Тихе, невибагливе повсякденне неповинування вислизує з-під уваги істориків, так як зазвичай не згадується в архівах, не розмахує прапорами, не має керівників, не пише маніфестів та не має постійної організації. Розглянемо ж приклади цього неповинування, які наводить Джеймс Скотт.
Жак Ле Ґофф — відомий західний медієвіст, який протягом ХХ ст. видав багато видатних робіт, де одна з головних концепцій полягає в довгому Cередньовіччі. Сьогодні ж ми пройдемося по нарисам збірника «Середньовічної уяви», що мене найбільше зацікавили та вразили.
Гробниці та загалом поховання... що ж вони з себе представляють? Часто зустрічається тлумачення, що вони напряму пов'язані зі спадковою аристократією. Утім, читаючи книгу Ґребера та Венґрова запевнився в протилежній точці зору, де все зав'язано на сезонності.
Люди сучасності, середньовіччя, або навіть минулого століття — всі думали і сприймали речі по-різному. Утім, що можна сказати точно з приводу сприйняття, так це те, що дивлячись на минуле в нас нема потреби обирати між егалітарним чи ієрархічним початком людської історії.
Коли заходить мова про поширення цінностей по світу в нас автоматом проскакують думки з приводу того, що вони обов'язково приймали комерційну форму. Утім, відсутність уяви не виправданням. В цій вирізці, засновуючись на етнографічних дослідженнях ми побачимо багатість цих шляхів.
Ну що ж, повертаємося до безсмертної [поки] теми, а саме того, як бачили колонізатори чи, наприклад, єзуїти туземців. Зокрема, від яких відповідних звичок по їхньому відношенню варто було б давно відмовитися, побачив ширшу, складнішу картину.
Вівейруш ді Кастру завдяки досвіду та дослідженням амазонських спільнот конструює нове бачення на «популярні» для нас вислови. Людина — це тварина! Скаже модерна людина, попиваючи лавандовий раф в хіпстерському закладі. Ді Кастру пропонує інше: тварина — це людина.
Крізь терени структуралізму та відмову від останнього, на користь сучасного постструктуралізму, Леві-Стросс шукає те, як же зароджуються міфи індіанців, або ж казки, наприклад, колоніальних Французів.
В 1991 році Клод Леві-Стросс випустив роботу «Histoire de lynx», що є синтезом роздумів на тему поширення і властивостей смислового поля, в якому розгортаються міфи. У цій же вирізці автор вказує те, як наука своєрідно повертається до переосмислення міфологій в сучасному світі.
У 2014 році на початку вторгнення ми стали відкривати для себе значення ПТСР, та навіть в злиднях 2024 продовжуємо регулярно їх переосмислювати. Утім, можна задатися і наступним питанням: як на її схожі прояви дивляться Інші з більш сакральної точки зору?
Крізь терени міфів та поглядів Інших, Леві-Стросс намагається відшукати, як зароджуються міфи індіанців, або ж казки, наприклад, колоніальних французів, беручи за відправну точку «Історію Рисі» — міф про яку прослідковується в тих чи інших формах у багатьох спільнот.
Коли ми йдемо вбивати оленя то знайти його важче, ніж вбити. Чому? Тому що зазвичай зустрівшись з хижаком обидва зупиняються, набираючись сил перед фінальним ривком, який і вирішить їхню долю на цей день. Це ясно, утім, як нас бачать олені (і загалом тварини), а останніх туземці?
Дисципліна - легка у структурі, складна у виконанні. Але що ж буде якщо змінити її сприйняття?
Описую свій світогляд з точки зору оптимізму. Чи дійсно те, що стакан наполовину порожній - песимізм?
Продуктивна рибка🐠
