Закони і звичаї Запорозької Січі дивували сучасників, серед котрих були монархи та правителі країн тогочасної Європи і Близького Сходу. Втім, ми не маємо сприймати козацтво лише як красиву легенду, оповиту героїчним фльором, адже за успіхом Січі стояли абсолютно конкретні чинники: її політичний устрій, економічна система та соціальна політика. Крім того, розібравшись в тонкощах функціонування держави Війська Запорозького, ми будемо краще розуміти чому совєцька “історична традиція”, наприклад, так розкручувала культ Івана Сірка, замовчуючи існування багатьох інших гетьманів та кошових. Або звідки взялися совєцькі міфи про козаків як обмежених кондотьєрів, ласих до грошей, грабунку та гульбищ.
Трохи дисклеймерів: в цій статті я не торкатимусь розмежування Гетьманщини і Низової Січі, єврейських погромів за часів Хмельниччини та апогею козацької державотворчої думки - Конституції Пилипа Орлика. Певно, для кожної з названих тем потрібно писати окремий змістовний цикл статей 🙂 І ще кошового отамана Сірка - це непроста і, певно, болюча тема, котру теж потрібно висвітлювати окремо.
Українська республіка: монобільшість
Кожен, хто цікавився козацтвом, певно памʼятає ліберальні правила прийому в ряди запорожців. Буцім, прийшов, заприсягся і воюєш. І дійсно, козаки не мали великого списку критеріїв для приєднання. Основним запитанням, котре ставилося потенційним новобранцям, було “В Бога віруєш?”. Якщо “рекрут” вмів по-православному перехреститися, то його приймали в ряди голоти. Кажучи “голота”, я маю на увазі рядових козаків; їх на Січі називали “голотою”, “черню” або “сіромою”. Звідси ж і всім відома “чорна рада”, такий собі вотум недовіри до старшинської “правлячої партії”.
В разі виникнення сумнівів щодо потенційного товариша козаки могли поставити додаткове питання “Горілку пʼєш?”. Совєцькі “історики”, до речі, на цьому факті ґрунтували міф про козаків як гультіпак, пʼяниць і відморожених найманців, тоді як ця проста перевірка дозволяла виявити нехристиян (мусульманам горілку пити заборонено). Тут треба сказати, що після цього питання, запорожці могли змусити і чарчину випити і салом заїсти, аби точно впевнитись в благонадійності новоприбулого.
Втім, адептам інших релігій шлях на Січ не був закритий. Відомі випадки прийняття в ряді січовиків і татар, і євреїв, і католиків, і буддистів. Єдиною умовою було добровільно охреститися і відкинути попередні релігійні переконання. Членів козацької спільноти, що прийняли православну віру при вступі до товариства, називали козаками-вихрестами.
Якщо у когось з читачів буде “час і натхнення”, можете покопирсатись в архівах і пошукати в козацьких реєстрах єврейські, татарські чи калмицькі імена та прізвища. Крім того, в реєстрах козакам замість (або на додачу до) прізвищ часто приписували прізвиська. Наприклад, “Бакалавр”, “Жид” і т.д., котрі вказували на освіту, характер чи соціальне і етнічне походження.
Дослідники говорять про те, що 90% Війська Запорозького складалося з етнічних українців, близько 10% становили інші національності - молдавани, поляки, білоруси, німці, угорці, французи, татари, євреї, турки та інші. Були серед запорожців і москвини, котрі тікали від “батєнькі царя” та кабальних умов існування в царському підданстві. Певно, після історії про москвина, котрий таємно притягнув на Січ свою даму, аби похвалитися їй Запоріжжям, варто було б переглянути умови вступу для москвинів, але ж… хто тоді знав? До речі, в результаті цього випадку голота, що дізналася про жінку на Січі, збунтувалася.
Добровільне прийняття православʼя при вступі до Війська Запорозького виключало наявність на Січі церков інших релігій чи навіть течій християнства. На своїх землях козаки будували виключно православні храми. Було й декілька монастирів (Трахтемирівський та Самарський). У питаннях релігії, як обʼєднавчого фактора, все було дуже прямолінійно: неукраїнці козачилися, приймали православʼя, погоджуючись на продиктовані січовиками умови співіснування.
Українці, як панівний етнос на Січі, встановлювати свої умови і диктували свій уклад існування товариства. Ніхто з січовиків не міг ослухатися козацького закону - ні гетьман чи осавул, ні сотник чи десятник. За непослух карали, іноди достатньо жорстоко. Наприклад, за горілку у морському поході пияка скидали за борт. Далі роби що хочеш: хочеш - пливи, не хочеш - йди під воду. Карали й за зраду товаришів, крадіжку у побратимів, перелюбство, вбивство, гріх содомії. Петро Конашевич (Сагайдачний) якось наказав на смерть порубати козаків, що заподіяли шкоду черкеським і татарським бранкам. Так би мовити, воїн не повинен морально розкладатися, а то який він тоді воїн?
Козацька меритократія
Уявімо: в більшості країн Європи панує монархія, на Близькому Сході - деспотизм. У козаків же своя республіка, котра за формою своєї організації значно випередила свій час. Наразі важко окреслити точні хронологічні межі формування на Січі демократичних механізмів, проте можна точно сказати, що козаки використовували такі інструменти, як демократичне голосування, регулярна зміна старшинської влади, обʼєктивний механізм просування від низів до верхів, і навіть ситуативно виборних депутатів для розгляду певних питань. Зокрема, про козаків-депутатів пише посол австрійського імператора Еріх Лясота: козацька голота обрала з-посеред себе 20 представників для обговорення з послом умов військового альянсу проти Османської імперії. Не зайвим буде сказати, що рядова козацька маса зробила це після того, як запідозрила старшину в небажанні виконувати народне прагнення до союзу з австрійцями. Що ж, старшина була частково усунута чорною радою від винесення рішень по союзу з Австрією, та природно мала підкоритися своїм рядовим членам.
Вибори на Січі проходили, як мінімум, раз на рік. Однак, ініціювати скликання ради міг будь-який запорожець у будь-який момент часу. Єдиною умовою був серйозний привід: якщо постфактум виявляли, що причина була дурною, то такого запорожця карали. Вибори старшини супроводжувалися цілою низкою ритуалів: биття в тулумбаси та гарматні постріли, складання старшиною клейнодів, повторювана ритуальна відмова від посади новообраного кошового, викачування нового гетьмана в снігу чи в пилюці і т.д. Останні два ритуали були придумані задля того, щоб гетьман не забував кому він служить і не намагався переслідувати особисті інтереси.
Втім, залежність гетьмана (кошового отамана) і голоти була взаємною. Гетьман зобовʼязувався дбати про віру, землю і козацтво, кланявся війську, а січовики обіцяли слухатись та беззаперечно виконувати накази. Зрозуміло, що за умови козацького незадоволення гетьманом, останнього або скидали одразу або не перевибирали на чергових виборах. Паланки та курені, за прикладом Січі, також обирали свою власну старшину, котра корилася загальносічовій.
Один з історичних свідків козацької ради, мандрівний монах Яценко-Зеленський, дивувався січовим звичаям і “вседозволеності” голоти, називаючи її “свавільною”. Його відгук про раду достатньо цікавий: він детально описує обрання кошової та курінної старшин.
Серед кошових отаманів і гетьманів, котрі обиралися козаками, були різноманітні типажі: шляхтичі і представники боярства (О.Дашкович, К.Косинський, С.Наливайко, Б.Хмельницький), сини старшин і рядових козаків, полковники (П.Тетеря, П.Суховієнко), селянські сини і містяни (Я.Сомко, Д.Многогрішний), земʼяни і нащадки княжих родів (Д.Вишневецький, І.Мазепа). Отримання влади на Січі підкорялося принципу меритократії - козаки на свій розсуд обирали того, кого вважали найбільш достойним. Бути гетьманом було великою честю, проте й великим ризиком, адже голота уважно стежила за старшиною і могла скарати корумповану чи зрадливу верхівку.
Не можна не зазначити, що роль старшини значно зросла до другої половини 18 ст., пропорційно зменшивши значення голосів рядових козаків в політиці козацтва. Відтак, ради стають більше формальністю, ніж реальним инструментом демократичних виборів. На цей процес безпосередньо вплинуло формування Гетьманщини, розділення між нею та Низовою Січчю, формування реєстрового козацтва, московська та польська кулуарні політики та інше.
Капіталістичне фермерство
Люд, що прибував на запоріжські землі, і козачився, осідав переважно понад Дніпром та Південним Бугом. Козаки, прагнучи до забезпечення автономності свого існування, займалося не тільки військовою справою, а й фермерством. Основна одиниця - козацький зимівник, що являв собою цілісну одиницю капіталістичного господарства. За підрахунками дослідників під кінець існування козацької держави загальна кількість зимівників складала понад 9 тисяч.
Родючі землі, лагідний клімат, різноманіття фауни та флори робили тутешні землі вигідними і зручними для господарювання. Середньовічні автори були в захваті від земель Великого Лугу, порівнюючи їх родючість та багатство ледь не з землею Ханаанською. Поширена думка в свідченнях сучасників стосовно тамтешніх земель зводилася до анекдотичного “посади жердину - виросте бадилля”. Загалом, за часів козаків землі “вольностей Війська Запорозького” були справжнім дивовижним зоопарком, котрим бігали зубри, сарни, дикі кабани і коні, олені, плавала сила-силенна осетрини і бобрів, в невимовній кількості плодилися куріпки і інше птаство.
В зимівниках козаки жили з родинами та найманими працівниками. Примусової неоплачуваної праці в козацьких господарствах не існувало, наймитам, як правило, гарно платили за роботу. Панщина на землях Січі була відсутня як явище, що протирічило філософії козацтва. До речі, посполита шляхта дуже за це переживали, боячись, що люд з Польщі, Литви і Білорусі тікатиме на Січ, де не існувало ніяких “оброків і подимних”, а гетьманський податок сплачувався “раз на рік або два” і не перевищував “десятка золотих на рік”.
Зазвичай зимівник спільно організовувася декількома козаками, що ставили на його території житлові хати і зводили господарчі споруди (кузні, млини, хліви, курники, стайні, пасіки і т.п.). Зимівники часто виростали до цілих сіл чи невеличких містечок, інколи отримуючи назву від імен своїх засновників (наприклад, Мандриківка, Ковпаківка). Чим далі на північ закладалися зимівники, тим більшою була вірогідність побачити там хліборобські землі (козаки вирощували хліб у віддалених від доступу татар місцях).
Як правило, разом з козацькими зимівниками розвивалася й інфраструктура: січовики піднімали цілину, будували мости, прокладали дороги, облаштовували засіки (укріплення), закладали млини, церкви і школи. Втім, з хліборобством бувало подекуди важко, оскільки на новозаселені землі за козаками проникала польська шляхта, котра активно намагалася утвердити свою владу над запорозьким людом. Відтак, козаки йшли далі на південь і схід, де вирощувати хліб було складніше і небезпечніше.
В зимівниках популярним було городництво та садівництво. Тут вирощували кабачки, дині, кавуни, капусту, горох, цибулю, яблука, вишні, груші та інше. Багата степова рослинність була прекрасною поживою для худоби - корів, овець, коней, кіз. До речі, козацькі стада корів мали великий процент крові турів, що робило їх мʼясною породою, котра давала малу кількість молока (козакам було не з руки переробляти велику кількість молока на вторинні продукти). Козацькі коні, виведені від диких тарпанів, цінувалися по всій Європі за витривалість, невибагливість та добру тренованість. Природно, як основному засобу для ведення маневреної війни, коням відводили найкращі пасовиська і найліпшу охорону.
Займалися козаки і промислами: мисливством, рибальством, збиранням меду, селітроварінням. Особливо високорозвинутим було рибальство, котре вимагало осілого способу життя і використання високотехнологічних засобів для ловлі та переробки (коптіння, вʼялення, соління). Надалі продукти риболовлі стали чимось на зразок бартерної валюти (для тих зимівників де були проблеми з хлібними полями), адже їх у великих кількостях відправляли на північ в обмін на хліб.
Кожен козак був не лише воїнов і фермером, котрий знає декілька промислів, але й торговцем (вироблене ж потрібно було продати або обміняти). Крім того, козаки займалися посередницькою торгівлею, оскільки їх землі лежали на перехресті торгових шляхів. Нерідко продавали також і власні військові трофеї.
На Січ, що була серцем Великого Лугу (зазначу, що загалом відомих нам Січей було, як мінімум, сім) Дніпром прибували купці. Базар в передмісті Січі називався Гасан-Баша і був доступним торговцям з різних країн, навіть нехристиянам. За прохід запорізьких вод стягувалося мито, котре надходило до січового Скарбу. Туди ж йшла плата за користування млинами і іншими суспільно доступними спорудами. Цікавим феноменом є існування на Січі торговельної єврейської компанії, що постачала запорожцям дефіцитні товари і отримувала козацький захист вантажів від нападників.
Вели січовики й облік єврейських торговельних кіосків, що зводилися в паланках і селах. З них стягувалося мито, а також вівся облік проданої горілки. Стягнуті податки знову ж таки надходили до козацької скарбниці. Гроші зі Скарбу витрачалися на забезпечення війська, спонсорування церковних установ, забезпечення вдів та сиріт, безкоштовну січову освіту та інше.
Отже, виробляти, продавати або міняти можна було що завгодно. Обмеження вводилися лише на вирубку лісів (її можна було проводити тільки з дозволу Коша). Особливі ж обмеження стосувалися деревозаготівлі на користь московитської держави.
Як виховували меритократів: запорізькі школи
Варто почати з того, що загальний рівень освіти в Україні 16 сторіччя був достатньо високим за рахунок існування релігійних братств при ремісничих цехах та парафіяльних шкіл. Звісно, братства та школи не ставили собі за основну мету освіту населення, оскільки насамперед вони боролися з агресивною політикою покатоличення, однак іноземці високо оцінювали рівень освіченості населення українських міст. Павло Халебський (син патріарха Макарія з Сирії) писав, що “У країні козаків усі діти вміють читати, навіть сироти”. Православні братства та церква загалом намагалися залучати в освітній процес не тільки шляхетських дітей, а також дітей селян, містян і сиріт, справедливо міркуючи, що освічений розум не так легко піддається впливу ворожої католицької та уніатської вір. З цією ж метою друкувалися церковні твори православних авторів та підручники.
Хоча Січ отримувала багатий приплив освічених козаків завдяки шляхтичам і вченим містянам різного калібру, проте не забували запорожці і про розвиток власної початкової та спеціальної освіти. Тоді як багацько представників старшини отримували освіту в Києво-Могилянському та Острозькому колегіумах чи європейських школах та університетах, освітня справа на Січі була організована ґрунтовно.
Перша січова школа відкрилася в 1576 році у Самарі (не в тій, що в Середньому Поволжі росії, а в історичному козацькому містечку біля р. Самарі, що неподалік від сучасного м. Дніпро). Пізніше тут засновують ще й монастир зі школою при ньому.
Зазвичай козацькі церкви виконували не тільки релігійну функцію, а ще й освітню і медичну, адже при церквах відводили два окремих крила - одне для школи, друге для шпиталю.
Школи на Січі були як початкові, так і спеціальні військові. В початкових школах навчали читанню, письму, арифметиці та співам. Непоодинокі випадки й навчання музичній грамоті: в школах готували сурмачів і довбишів (грали на литаврах). У військових школах учень вивчав астрономію, риторику та військову справу (часто програма була ідентичною до такої у колегіумах та братських школах). Освіта на землях запорожців здійснювалася “на кошти Війська”, себто була безкоштовною для учнів.
Серед цікавинок запорізької освіти було запровадження так званої ланкастерівської системи навчання, котра була наново винайдена у Англії і розповсюдилась Європою в 19 столітті. Суть система полягала в тому, що старші учні зобовʼязувалися навчати своїх молодших товаришів. Крім того, велику увагу учням приділяли і священники, оскільки на той час священицький сан був невіддільним від роботи вчителя і вихователя. Піклувались священники також про здоровʼя своїх вихованців та їх моральні чесноти, виховували патріотизм. Потрапити на навчання до парафіяльних шкіл могли діти з навколишніх паланок, а також джури (діти на вихованні у козаків та старшини, котрі часто виконували функції зброєносців).
Конкуренція на потрапляння в січову школу була надзвичайною (є свідчення про те, що на середину 17 ст. школи були переповнені). Крім якісної початкової освіти учні також вивчали устрій Січі в мініатюрі: школярі обирали собі отаманів та вчилися мудро витрачати спільні кошти.
В другій половині 17 ст. були запроваджені також спеціальні школи для виховання січових канцеляристів. Тут варто згадати Івана Виговського, котрий за часів служби писарем при Хмельницькому, зміг суттєво підняти престиж канцелярії, розширивши обовʼязки цієї козацької “професії”. Виговський, зокрема займався не лише дипломатичним листуванням і веденням січового архіву, а також очолював розвідку та контррозвідку, брав участь у формуванні зовнішньої та внутрішньої політики Січі. Тож, причини пізнішої організації шкіл для канцеляристів були очевидними.
Крім заснування та підтримки власних шкіл і церков, Військо Запорозьке також виступало протектором всіх православних церков, монастирів, братств та навчальних закладів на території України. П. Конашевич (Сагайдачний) разом з усім військом навіть вступає до Київського братства. Пізніше Сагайдачного поховають на території братської школи, а ще пізніше за підтримки запорожців шляхом злиття Київської братської школи і школи Печерської Лаври буде утворено Києво-Могилянський колегіум.
Загалом, козаків відрізняв високий рівень освіченості, знання латини і інших мов (навіть серед рядового козацтва), шанобливе ставлення до книги і мистецтва.
Права та вольності козацького жіноцтва
Не секрет, що жінкам вхід в укріплення Січі був заборонений. Саме тому навколо січей і виникали хутори і зимівники, де козаки жили з сімʼями. Зокрема, на Новій січі жінці не дозволялося заходити далі, ніж Бабина Могила (своєрідний КПП, до котрого приходили козацькі матері, сестри, дружини та наречені).
Одночасно з забороною відвідувати Січ (обумовлювалося практичними причинами - гарнізон мав бути згуртованим і зосередженим, та й козаки гарнізону були в масі своїй молодими) жінки на теренах тогочасної України мали ширші соціальні права, ніж в більшості країн Європи.
Скажімо, якщо чоловік козачки потрапив в неволю чи загинув в поході, вона мала право знову вийти заміж через декілька років. Втім, так само міг вчинити і козак, якщо його дружину викрадено з зимівника татарами.
Дуже суворо козаки карали за перелюб представників обох статей. Один з найвідоміших випадків - покарання дружини Хмельницького за зраду (перелюбців голими повісили на воротях).
Жінки, особливо заможні, почували себе достатньо вільно. Крім заснування власним коштом духовних обителей і друкарень, вільного доступу до освіти та вступу в церковні братства, вони також не цуралися відстоювати свої права силою. Цікавим є приклад Ганни Борзобагатої-Красенської, котра не погидувала одягти обладунок і, спорядивши гармати і власне “військо” відстояти свої права проти цілого воєводства.
Вже згаданий вище Павло Халебський дуже дивувався ошатному вбранню звичайних селянок, та їх знанню лічби та читання. Вразило його також і ставлення чоловіків до жіноцтва: “...жінки гарно вбрані, зайняті своєю справою, ніхто нахабо на них не позирає”. Зрозуміло, що ставлення до жінки як до члена суспільства було нечуваним для вихідців з країн Близького Сходу, де жінки традиційно розглядалися як нижчі за соціальним становищем істоти.
В козацьких архівав збережене листування жінок козацької старшини з родинних, побутових та судових справ (жінки часто писали скарги та доводили свої права, спираючись на гетьманські універсали). Дружини старшини (наприклад, Хмельницького, Тетері, Кочубея) не соромились брати участь в політичному житті, зустрічаючи послів, відаючи скрабом паланки чи полку, або й навіть видаючи універсали за відсутності чоловіка (Ганна Золотаренко, третя дружина Хмельницького).
Освіченість, широкі права та участь жінок в соціально-політичному житті на землях Січі та Гетьманщини демонструє високий розвиток тогочасного козацького суспільства, котре прагнуло залучили до свого розвитку якомога більше матеріальних та людських ресурсів.
Післяслово
В цьому коротенькому нарисі я торкнулася деяких аспектів, котрі робили козацьку державу успішною. Звісно, у період Руїни і Поруїння блискуче організовані на теренах Війська Запорозького процеси та механізми починають занепадати з різною швидкістю. Проте ми маємо вивчати найкраще, що придумали та розвинули наші пращури, переймати їх досвід. Також не варто забувати і про їх помилки і вчитися на них.
Автор:
Джерела:
Гордієнко Д., Клос В., Мицик Ю., Преловська І. Історія української православної церкви. Харків: Видавництво “Фоліо”, 2019.
Мицик Ю., Плохій С. Як козаки Україну боронили. 2-ге видання. Київ: ТОВ Видавництво “Кліо”, 2022.
Мицик Ю. Іван Сірко. 3-тє видання. Київ: ТОВ Видавництво “Кліо”, 2022.
Плохій С. Брама Європи. Харків: ПРАТ Харківська книжкова фабрика “Глобус”, 2016.
Стельмащук Г. Українське народне вбрання. Львів: Видавництво “Література та мистецтво”, 2019.
Трінчук Я. Україна: війни, битви, персони. Львів: Видавництво “Апріорі”, 2020.
Чухліб Т. Козацька Україна на міжнародній арені. Київ: Видавництво “Арій”, 2023.
