залишилися надовго. NHS поки що утримується на плаву, але ціною відмови від інвестицій у нові лікарні, обладнання та інші проєкти розвитку. Нещодавній урядовий звіт змальовує жахливу картину: лікарняні корпуси руйнуються, хворих з психічними розладами поміщають у застарілі камери XIX століття, а деякі лікарні взагалі працюють у напіврозвалених вагончиках.
Режим жорсткої економії поглибив соціальну кризу. Після кризи 2008–2009 років частка дітей, які провели в бідності значну частину свого дитинства, зросла приблизно з 14% до 23%. Якість харчування також погіршилася: у країні знову почали з’являтися випадки захворювань, пов’язаних із дефіцитом вітамінів, зокрема рахіту та цинги, які раніше вважалися подоланими.
Постраждали й міста та громади: підтримка з боку центрального уряду для місцевих бюджетів скоротилася майже на 40% у 2010–2020 роках. У 2023 році Бірмінґем — друге за населенням місто Великої Британії — опинився на межі фінансового колапсу. Експерти попереджають: у найближчі роки подібна ситуація може повторитися майже в третині англійських муніципалітетів.
Розчарування посилювалося, а нові уряди не могли змінити ситуацію. У 2016 році Девід Кемерон призначив референдум про Brexit, сподіваючись перемогти прихильників виходу з ЄС і врегулювати внутрішній конфлікт у своїй партії. Але ставка виявилася помилковою: переміг Brexit. Уже наступного дня Кемерон подав у відставку, що стало початком багаторічного періоду політичної нестабільності у Великій Британії.
Процес виходу з ЄС тривав майже чотири роки і вдарив по бізнесу. У 2018 році майбутній прем’єр Борис Джонсон відповів на слова європейського дипломата щирою фразою: «Fuck business». Дослідження свідчать: після Brexit скоротилися інвестиції, а темпи зростання продуктивності та ВВП на душу населення погіршилися. З часом ці економічні втрати лише посилювалися.
Однак ситуація не є однозначною: є й позитивні приклади. Оксфорд і Кембридж зберігають статус провідних наукових центрів і водночас стають осередками технологічних компаній, хоча їхній розвиток стримує висока вартість житла. Найбільша надія — Манчестер: його економіка зростає вдвічі швидше за середній показник країни. Колись занедбаний центр міста перебудували, і тепер там проживають близько 100 тисяч людей. Примітно, що у 2024 році до Манчестера переїхало більше людей, ніж виїхало з нього.
Лондон повільно відновлювався і зростав, але для багатьох інших регіонів країни майбутнє залишалося невизначеним. У 2024 році звичайний будинок у Лондоні коштував близько 11 річних зарплат — житло в столиці стало майже недосяжним для багатьох мешканців. Лондон залишається економічним двигуном країни, але навіть він втратив темп: із 2008 року продуктивність майже не зростає. При цьому столиця приблизно на 50% продуктивніша за Західні Мідлендси, що демонструє глибокий розрив між регіонами. За останні два десятиліття Лондон майже втратив темпи економічного зростання, тоді як інші регіони не змогли скоротити розрив і залишилися далеко позаду.
Численні експерти підкреслюють: майбутнім реформам потрібна справжня децентралізація влади. Brexit став прикладом того, що політична автономія сама по собі не гарантує економічного успіху — її наслідки можуть виявитися суперечливими або навіть негативними. Але найголовніша істина проста: країну зламали не зовнішні чинники (Брюссель, банкіри чи невдачі), а вона сама. Щоб виправити ситуацію, британці мають припинити саморуйнування.
Джерело — The Atlantic
