Коли ми йдемо вбивати оленя то знайти його важче, ніж вбити. Чому? Тому що зазвичай зустрівшись з хижаком обидва зупиняються, набираючись сил перед фінальним ривком, який і вирішить їхню долю на цей день. Утім, зважаючи на те, що ми маємо зброю, зупинка оленю коштуватиме найімовірніше життя.
А як сприймають тварин туземці? Народ крі [коренні жителі північно-східної Канади], наприклад, каже, що оленя їм дуже легко вбити по тій причині, що він сам дає це зробити. Вони стверджують, що тварина зупиняючись сама пропонує себе мисливцю в знак доброї волі та навіть любові до нього, дивлячись прямо йому в очі. Як і багато народів світу, що промишляють мисливством, крі асоціюють погоню за твариною з привабленням дівчини, а його умертвіння — зі зляганням.
Власне, біологи (та й не тільки вони), що займаються вивченням дикої природи, не рідко ставляться до розповідей місцевого населення про подібні відносини з тваринами із недовірою та цинізмом. З точки зору циніка, подібне пояснення — лише зручний спосіб втекти від характерних для західних спільнот етичних протиріч, пов'язаних із мисливством та вбивством; одним словом, жахливо ставляться до тварин [звісно, це не є так, що і показують їхні міфи, що переповнені бережним ставленням до останніх]. Утім, вся ця наша етика, логіка й т. п. є лише оманою: міфологіка [термінологія Леві-Стросса] туземців є нічим не гіршою за нашу логіку. Точніше, вона і є нашою логікою, але з іншим корінням та баченням світу. В «Histoire de lynx» на прикладі багатої міфології південної та північної Америки Клод Леві-Стросс і шукає це саме коріння, яке пояснює той магічний досвід Інших в ставленні до живих створінь, що їх оточують; розглядаючи зокрема ті чи інші трансформації, що виникають протягом століть. Самі міфи збагачуються так, ніби люди намагаються заповнити порожні місця незавершеного полотна, додаючи все нові можливі ланки розвитку та виміри. Один з таких міфів ми сьогодні одним оком і розглянемо, пробуючи зрозуміти туземські міфологіки.
Коли ви вбиваєте кіз, ставтеся до їхніх тіл з повагою, бо вони — люди. Не вбивайте кіз, бо вони ваші дружини і народять вам дітей. Не вбивайте дітей, бо вони можуть бути вашими нащадками, стріляйте тільки в ваших зятів, козлів-самців. Не жалкуйте, коли вбиваєте їх, бо вони не вмирають, а повертаються додому. Плоть і шкіра (козяча частина) залишаються у вашій власності, а їхнє справжнє єство (людська частина) живе так само, як і раніше, коли воно було вкрите козячою плоттю і шкірою».
Саме в подібних формах вірування південноамериканського народу, який залишився вірним архаїчній традиції, дають нам підтвердження єдності системи, яка і в Північній Америці також включає в себе повагу до мисливських обрядів. Утім, це лише мала частина описів та настанов, які дають козли в міфологіях:
«Вони були красиві і чарівні», — кажуть міфи про козлоногих, яких анітрохи не турбували правила, за допомогою яких людські суспільства контролюють їхнє розмноження. На противагу цьому, кози могли проявити себе неймовірно пунктуальними, коли мова йшла про правила, від яких залежало їх власне виживання. Мисливець повинен був збирати кістки дичини одну за одною і занурювати їх у воду, щоб тварина повернулася до життя. Якщо мисливець не міг цього зробити, він повинен був спалити кістки. Тоді тварина помре назавжди, але не триматиме на нього зла. Це лише зачатки; давайте послухаємо, як кози дають свої настанови герою:
Скажи людям своїм, щоб вони фарбували обличчя перед тим, як почнуть різати козла, і клали свячене на язик, і на легені, і на серце, і вивішували все це сушитися в домі над вогнем, бо це добрі ліки для нас. Вони також повинні ретельно зібрати кістки та інші відходи й покласти їх у воду, як ви бачили, як ми це робимо. Готуючи м'ясо, спочатку підсмажте на рожні печінку, а потім покладіть його на неї; це добрі ліки для нас. Коли печінка звариться, візьміть кілька свіжих кипарисових гілок, покладіть на них печінку, наріжте її невеликими шматочками і роздайте порцію кожній людині. Якщо ви хочете використати і приготувати голову, спочатку позначте обличчя червоною фарбою, полийте її водою і розпаліть перед носом вогонь, перш за все. Дайте йому трохи постояти, а потім зніміть шкірку. Той, хто це робить, повинен розфарбувати своє обличчя і покласти його на голову, а всі, хто знаходиться поруч і спостерігає за ним, повинні мовчати і не видавати жодного звуку. Коли з голови буде знята шкіра, знову покладіть її перед вогнем, обережно повернувши правою стороною до полум'я. Весь час, поки голова смажиться, люди повинні зберігати мовчання; не повинно бути чутно ні кашлю, ні чхання, інакше дух кози злякається, і вам більше не пощастить полювати на кіз. Нехай голова залишається перед вогнем до тих пір, поки праве око не лопне під жаром з бризками; потім поверніть лівий бік до вогню. Тепер дух не бачить, що люди погано поводяться, і неважливо, що вони розмовляють і галасують. Якщо дух запитає кухаря, що це за шум, він може відповісти: «Це шум твоїх людей, а не мій». Коли голова звариться, роздайте по шматочку кожному зі старших; жінки та юнаки не повинні торкатися до неї. Це завжди потрібно робити на заході сонця в день вбивства.
Але яка стоїть мотивація за багатьма діями, що фігурують в різних міфах загалом по світу? Не рідко, їх неможливо визначити. Утім, як варіант, каже Клод Леві-Стросс, таким чином люди намагаються в тому числі пережити неможливий досвід, який іншим чином не існує можливості отримати. Міфологіки Леві-Стросса розкривають тему логіки, яка є чуждою нам, але була, є і буде рідною туземцям. Ми ж своєю чергою мали б прийняти та спробувати пізнати магічний досвід Інших, оскільки він йде в розріз нашому «розчаклованому» світові та може відкрити нові двері в інший.
Текст, який ми щойно обговорювали, має два обличчя. Він розгортається паралельно у двох серіях — одна міфологічна, інша ритуальна, і обидві експліцитні. Таким чином, у міфі, який сам по собі дуже багатий, ми знаходимо ретельно прописаний перелік обрядів. Але окрім цього факту, ми не знаходимо жодної іншої відповідності між історією, яку розповідає міф, і ритуальними діями, які міф прописує. Деталі кожного припису залишаються невмотивованими. Ніщо в міфічному наративі не пояснює, навіщо потрібні ті чи інші ритуальні жести, чому потрібно використовувати ту чи іншу речовину, чому слід дотримуватися певної послідовності і так далі. Міф і обряд розвиваються в одному темпі, але зберігають дистанцію і не спілкуються один з одним.
Отже, навіть у випадку, який видається надзвичайно перспективним для розуміння зв'язку між міфологією та ритуалом, цей зв'язок залишається зовнішнім по відношенню до наративу, без будь-якого відчутного зв'язку з подіями, про які розповідається. Ритуал складається зі слів (або, за відсутності слів, мовчання), жестів і поводження з предметами чи речовинами, і вони існують поза будь-якою екзегезою, яка могла б вимагатися чи навіть бути дозволеною цими трьома видами діяльності.
Зв'язок між міфологією та ритуалом все ж існує, але його треба шукати на більш глибокому рівні. Ця безоплатна робота з розчленування і повторення, якій обряди потурають з пунктуальністю, та прикладом якої є процитований вище текст, пропонує себе, так би мовити, як компенсацію за повернення до нав'язаного герою міфу природного стану; стану, в якому він занурений у плинне середовище, де розчиняються чіткі і виразні ідеї та правила суспільного життя.
Якими б детальними вони не були, обряди полювання та приготування козлятини все одно можна було б примножити. І все ж ці обряди, як кадри кіноплівки, розглянуті один за одним, не могли б відтворити досвід, нездійсненний, окрім як у думці, перетворення людини на козла — хіба що, як і кадри фільму, побожна ревність продукує обряди в такій великій кількості і змушує їх минати так швидко, що завдяки цій самій заторможеності вони породжують ілюзію неможливого пережитого досвіду, оскільки реальний досвід ніколи не відповідав і не відповідатиме йому.
Разом з тим, в іншому вимірі міфологіки Леві-Стросса чудово може доповнити інший термін, який вводить Тім Інгольд, а саме «чутлива екологія»:
У недавньому дослідженні оленярів та мисливців Таймирського району північного Сибіру Девід Андерсон пише, що у відносинах з тваринами та іншими компонентами довкілля ці люди практикують чутливу екологію. Це поняття ідеально схоплює той тип знання людей про довкілля, яке я намагався прояснити. Це не формальне авторизоване знання, що виходить за межі практичного застосування. Воно, навпаки, корениться у відчуванні й полягає у навичках, сприйнятливості та орієнтації, які розвинулися протягом довгого досвіду життя у специфічному середовищі. Це тип знання, який Яначек намагався вловити, уважно вслухаючись у мелодійні інтонації мови; мисливці витягують його з такої ж пильної уваги до рухів, звуків і жестів тварин. Інше слово для такого роду чутливості та чуйності – інтуїція. У традиції західної думки та науки інтуїція отримала досить поганий прийом: поширений погляд на інтуїцію полягав у тому, що це знання – порівняно з продуктами раціонального інтелекту – є неповним. Проте це знання, яке є у всіх нас; фактично, ми постійно звертаємося до нього під час повсякденних задач. Воно, що ще важливіше, ставить необхідну основу будь-якої системи науки чи етики.
Щоб просто існувати як розумні істоти, люди вже повинні розташовуватися у певному навколишньому середовищі і бути залучені до відносин, які з цього [розташування] виникають. Ці відносини і сприйнятливість, що розвивається в ході їхнього розгортання, лежать в основі наших здібностей до судження та навичок розрізнення, і вчені, що залишаються людьми, залежать від цих здібностей і навичок так само, як і решта. Ось чому суверенна перспектива абстрактного розуму, на якому ґрунтується претензія західної науки на авторитет, практично недосяжна: розум, повністю відірваний від умов життя у світі, не зміг би мислити думки, які цей світ породжує. І ось чому логічного міркування, заснованого на перших принципах, недостатньо для проектування життєздатної етичної системи. Бо будь-яка думка, не вкорінена в інтуїції, хоч би якою виправданою вона була з точки зору «холодної логіки», не матиме ніякої практичної мотиваційної сили. Там, де логіка етичного міркування, заснованого на перших принципах, призводить до контрінтуїтивних результатів, ми не відкидаємо інтуїцію, але, швидше, змінюємо принципи так, щоб вони давали результати, які будуть ближче до того, що, як ми відчуваємо, є вірним.
