ворог, москаль (свинособака!) топче мою землю, топить у крові мою Вітчизну…яку намагався всіма правдами та неправдами привласнити собі протягом багатьох вже століть…і яку він таки вкрав! скотина така…викрав не тому, що вона йому потрібна… - а від заздрості, природної дурості своєї, імперської пихи, від жадоби злодійської натури…
спочатку окупації тут рай був для злочинців, зрадників, “малина” бандюків. також і лятві московитській було тут дике свято. а саме… - демонстративні розстріли та вбивства усіх, хто проти був, незгодний…а ще - наруга та приниження чеснот та гідності людської, ґвалтування, відверто хамські пограбунки…та потім все нараз притихло, вляглося, заспокоїлося все - вбивати нікого, свідоме знищено геть поголовно все…і мешканців поменшало…чомусь.
напівпорожнє місто - все до останнього листочка на дереві, до гілочки останньої в руїні! - підлеглим стало місто зрадникам та цій орді, яка вповзла отрутою нищівною з болота північно-східного сусіди, з країни, божеством в якій - скотина тварна, схиблений маніяк, в кремлі котрий в істериці, у мареннях хворобних, в ілюзіях про велич та могутність…хоча, насправді ідол цей в країні зазомбованих пригнічених рабів огидний параноїк, пустоголовий виродок, інфекція, вадливою комахою в спільноті світовій, яка його ж (до речі) і зростила. і “виріб” цей шкідливий навіть у суспільстві, яке в екстазі, сп’яну чи там як звело таке лайно до влади над собою, йменує Богом та царем, володарем довічним…
тож, нині тут - спокійне, тихе сьогодення. в оточені руїн це місто схожим є, подібне цвинтарю повалені, розкидані, розбиті де старі хрести…але з новими вже хрестами, на постаментах вбивці, бандюки та окупанти мародери москалі - все це шанують тут та моляться на це, та славиться на вулицях ув’язненого міста. будинки у похмурості погоди холодні, сірі та сирі - вони все височіють крізь туман, за обрій зазирають, дахи їх - посміхи криві…занедбаність не бачать над собою. в них мешкають убого - ніхто не помічає ні ницості буття, ні зайвості своєї в цьому місті… - не відають, що тут прийдешнього, немає майбуття…всі вулиці в якому у кут глухий їх зводять. а там, в куту отому - чекають вбивці їх, котрим все єдно кого застрелити, кому горлянку перегризти, напитись “кровушки” аби. та й цар велів розстрілювати все, що зветься українським…так цар велів! який є Бог всевладний москалям, володар їх довічний.
…і все кружляють мешканці халуп навколо - не вліво та не вправо! - лише по колу замкненому всіх - за харчем, ліками, до хати та знову у зворотному шляху. і весь той час під наглядом убивць, загарбників, триклятих москалів та їхніх холуїв колаборантів… - вони є “хазяями” на вкраденій землі, де мешканці, тубільці є як живність окупанта, як барани, як вівці на поживу………………………
2. вишукую шеренгами думки. за взводом взвод. у простір поля бою. їх відмежовую, відсовую хлистом - подалі, в тінь, від дійсності подалі - воно в лайні! малюнком діарамним перед очі воно потворить небокрай. і хоч стрибай, підстрибуй малохольним (чи там яким іще) - все вийде на пусте, даремне, недоладне. не взириш там, за обрієм ні місяця, ні зірки, ні світання - довкола, навкруги та скрізь усе, геть на усі усюди занадто хля все по життю, загралось грою в бруді, по самі вуха сповнилось в олжі, ковтає зло. випльовує зі сміхом! по приколу себе занурило в лайно - там чавить та придушує, та душить свідоме й підсвідоме у собі. живе єдиним днем - минулим, не майбутнім. в сьогоденні ж - зуби скалить в реготі з війни. та байди б’є! бухає, чха на все і бачити не хоче біди, яка усе довкола трощить, катує та мордує, крушить душу (виходить, що не всім, а вибірково?…)…думки відкинуті вертаю - вмиваю світлом віри та надій у мрії незбагненній в майбуття, в якому ми відбудемося, врешті…у сумнівах вишукую думки за взводом взвод у простір поля бою…
це небо камуфляж. під небом - степ та осінь. з руїн війни колаж скривавлений у розсип. від обрію туман лахміттям під вітрами… - там озовом сурма в задимлені розлами. там хмикання та сміх, байдужість та цинічність. там праведність та гріх в петлі трагікомічній. зненависть навздогін - в гонитві, у погоні за тінями… що тлін, що нуль та попіл скону. доробалом осел від вулиць окупацій - святійший до осель, в помешкання прострації. тій глупоті у стріч брязкал бряжчання низка…істоти без облич. та циферблат без чисел. та розсвіту купаж густо червоно в простір, у сонячний вояж під небом в степ крізь осінь……………………………………………..
