Частина 1. Постановка проблеми.
Ситуація Ізраїль - палестинці прямо на наших очах заходить на чергове зачароване коло. Як це виглядає? Так, зараз ми отримаємо дуже багато картинок, як Армія Ізраїлю нищить Хамас, вбиває його ватажків і знищує військову інфраструктуру. Коротше, побачимо демілітаризацію і денац… деісламізацію сектора Газа.
У нас в угарі емоцій на хвилі власної трагедії щиро поширюють думку, що чим жорсткіше покарати агресора як такого і його соціально-економічну базу, тим краще і тим менше буде охочих повторити агресію. Звісно, це працює суворо навпаки. Якщо агресора (в нашому випадку рух Хамас) дійсно треба знищувати, то соціально-економічну базу треба змінювати. Або геноцидити, тільки тоді, боюся, весь мусульманський Близький Схід піде проти Ізраїлю, і ніякі США вже не допоможуть.
Праведна лють ізраїльтян сформує “правильний” політичний запит на радикалізм і непримириму боротьбу з тероризмом. Палестинці в Газі (а їх там майже 2 мільйони) і на Західному березі отримають черговий привід для ненависті, бо супутніх жертв буде багато. І не тільки там. Релігійна солідарність штовхатиме на підтримку палестинців і інших мусульман.
В підсумку ісламісти отримають черговий матеріал для нових добровольців (при фертильності в 3,0 - 4,0 дитини на жінку в людському матеріалі нестачі не буде). Нетаньяху чи його наступники посилять войовничість і політичні бали в Ізраїлі. І - якщо зараз цей конфлікт не переростає у велику регіональну війну - за 5 чи 10 років все повториться на новому рівні ескалації.
Розв'язати цю проблему силою і зведенням чергових стін неможливо. Бо вона набагато глибша за політичну надбудову. І відходить в історію, етноси та релігію. А ще більше - у бідність і знедоленість.
Ватажків і рядових бойовиків Хамасу не так лякає смерть, як Путіна. Бо релігійний фанатизм, вкорінена ненависть і справжня бідність роблять дивні дива з психікою людини. Так, ненависть між сторонами війни України з Росією виключна. Але ви навряд можете уявити українця чи росіянина який готовий підірвати себе з “поясом Шахіда” у московському чи київському метро. Ціна життя людини там не співставна з нашою.
Вирішити цю кризу довгостроково можуть тільки економічні і соціальні інструменти. Тому що можна розгромити сектор Газа, знищити поточну військову інфраструктуру Хамас, але ніколи не виграти демографічне змагання з палестинцями. І ніколи не завершити війну.
Бо у війні двох регулярних більш-менш сталих держав (див. Україна і Росія) воюють армії. У війні країни та жебраків без держави воюють армія проти повстанців/терористів/банд (тут вже хто як дивиться). У війні двох жебраків або failed state воюють банди/терористи/повстанці.
Війна, яку підживлює бідність і фанатизм, не може завершитись. Тобто війна буде відтворювати сама себе по нескінченному колу. Але чи можна з цього кола вирватись? Поговоримо про Німеччину, Колумбію та Мексику.
Частина 2. Версальський мир, план Моргентау і план Маршалла.
Ви, напевно, багато разів читали, що умови миру після Першої світової штовхнули Німеччину до реваншизму, дали привід для агітаторів на кшталт нацистів і стали прологом до Другої світової. Це був, звісно, не єдиний фактор. Але він дійсно відіграв важливу роль у формуванні запиту на нову війну і помсту “західним демократіям”.
1918 року, в цілому, усі провідні політики - і Вудро Вільсон, і Клемансо, і Ллойд Джордж розуміли, що будувати систему безпеки у Європі на приниженні тих, хто програв - не дуже конструктивно. І може привести до помсти й нового антагонізму. Але у виборців Франції та Британії був інший запит - ПОМСТА МАКСИМАЛЬНО НІМЦІВ ПОКАРАТИ ЩОБ В НИХ ВЗАГАЛІ ВСЕ ПОЗАБИРАЛИ.
А за час Першої Світової, яка була найкривавішою і найжорстокішою війною в Європі за всю історію (до Другої Світової), під час якої сформувалося поняття “воєнна економіка” і в якій майже усе суспільство країн у стані війни було залучено до війни, думка народу (виборців) стала настільки впливовою, наскільки це можливо.
У підсумку, навіть розуміючи можливі наслідки, діяли згідно з емоційним запитом. Британців і особливо французів можна зрозуміти. Але Черчилль писав про Версальський договір: “Статті угоди були злобними та дурними до такої міри, що ставали явно безглуздими. В цьому диктаті знайшла своє відображення лють держав-переможців.
Результат ми усі знаємо. Але чи всі зрозуміли уроки, які принесла Перша світова? Ні, звісно, це ж люди, які уроки.
У вересні 1944 року міністр фінансів США Генрі Моргентау запропонував свій план “що робити з Німеччиною після війни”. Тоді знали ще не про всі злочини Рейху, але лють була на потрібному рівні. І план відповідний.
За його основними положеннями Німеччину мали позбавити можливості організувати Третю світову. Бо хто ж ще може її бажати, крім німців? У якості методології було запропоновано:
Розділити Німеччину на частини.
Ліквідувати важку промисловість.
Демілітаризувати.
Перетворити Німеччину на аграрну країну.
На конференції, де його презентували, були присутні Черчилль і Рузвельт, навіть підписали меморандум про “аграризацію Німеччини”. Але громадськість і більшість політиків в Британії (яку тоді бомбили німці, в тому числі - ракетами “Фау”) і США сприйняли план вороже. Його нещадно критикували у пресі за негуманність і невивчені уроки Першої світової.
Але після завершення війни й окупації Німеччини союзники почали план реалізовувати у своїй зоні окупації. Десь 1,5 року знадобилося, щоб зрозуміти, що знищення промисловості та деіндустріалізація Німеччини веде і до занепаду сільського господарства. Через падіння механізації.
Крім того, у майбутній ФРН майже відразу опинилися 9 мільйонів інтернованих німців з Польщі, Чехословаччини та СРСР. Так, вони виправили демографічні наслідки війни (з великим бонусом), але їм потрібні були житло і їжа. Для першого треба будівництво і промисловість. Для другого - механізована аграрка. А закриття промислових підприємств породжувало падіння економіки, падіння попиту по всьому економічному ланцюгу і занурення територій у ще більшу кризу. Хоча війна вже завдала величезної шкоди.
Екс-президент Гувер 1947 написав, що план може бути успішним тільки якщо вбити чи депортувати 25 мільйонів німців. Початок Холодної війни врятував Німеччину від подальших експериментів. 1947 економікою західної зони окупації почав керувати Людвіг Ерхард, 1948 він проведе ключові реформи - грошову і земельну. І того ж 1947 запрацював план Маршалла, який поширили й на Німеччину також.
В підсумку за перші роки вдалося подолати безробіття, а економічні важелі та соціальна політика (разом з денацифікацією, звісно) чудово попрацювали на падіння агресії у німецькому суспільстві. Таким чином, Німеччина вийшла з “зачарованого кола” підживлення власної агресивності та віри у виключність німецької нації. І вже понад 70 років німецький політичний мейнстрим живе без запиту на агресивну політику чи “відплату за старі образи”. Німці перейшли на рейки політичної, економічної, технологічної конкуренції. І, за виключенням кількох невдалих кейсів, в цілому успішні в цьому.
Частина 3. Колумбія, наркокартелі й бідність. Чого не вивчила Мексика?
Окей, то Німеччина, скажете ви. Стара Європа, Гете, Бах тощо. Давайте інший приклад виходу з замкненого кола. І відразу неуспішний приклад.
Колумбія, країна, яка в 60-х - 90-х роках була типовою failed state. З 1964 року країна перебувала в стані перманентної де-факто громадянської війни. Яка стала продовженням попередньої громадянської війни - Ла Віоленсії - між “лібералами” і “консерваторами”, яка тривала 10 років, з 1948 до 1958.
Ліві радикали не погодились з примиренням лібералів і консерваторів (вони за лібералів воювали), і рвуть країну. Банди, які поступово кристалізуються у наркокартелі, рвуть країну (два найбільш відомі - картель Ескобара “Медельїн” і картель конкурентів Ескобара “Калі”). Країна, завдяки кокаїновому буму у США, стає світовим центром наркоторгівлі, а після - і організованої злочинності як такої.
Шалена народжуваність, купа бідних і злих людей, безробіття, значна частка населення не має доступу до чистої питної води. За рівнем вбивств на 100 тисяч мешканців Колумбія впевнено тримає перше місце у світі. А терористична війна Ескобара проти державних інституцій, коли його почали затискати, забрала 10 000 життів. Це не рахуючи тисяч жертв від війни з ліворадикалами.
Для розуміння, за вбивство поліцейського в умовному 1985 вам могли заплатити 100 доларів, за вбивство судді - 1000. Про рівень державних інституцій і рівень життя це багато що говорить. Це якщо вам українська нестабільність не подобається.
З тих часів дещо змінилося.
Наркокартелі почали придушувати за допомоги США - саме США сприяли розгрому картелів Калі та Медельїн. А щоб у колумбійських селян, які через бідність легко віддавали перевагу вирощуванню коки чи марихуани замість легальних культур, не було спокуси, урядовці почали стимулювати аграріїв вирощувати щось суспільно корисне. В тому числі доступними кредитами, прямими дотаціями, допомогою з технікою, добривами тощо. Звісно, повністю перемогти трафік чи виробництво важко, бо воно занадто рентабельне, бідність не зникає миттєво, інституції не будуються за 2-3 тижні. Тому Колумбія досі залишається значним виробником наркотиків і війна з наркомафією триває. Але динаміка залишається позитивною.
Приблизно те ж саме відбувається з лівими повстанцями (чи терористами), яких досі підтримує Венесуела. Знищення за допомоги армії - потім створення нової економічної реальності, більших можливостей для легальної роботи, налагодження державних сервісів.
Президент Альваро Урібе, що правив Колумбією з 2002 до 2010, значно послабив і наркокартелі, і повстанців. А також, спираючись на високий рівень електоральної підтримки, провів ключові економічні реформи. Які дозволили Колумбії вирватися з останнього-останнього місця за рівнем життя в регіоні на рівень міцного середняка.
Його наступник Хуан Мануель Сантос 2016 року отримав Нобелівську премію миру. За те, що зумів домовитись і врегулювати конфлікт з однією з повстанських фракцій. Причому там було цікаво: угоду підписали; але референдум у Колумбії її не затвердив (підтримали угоду 49,8% колумбійців, хоча потрібна була більшість); після цього сторони сіли й передомовились на нових прийнятних умовах.
В підсумку цих двох факторів, а також стабільного економічного зростання останні 20 років (ВВП Колумбії скорочувалося лише 2020), боротьби з бідністю (а точніше - зі злиднями), розбудови інституцій країна поступово оговтується і стає все більш і більш стабільною. А, і так, за рівнем вбивств Колумбія з першого місця падає все більше і більше до середніх показників по світу. А без урахування окремих зіткнень з повстанцями - і взагалі серед найстабільніших країн регіону. І ніякої вродженої агресивності колумбійців не виявили.
Мексика, куди змістився центр нарковиробництва і наркотрафіку, переживає подібні проблеми. 4 останні мексиканські президенти, кожен по-своєму, нещадно воював з картелями. І програвав цю боротьбу. Навіть незважаючи на вбивство чи арешт купи лідерів картелів. В 90-х в Мексиці від війн картелів і держави з картелями загинуло понад 100 000 людей. В 00-х і 10-х рахунок вже йшов на сотні тисяч.
Виявилося раптове. Війна з наркокартелями не дуже ефективна, якщо в тебе в країні є від 5 до 15 мільйонів людей, які живуть у виключних злиднях. І готові лопатами копати тунелі до США, вирощувати коку й марихуану чи варити вдома мет (ні, для цього не потрібні супер лабораторії). Тобто поки у злочинності, тероризму є соціальне підґрунтя, поки є багато молодих і злих людей, яких легко агітувати на авантюри - будуть авантюри.
І це при тому, що значна частина Мексики - це розвинена індустріальна держава. Де економічні здобутки до яких Україні ще йти і йти. Але нерівність - соціальна і регіональна, слабкість федеральних і регіональних інституцій все одно ведуть всю країну до величезних проблем.
Поточний президент, Андрес Обрадор, намагається реалізувати колумбійську практику “обіймів замість куль”. Але успіх поки не детермінований, занадто велику силу (в тому числі чисто мілітарну) набрали ключові картелі та збройні формування.
Частина 4. Повертаємось до Палестини й Ізраїлю.
У підсумку єдиною можливістю завершити цей конфлікт є нівелювання соціальної бази його відтворення. Бо у палестинців де-факто немає держави.
Ми не будемо поки що мріяти про встановлення кордонів між двома народами, які будуть визнані офіційно. Бо для цього Ізраїль має піти на поступки, а також потрібно створити реальний суб'єкт, який може це зробити з іншого, не-ізраїльського боку. Держава Палестина, яку визнають понад 100 країн ООН, існує виключно номінально і не контролює більшу частину своєї території навіть в кордонах - умовно - 1973 року. А Хамас - чи будь-хто, хто буде замість Хамас - це суб'єкт, орієнтований на радикалізм. А для нього існують усі можливі соціальні передумови. Тому не буде Хамасу - будуть інші.
Ми помріємо, що Ізраїлю, Заходу (в першу чергу США), конструктивним силам в Туреччині, Саудівській Аравії та інших арабських країнах вистачить мудрості економічно і соціально стабілізувати регіон. Створити адекватні економічні умови для працевлаштування в Ізраїлі й інших країнах регіону (зараз більшість жителів Гази не мають жодного легального паспорта, який дозволяв би їм залишити територію менше Києва), для доступу до освіти, для того, щоб отримати адекватний доступ до медицини.
Так, це не вписується в риторику і політику, яка подобається електорату Нетаньяху. Так, після акту такої тваринної агресії дуже важко думати раціонально і довгостроково. ДУЖЕ ХОЧЕТЬСЯ КРОВІ І ПОМСТИ. Але думати треба саме так - раціонально і довгостроково.
Ні, постачань води, їжі й електроенергії в умовах 16-річної блокади безправним 2 мільйонам людей недостатньо. Якщо мета - щоб мільйони людей пішли на співпрацю і стали менш агресивними. Їх бажано все ж не тримати за тварин і дати можливість реалізовувати свої права як людей. Бо потім доводиться дивуватися і дуже обурюватися, коли найбільш агресивні й рішучі з них поводять себе як тварини. Якось так.
Підтримати автора донатом: 1. Patreon. 2. Monobank. 3. Приват.
