Трохи більше місяця знадобилося аби пройтися по роботі «The Story of Lynx» Леві-Стросса, яка є, безумовно, надихаючою в питанні міфів.
Автор, як і той же Мішель Фуко, є представником структуралізму, на заміну якому в 1970-х почав приходити постструктуралізм, який розглядає світ культури як феномен писемної культури; нескінченний і безмежний текст, всередині якого знаходиться індивід. Зважаючи, що книга писалася приблизно в цей же період, очікувано, що Леві-Стросс розділяв й ці погляди.
Крізь терени міфів та поглядів Інших, Леві-Стросс намагається відшукати, як зароджуються міфи індіанців, або ж казки, наприклад, колоніальних французів, беручи за відправну точку «Історію Рисі» — міф про яку прослідковується в тих чи інших формах у багатьох племен та, звісно, як трансформується протягом століть в одних, так і дивовижним чином зберігає первісну форму в інших. Очікувано також й те, що утворення міфу залежить від того, чи існують ті, чи інші поняття в племенах взагалі. Однією з центральних тез в роботі є те, що досліджуючі міфології чи казки в усіх частинах світу ми не маємо налягати на аргументацію з запозиченнями.
Аудиторія чужого наративу не приймає ті чи інші елементи в казках, чи міфах пасивно, а видозмінює чи навіть трансформує їх, пристосовуючи до власних традицій.
Зокрема ми не маємо себе дати обдурити ілюзією, що запозичення відбуваються без мотивів або виключно через романтичну привабливість. Адже запозичення може виконувати певну функцію, компенсувати нестачу чогось, потреба в чому неявно відчувалася.
Можливо, нам варто відмовитися від поняття «запозичення» на користь того, що часто, стикаючись з алогенним матеріалом, місцева свідомість розпізнає елементи, які під різними аспектами вже були присутні або могли бути присутніми у власній традиції. Таким чином, запозичення може допомогти експлікувати латентні елементи й доповнити неповні схеми.
Залежно від обраної перспективи, один і той самий мотив може, таким чином, постати як запозичення або як стан трансформації: етап, який ми могли б майже вивести апріорі, настільки він відповідає внутрішній логіці цієї трансформації.
...запозичення з європейського фольклору не є якимось новим явищем. Вони відбуваються в ході тривалої історії обміну між племенами, де трансформації спонтанно породжені міфологічним мисленням вже встигли дати багато наслідків. Індіанці перейняли ці казки європейського походження, тому що вони доповнили або посилили ці ефекти.
Власне, у запозиченнях немає нічого випадкового. Міфи збагачуються так, ніби люди намагаються заповнити порожні місця незавершеного полотна, додаючи все нові можливі ланки розвитку, трансформацій або вимірів. Леві-Стросс наочно й ґрунтовно доводить гнучкість міфологічних систем, а також, неочікувано особисто для мене, ще в 1944 році [в іншій роботі] згадує гнучкість вірувань з соціальними устроями, що може нагадати нам вже пізніші дослідження Вівейруша ді Кастру та Девіда Ґребера з Девідом Венґровом, в яких вони доводять, що зміни соціальних устроїв по сезонах є нормою та яскравим прикладом того, як давні предки нещадно експериментували.
Весь мій текст 1944 року вже показав, що, на мою думку, суспільство, подібне до суспільства бороро, отримує свій динамізм від гри взаємності та ієрархії.
По цій же темі нерівновазі варто одразу ж додати іншу центральну тезу роботи, а саме нерівновазі між термінами [тему близнюків залишаю вже на глибше прочитання вам самим] в міфологіях Південної Америки:
...серед величезного ансамблю південноамериканських народів соціальна організація «у тісній відповідності з метафізичними ідеями», здається, також задумувалася за моделлю динамічної нерівноваги між термінами: істотами, елементами, соціальними групами, які було б спокусливо асоціювати попарно, оскільки, на перший погляд, якщо їх розглядати два на два, вони здавалися еквівалентними, рівними, а іноді навіть ідентичними.
Не виключено, що системи, характерні для дуальної організації в Південній Америці, в яких кілька пар мотивів перетинають один одного... можна розуміти як спробу подолання цих протиріч.
…я не бачу в дуальній організації універсального явища, що випливає з бінарної природи людського мислення. Я лише зазначаю, що певні народи, які займають величезну, хоча й обмежену географічну територію, вирішили пояснити світ за моделлю дуалізму, що перебуває у вічній нерівновазі, послідовні стани якого вбудовуються один в одного — дуалізму, який виражається часом у міфології, часом у соціальній організації, а часом і в тому, і в іншому одразу.
Що ж, після розгляду цієї тези перейдемо і до наступної, фінальної в моїй рецензії: не вмирущу тему того, як ми бачимо туземців, а вони нас. Виходячи з цієї роботи Леві-Стросса правильним буде навести Мішеля де Монтеня: яскравіший приклад філософа Відродження, який мав світову славу та при цьому обожнював «аборигенів». Він зосереджувався в дослідженнях на найтрагічніших епізодах завоюваннях та засуджував їх, вказуючи на те, що замість різанини, грабунків і завоювань, які чинили колонізатори, можна було вийти більш мирним чином.
…кожна людина називає варварством те, до чого не звикла
І саме тому, що культуру, яка залишилася близькою до природного права, і культуру, подібну до нашої, яка повністю залежить від хитрощів, не можна порівнювати, Монтень пропонує читачеві дуже добре задокументований нарис етнографії тупінамба. Він не дозволяє собі судити про їхні звичаї та вірування, навіть якщо вони здатні шокувати християнські душі, за винятком зауваження, що звичаї, які на перший погляд здаються огидними, не більш, а можливо, навіть менш огидні, ніж деякі з наших, які він не забуває перерахувати.
Монтень балансує між двома крайнощами, слідуючи велінням практичного (якщо не спекулятивного) розуму: оскільки всі звичаї рівні між собою, як в хорошому, так і в поганому, мудрість радить відповідати звичаям того суспільства, в якому ми народжуємося і продовжуємо жити.
Він не тягне на суд розуму різні звичаї і вірування, щоб узаконити їх усі або визнати за ними лише відносну цінність; він використовує їх для того, щоб привести до суду сам розум.
Насправді, будь-яка можливість показує, що завжди і скрізь ці звичаї і ці вірування є довільними. Коли вони схожі між собою, незнання двох світів один про одного виключає гіпотезу запозичення, яка була б раціональним поясненням; а коли вони різні або навіть суперечливі, це доводить відсутність у них природного підґрунтя.
При цьому всьому не варто забувати, що Монтень, як і багато інших, лишався католиком, та його релятивізм набував не одного забарвлення. Подібні погляди є цілком властивим для людей іншої епохи, особливо зважаючи на наше становище. Монтень не пропонує читачеві іншого притулку, окрім релігії (точніше католицизму), від небезпек критики, чиї роздуми про звичаї американських індіанців знаменують собою вирішальний момент:
«І таким чином, з Божої ласки, без тривоги і неспокою совісті, я зберіг себе цілим, в рамках стародавніх вірувань нашої релігії». І ще: «Ось чому християнин, мудріший і смиренніший і більш свідомий того, що він є, звертається до свого Творця, щоб Він вибрав і наказав йому те, що йому потрібно». І нарешті (і це останні слова «Апології»): «Людина... підніметься, якщо Бог простягне йому руку; він підніметься, відкинувши і відкрікшись від своїх власних засобів, дозволяючи підняти себе і витягнути чисто небесними.
Монтень загалом був провокатором, який любив тролити дворянинів. Ну а самі ж європейці часто намагалися бачити в індіанцях живі звичаї Античності; особливо грецького поліса й військову демократію, засновану на майстерності слова (риторики). Про це згадує як Девід Ґребер з Девідом Венґровом в «The dawn of everything», так і Леві-Стросс в цій роботі.
Однак не забуваймо, що для людей XVI століття відкриття Америки більше підтвердило розмаїття звичаїв, ніж відкрило його. В їхніх очах це відкриття змішалося з іншими, більш важливими: єгипетськими, грецькими та римськими звичаями, про які вони дізналися з праць великих античних авторів. Занадто багато нового одразу запаморочило голови вчених і мислителів. Від екзотичних культур вони очікували здебільшого сучасних свідчень, які б підтвердили те, чого почали навчати їхні давні писання: не лише реальність диявола та його діянь, але й існування дивних рас, названих Плінеями, як склав їхній список Пліній, і химерних місць, які без жодних вагань (хоча б за аналогією) визнавали біблійним Едемом, золотим віком античності, садом Гесперид, Атлантидою, фонтаном молодості на Щасливих Островах.
Нещодавно відкриті народи лише підтвердили ці традиції, що передавалися з давніх-давен. Існування індіанців не викликало здивування, оскільки завдяки їм все було знову впорядковано: зустріч з ними не приносила нічого нового, що не було б добре відомо. Лише після публікації перших творів мандрівників, які жили в Новому Світі, почали ставити питання. Але довгий час і, в усякому разі, відповідно до етимології, між дикунами (silvaticus, «лісовий») і язичниками (paganus, «селянський») вбачалася лише незначна різниця в ступені.
Насправді Лас Касас любив складати списки всіх подібностей між звичаями індіанців і звичаями суспільств античності. Акоста радив людям, здивованим звичаями та обрядами індіанців, звертатися до таких авторів, як Євсевій Кесарійський, Климент Олександрійський, Теодор Киринейський, Пліній, Діонісій Галікарнаський, Плутарх, щоб знайти подібні і навіть гірші. У звичаях мешканців Нового Світу не було нічого такого, що могло б викликати хвилювання. Все це було якщо не бачене, то принаймні вже відоме. Це добровільне занурення в себе, це небажання, ця сліпота були першою реакцією людства, яке вважало себе повноцінним і завершеним, коли з дня на день воно зіткнулося з доказом того, що становить лише половину людського роду.
Таким чином, дві культури, що протистояли одна одній, не ставили під сумнів силу, яку кожна приписувала собі: не сумніваючись у її надприродному характері, кожна уявляла іншу таким чином, щоб інтегрувати її у власну систему. Цю ж роботу Леві-Стросса я наполегливо раджу для прочитання всім тим, хто любить подовгу заліпати на міфологіях Інших. Наостанок додам, що перед її прочитанням радив би ґрунтовно розглянути «Трактат з історії релігій» Мірча Еліаде, який представляє одні з найбільш переконливих аргументів в питаннях міфів. Ну і як же прикро, що за такий довгий час в нас досі немає практично жодних перекладів робіт Леві-Стросса. Навіть на сторінці Вікіпедії альтернативно обдаровані редактори скопіпастили повноцінні переклади робіт з російської, поставив поряд з оригінальним назвами. Це є, однозначно, сумним видовищем, та водночас я сподіваюсь, що в недалекому майбутньому український переклад такого визначного науковця не змусить на себе чекати.
