Жак Ле Ґофф — відомий західний медієвіст, який протягом ХХ ст. видав багато видатних робіт, де одна з головних концепцій полягає в довгому Cередньовіччі. Безумовно, Жак Ле Ґофф є представником структуралізму (що неоднократно проявляється в його послідовності Клоду Леві-Строссу) та виступає за тотальну історію, що можна неоднократно простежити в цих нарисах. Сам він є агностиком, що займає нейтральну позицію між релігійною апологією та атеїстичною критикою Середніх Віків, та зокрема виступає за концепцію Середньовіччя як особливої цивілізації, відмінної як від античної, так і новоєвропейської, зробив дуже багато для популяризації цього періоду та показу, чому Середньовіччя не таке, яким ми звикли його бачити. Власне, сьогодні ми поговоримо про його «Середньовічну уяву» — збірник нарисів, що є продовженням його збірки 1977 року в питаннях пошуку нового бачення середньовічної історії. Переважаючими темами тут є тема часу, тема взаємовідносин між культурою вченою та культурою народною, тема історико-політичної антропології та зокрема галузь сновидінь. Якщо казати загалом, то їх тут 6: нарис про чудесне, простір й час, тіло, літературу образно-уявного, сновидіння та політичну антропологію. Сьогодні ми пройдемося по тим, що мене найбільше зацікавили та вразили (тема чудесного, простору і часу та сновидінь), розглянув зокрема заклики до змін через споглядання «образно-уявного» та концепції довгого Середньовіччя. Перед цим лише відмічу, що переклад книги українською трохи дотепний, оскільки перекладач так і наравив всюди проставляти слово “жидівство”.
В чому полягає концепція довгого Середньовіччя Ле Ґоффа?
Він пропонує таку періодизацію, що фундаментальні структури повільно розвиваються від III до середини XIX сторіччя. Тоді промислова революція, панування Європи, справжнє зростання демократії (античне місто, за його словами, було лише дуже обмеженим її прообразом) створили справді новий світ, незважаючи на безперервність певної спадщини та постійність певних традицій. Звісно, простір сімнадцяти сторіч не може розгортатсия без змін, і тут варто вдаватися до періодиації, аби розрізнити в цьому дуже довгому періоді підперіоди. Ле Ґофф в даному випадку охоче розрізняє пізню Античність, що триває від III до X ст. (або ж, якщо це когось лякає, — Середньовіччя, яке у VIII—X ст. Випливало б з власне пізньої Античності, що закінчується у VII ст.); Центральне Середньовіччя, яке триває приблизно від 1000 року, початку великого середньовічного розвою, до середини XIV ст., і пізнє Середньовіччя — від великої Чуми до початку XVI ст., коли сильніша аніж непевний Ренесанс, Реформація покінчила з монополією середньовічного християнства та позначила розрив його єдності, яку також можна тлумачити як тоталітаризм. Отже, саме Нова Доба — від Реформації до Промислової Революції, — завдяки суміші стагнації (економічно-політичний лад періоду Реставрації, Ancient Regime) та новизни (народження сучасної науки, раціоналізм Просвітництва, утвердження ідеї прогресу і, безперечно, Французька революція, глибокі наслідки якої дадуть себе відчути лише в XIX сторіччі у поєднанні з наслідками Промислової революції), — Нова доба є третьою стулкою цього розгорнутого довгого Середньовіччя. І, нарешті, “новітня епоха”, на думку Ле Ґоффа, покриває минуле сторіччя від середини XIX приблизно до середини XX ст. у двох планах: у плані розвитку (Промислова революція, народженням демократії та панування Європи) і в плані кризи (дві світові війни, встановлення європейських фашизмів, еволюція радянської росії до тоталітаризму та ідеологічно-політичне експортування цієї системи, розвиток американського імперіалізму, криза 1929 року, культурно-мистецькі конфлікти). Раніше я особливо не цікавився та не займався вичиткою робіт по темі Середньовіччя, однак система надавана Ле Ґоффом мені видається безперечно цікавою й такою, що має повноправне право на існування. Нариси, що наведені в цій книзі, підтверджують доречність такої періодизації.
Що пише Ле Ґофф про чудесне?
Головним зауваженням та розрізненням Ле Ґоффа по його світу є "наукове" та "народне" чудесне. Засновуючись на різних джерелах він розділяє сприйняття науковцями чудесного на кілька періодів, де до XII ст. науковці не так були привітні до “народних” чудес (ставлячись до цього як до крайнього язичництва), та навпаки в XII-XIII ст. стало значно привітнішим до нього, схиляючись до більшого освоєння та перелицьовування. Звісно, центральну роль тут він лишає за курсом християнства, яке він неоднократно критикує (або ж буде краще сказати, вказує на проблематику) в різних сферах. Як сягнути цього "народного" чудесного давніших часів, яке висловлювалося насамперед усно? Тут Ле Ґофф закликає збирати та докладно аналізувати давні писемні документи, зокрема іконографію. Однією з центральних тез в різних його нарисах (зокрема ця тема згадується наприкінці книги в розділі «До політичної антропології») простежується бажання зауважити, що політичне (в негативному сенсі), яке присутнє всюди та складає більшість наших джерел, все ж можливо використовувати на користь та не є гарним варіантом закріпляти за ним синонім "поверхневого", оскільки під багатьма шарами стигматизацій можна віднайти важливі елементи між спілкуванням та взаємовідносин місцевих, церкви та влади. В даному випадку чудесне, головним чином через різні записи церковників (і не тільки) дає змогу простежити як населення Середньовіччя відносилося до чудес та чудотворного (на відміну від чудесного, чудотворне це дія, наприклад, священників, що ставали з часом все більш передбачливими, на відміну від божественного чуда), до кого і чому зверталися, та зокрема яку роль в цій темі відігравало Чистилище, що з’явилося далеко не одразу в християнстві та інших релігійних течіях.
Що пише Ле Ґофф про простір і час?
Головним чином медієвіст простежує ідею пустелі-лісу на середньовічному заході та його сприйняття під безпосереднім впливом християнства. В есе за 1983 рік («Пустеля-ліс на середньовічному Заході») Ле Ґофф приходить до того, що ліс, у світі середньовічного заходу — еквівалент пустелі на сході, місця пристановища, полювання, рицарської пригоди, примарний горизонт світу міст, селищ, полів. Більше того, за його словами сьогоднішні екологи віднаходять ідеологію пустелі в горах, з чим важкого не погодитися. Та й ці самі ідеї про пустелю, ліс та втечу за кохання як жили, на мою думку, так і житимуть ще довго. Небезпечний та благородний, зі своїми недоторканними законами та порядками — ліс, чекає на кожного, хто готовий пройти випробування, рицарську посвяту й зустрітися віч-на-віч з пригодами, дикістю. Краще б їм нікуди не зникати, бо ж хто знає, хто з нас піде завтра в ліс? Ле Ґофф пише неймовірно цікаво та красиво, аналізуючи міфи під стать Леві-Строссу, якого неодноразово згадує в окремому есе (або якщо казати точніше, присвячує есе йому). Відверто кажучи воно в мене викликає приємні спогади при прочитанні «The Story of Lynx» Леві-Стросса, тільки в даному випадку від середньовічних текстів. Не дивлячись на те, що перспективізм давно обійшов в розумінні описані речі Ле Ґоффом, їх досі лишається цікавим читати та віднаходити нові трактування.
«У трубадурів тема втечі коханців у ліс стає ідилічною візією, добровільною втечею в лісову утопію любові на самоті. Скажімо, в Бернара Марті: "Я хочу стати пустельником у лісі, аби лишень моя дама пішла зі мною. Там ми матимемо накриття з листя. Ось де я хочу жити й померти: я відкидаю й покидаю всі інші турботи"»
Чим захоплюють сновидіння?
Як мінімум тим, наскільки вони вражали уяву людей тисячоліттями, лякаючи та надихаючи. В цьому нарисі Ле Ґофф ґрунтовно показує тривоги християн з приводу язичників та сновидінь, різні класифікації, що впроваджували протягом століть, та біблійну спадщину: якою була частотність снів у Старому та Новому Завіті та основні аспекти біблійної онейричної спадщини (зокрема проблему трактувань та вагань сновидінь). Зрештою, якщо в Біблії і є промовисті сновидіння, то це сновидіння, які більше пов'язують землю з небою, аніж з теперішнім майбутнім, як у язичницькому віщуванні зі снів. «Час належить лише Господові. Сновидіння радше вводить людину, яка спить, у контакт з Богом, який не являє їй майбутнього». Два Довготривалі явища, що стосувалися сновидінь і їх інтерпретації, відігравали в пізній Античності та в Середньовіччі важливу роль в уяві чоловіків та жінок Середземномор'я, а потім у християнському світі принаймні західному. Ці два явища, що накреслились в юдейській Античності та Античності греко-римській, утвердилися разом із християнством. Доволі зручно та цікаво, що в додатку Ле Ґофф наводить всі віднайдені приклади сновидінь в Старому Завіті. Утім, однією з проблематик була нездатність Церкви дати християнинові критерій розрізнення походження, а отже, й вартості сновидінь, веде до того, що сама людина повинна відцуратися своїх сновидінь. «Християнське суспільство високого Середньовіччя є суспільством одурених сновидців», — каже медієвіст. Пропаганда проти сновидінь проникає навіть у літургію. А, наприклад, до онейричних видінь-розповідей варто зараховувати про мандри в потойбічний світ, які частішають під впливом апокаліптичної юдейсько-християнської літератури перших сторіч і передвістям яких загалом є інформація про те, що людина, яка бачить сон, покидає своє тіло.
Що значить «образно-уявне» Ле Ґоффа?
В першу чергу за цими словами стоїть ідея, що життя людини та суспільств пов'язане як з образами, так і з реаліями. Вони не обмежуються до іконографічної та мистецької продукції, а охоплюють увесь світ ментальних образів. В даному випадку (та загалом в інших нарисах) можна простежити, як медієвіст закликає передивитися нашу точку зору по відношенню до історії, яка часто засновується на спогляданнях «високої культури». Або ж якщо звертатися до слів інших авторів — наприклад, Роя Портера — нам потрібна нова історія окультурення. Як Ле Ґофф закликає нас більше звертати увагу на психоаналіз, соціологію та роздуми над засобами інформації, так Рой Портер закликає не нехтувати історією одягу, чистоти, їжі та косметики, кажучи що вона для дилетантів. Утім, знов ж таки, в цьому вони з Ле Ґоффом вельми схожі, оскільки багато його нарисів останнього присвячені також цим темам (ця книга тому приклад), та закликає аналогічним чином відвернутися від нашого тотального споглядання «артефактів високої культури». По темі образно-уявного Ле Ґоффа зокрема було б цікаво поставити питання (яке, на жаль, не було глибоко розглянуто в жодному з нарисах), звідки взагалі взялися перші образи, що ми бачимо в казках, міфах та легендах. Звідки взялися ці дивакуваті образи, які пізніше Жак Ле Ґофф та Клод Леві-Стросс мали змогу структурним аналізом ділити на категорії? Доволі популярна думка серед тих, хто займається простором сакрального полягає в тому, що ці образи в ранніх спільнотах пізнали творення від вживання різних «наркотичних» речовин за ритуалів, та зокрема зв'язком з сакральним виміром. Як кажуть деякі групи індіанців, наприклад, табак допомагає стерти межі між їхнім світом та світом богів. Таким чином, під впливом цих двох факторів і творилися на виході дивакуваті, але захоплюючи образи різних створінь, про яких ми досі з зацікавленням читаємо та досліджуємо. В цьому плані хіба що можна додати, як Ле Ґофф називає цю категорію творень образів (не кажучи напряму) — колективними образами, створеними випадковостями історії, що виникають, змінюються та трансформуються. Або, якщо казати його словами: «ми не знаємо, коли і як склався початковий запас образів та ідей прадавніх людських спільнот». Утім, це нам знову ж таки нічим не заважає робити припущення, звідки взялися ті ж міста. Еліас Канетті, романіст та соціальний філософ, якого часто зараховують до тих незвичайних центральноєвропейських мислителів середини століття припускає, наприклад, що міста починаються в голові; іншими словами, палеолітичні мисливці-збирачі, які жили в невеликих спільнотах, неминуче витрачали час на те, якими можуть бути великі спільноти. Доказом же послуговуються стіни печер. Звісно, дивитися на висловлену ним думку як домінуючу або найбільш правдиву (зрештою, це просто гра уявою, яка буває утім теж необхідна) нема потреби і сенсу, а радше як на один з цілком реалістичних елементів, що мав місце в історії. Разом з тим, подібні теорії (а точніше, знову ж таки, гра уявою) безумовно мають право на існування, скільки б дотепними іноді не видавалися скептику, який так і наравить відділитися від історії, утопаючи в різних казках. Саме цього і намагається уникнути Жак Ле Ґофф.
Наприкінці невеликого огляду можна підвести, що цей збірник нарисів є прекрасною книгою, яку можна порекомендувати всім, хто цікавиться, наприклад, етнографічними глибинами різних народів чи людей інших століть. Жак Ле Ґофф пише не складно та доволі вільно, незважаючи навіть на складність таких тем, тому описане зможе навести нового читача на роздуми як про походження сакрального, так і проблематику християнства та їхніх послідовників в Середніх віках.
