Люди сучасності, середньовіччя, або навіть минулого століття — всі думали і сприймали речі по-різному. Читаючи книги 400-річної давнини ми не будемо проникатися так само, як тогочасна аудиторія, більшою частиною навіть не розуміючи повноцінно контекст твору. Теж саме стосується і мовного питання, оскільки розмовляючи різними діалектами, ми аналогічним чином по-різному сприймаємо речі.
Утім, що можна сказати точно з приводу сприйняття, так це те, що дивлячись на минуле в нас нема потреби обирати між егалітарним чи ієрархічним початком людської історії. Потреба обирати між людьми Гоббса та Руссо банально зникла. Як і каже Ґребер, з приводу первісних спільнот:
Давайте попрощаємося з «дитинством людини» і визнаємо (на чому наполягав Леві-Стросс), що наші ранні предки були не лише рівними нам у розумінні, але й інтелектуальними ровесниками. Імовірно, чи ні, вони стикалися з парадоксами соціального порядку та творчості так само, як і ми; і розуміли їх – принаймні найбільш рефлексивні серед них – так само сильно, що також означає так само слабо. Можливо, вони були більш обізнані в одних речах і менш обізнані в інших. Вони не були ані неосвіченими дикунами, ані мудрими синами та дочками природи. Вони були, як Хелена Валеро сказала про яномамі, просто людьми, як і ми; однаково проникливими, однаково розгубленими.
На шляху до здійснення цього гуманітарного зламу, ми зокрема певною мірою покладаємося на гру уявою. Прикладом можуть слугувати слова Еліпса Канетті про те, звідки починаються міста; які до того ж були не такими вже недосяжними уяві, ієрархічними та владними, як нам раніше представлялося. Звісно, дивитися на висловлену ним думку як домінуючу або найбільш правдиву (зрештою, це і справді лише гра уявою) нема потреби і сенсу, а радше як на один з цілком реалістичних елементів, що мав місце в історії. Разом з тим, подібні теорії (а точніше, знову ж таки, гра уявою) безумовно мають право на існування, скільки б дотепними іноді не здавалися скептику, який так і наравить відділитися від історії, утопаючи в казках Тюрго. Безумовно, виходячи з логіки наведеної нижче аргументації в людей могло бути ще 1488 інакших бачень зображень, але це є нормальним. Крізь такі ігри з уявою ми певним чином і прориваємо свою думку про Інших, раніше живущих людей, які аналогічно мали свідомість, а не були тупити дегенератами уга-буга. «Складність — як це відображено в координації праці чи складних ритуальних системах — не обов'язково означає домінування.»
Міста починаються в голові.
Або так припустив Еліас Канетті, романіст та соціальний філософ, якого часто зараховують до тих незвичайних центральноєвропейських мислителів середини століття, з якими ніхто не знає, що робити. Канетті припустив, що палеолітичні мисливці-збирачі, які живуть у невеликих спільнотах, неминуче мали витрачати час на роздуми про те, якими можуть бути більші спільноти. Доказом, на його думку, були стіни печер, де точно зображені стадні тварини, які рухалися разом незліченними масами. Як вони могли не замислюватися, якими можуть бути людські стада у всій їхній жахливій красі? Безсумнівно, вони також враховували мертвих, кількість яких на порядки перевищувала кількість живих. Що, якби всі, хто коли-небудь помер, були в одному місці? Як би це виглядало? Ці «невидимі натовпи», за словами Канетті, були в певному сенсі першими людськими містами, навіть якщо вони існували лише в уяві.
Принаймні в цьому конкретному пункті Канетті мав рацію. Масове суспільство існує у свідомості до того, як воно стане фізичною реальністю. І що важливо, воно також існує в свідомості після того, як стане фізичною реальністю.
