щось НА ЗБІРКУ ЮРКА ПОКАЛЬЧУКА «ХУЛІГАНИ»
На рахунок "ТРИ" ми пірнаємо у світ підліткового алкоголізму, німфоманії, розгулу, наркоманії, рекету і жорстокості.
"ТРИ!" -- входимо різко і раптово, без прелюдій. Спершу буде боляче, але з часом стерпиться. Занурення в убоге життя бідняків ще ніколи не було таким глибоким.
Там, виявляється, можна прижитися. Ну, в колонії. Але треба дотримуватись деяких правил:
1-е — більшість часу мріяти про життя без тюрми, без статусу погані суспільства, без батьків-уродів, без травм і бруду.
2-е — ненавидіти себе і любити всіх, водночас ненавидіти всіх і любити себе. Давай поясню. Ти не можеш визначитися з тим, як ставишся до своєї мами. Вона позбавила тебе нормального дитинства. Але ж і вона привела тебе у цей світ. Дала тобі життя. «Та на біса взагалі треба було мене сюди приводити?! Я зараз за гратами, ніхера не представляю з себе як людина. Нічого б не змінилося, якби я не народився». Ось бачиш, окрім мами, ти тепер ненавидиш і себе також. Але хіба ти винний у тому, що мама бухала і торгувала собою? Ти ж був іще малюком, тож і викручувався, як міг. Можливо, втеча була найкращим варіантом... А як тобі твої брати по камері? «Та які вони мені нахуй брати?! В перший же день загнали, як щура, а потім по колу пустили». Справді? Прикро. Та тобі з ними ще 4 роки ділити спільний камерний кисень. Невдовзі вони попустяться, побачать, що ти хлопчина непоганий і дадуть тобі проходу. Здружитесь, куди вам дітися.
3-е правило — не жаліти і не жалітись. Як виняток, старшим. Якщо у світі і є справедливість, то у ставленні старших до молодших. Вони тут вже свою конституцію склепали. Закононеслухняні, але не циніки!
І останнє — прийняти Бога. Згадай це, коли здасться, що поруч немає нікого, хто може тебе почути.
Наче не забули нічого, але впродовж терміну ти осягнеш ще декілька життєвонеобхідних речей. Наприклад, секс. Він закладений у людській природі, а від неї не втечеш. Як ти вже знаєш, зґвалтування тут трапляються. Як і бійки. Як і вбивства. Тож, якщо може на мить здатись, що тюрма міняє усіх, як змінила тебе — розчарую, але люди отримують по ще одному терміну, не відсидівши попереднього. А потім, відсидівши, повертаються. Тому що така у них природа. Природа жорстокості. До речі, про неї: «Їх було четверо: старшому вісімнадцять (він отримав пожиттєве ув'язнення), другому — п'ятнадцять, третьому — шістнадцять, четвертому — дванадцять. Вбили діда, потім зайшли у хату, вкрали гроші і вбили бабу, яку ж могли не вбивати і забрати ті двісті гривень!» — такий трейлер до свого фільму запропонував Юрко. Інтригує, чи не так? У фільмі міститься відповідь на питання підліткової жорстокості.
Жертви обставин! Виховані вулицею, замучені байдужістю діти від безвиході змушені чинити жахливі злочини лише у спробах зберегти власний зад від цього давно запліснявілого світу? Чи безжальні вбивці, що мають за розвагу холоднокровно вбивати невинних людей? Можливо, ці два варіанти правильні. Можливо, жоден з них не мають нічого спільного зі справжньою мотивацією цих хлопчаків. А може, вони й самі не знають...
А взагалі, ти там ще дихаєш? Так? Чудово! Продовжуймо екскурсію.
Ти пропадав днями у поганій компанії... Жалкуєш? А давай помислимо, чи був у тебе ще якийсь вихід? З доброї компанії тебе б поперли, будьмо об'єктивними. Самітником пропадати теж не варіант. Ти відіграв найвірогідніший варіант свого життя.
Чому ти думаєш, що в праві розпоряджатися долею інших і вирішувати, коли людині варто припинити жити? Гаразд, у тебе ситуація неоднозначна. Ти можеш казати про благородну мету, чи про самооборону, чи про те, що запобіг іншим вбивствам. Це не заперечує того, що ти позбавив життя людину, якою б вона не була. Що ти відчув у цей момент? «Щось схоже з тим, коли суддя оголосив вирок». І що ж це було? Здивування? Полегшення? Може радість? «На вироку я почувався так, ніби замість мене мала сісти якась інша людина, але точно не я. Тому що я не міг такого вчинити... Так я почувався і в мить... неповернення. Так. Але вже тоді знав, що не вийде уникнути покарання, хоч і не приймав скоєного. Попри це не ховався й не тікав. Знав, що мушу отримати по заслугах. Але чи точно я? Чи не підставив мене хтось? Досі не розумію, як я міг це зробити… І не всралось мені те все! Зараз би спокійно сидів на хаті чи на роботу ходив би, а замість того... 4 роки в пизду!». Ну чого ти! Є ті, кому ви важливі. Сюди навідується дядя Юра. Він видатний письменник і поет. Запевняю, що ви поладнаєте. Він приносить цукерки, книжки, спілкується з хлопцями, слухає, підтримує і дає поради. Подейкують, що цього місяця він знову має завітати. Ти новенький, тож йому буде цікаво послухати твою історію. А ще краще, якщо ти напишеш її. Тобі й так немає чим зайнятися. Сиди і шкрябай. Повідом, коли закінчиш.
«Вже є!» — почувся трохи непевний вереск. Оце так! Аж дві з половиною сторінки власної історії. Приголомшливо. Для більшості тутешніх є проблемою навіть два речення про себе склепати... Вчитуюсь і що більше дивуюсь... Слухай, та в тебе талант, хлопче! У мене й уявлення не було, що ти так вмієш. Юркові необхідно це прочитати. Але кінцівка тут якась неясна... Ти пишеш про те, що скоїш ще схожий злочин, коли вийдеш? «Так. За 4 роки може навчуся добре писати, духовно піднесуся, займатимусь спортом, читатиму книжки. А потім вийду назад у світ, який мене опоганив, розтоптав і кинув тліти…»
Гей, друже! Видихай. Ми повертаємося назад у лагідний до нас світ. Ти вже покинув те потворне збіговисько виродків суспільства. Можеш розслабитись. Ну як, ходімо в кафе на гарячий шоколад? Чи може зустрінемося на обговорення цієї книги, де будемо співчувати дітям, що нічого не мають в житті і пустилися берега? Добре, що нам добре, еге ж?
