ПРОТЕСТ
Коли ми чуємо це слово, то зазвичай на думку спадають насильницькі дії, спрямовані безпосередньо в сторону влади. Утім, акти неповинування бувають не лише гучними та резонансними; тобіж зазвичай такими, що занесені багатократно в історичні документи. Не маючи політичних лідерів, з якими могла б домовитися чинна еліта, протести не рідко могли виявлялися в рази ефективнішими та досягали з більшою фееричністю (хоч і не завжди теж в позитивну сторону) своїх цілей. Таким чином, піднімаючи тему підкорення Левіафанів сучасного світу, Джеймс Скотт дуже слушно відмічає, що вони бувають і мовчазними. Відкидаючи в сторону ваші ймовірні жарти про білорусів з квітками чи оплесками випереджу, що мається на увазі не зовсім цей тип мовчазного протесту: маленькі, індивідуальні, поодинокі дії завжди мають шанс стати соціальним явищем з дуже великими політичними наслідками. Утім, саме через їхню природу, вони цілком очікувано стають мовчазними і зі сторони еліт, бо ж ті, хто їх завершує, рідко стрімлються привернути до себе увагу, залог їхньої безпеки — непомітність. Влада теж не горить бажанням привертати уваги до зростаючого числа протестів, оскільки не хоче, щоб вони надихали інших та показували слабкість легітимних. «В результаті обидві сторони дружно тримають тишу, та через що такі форми непідкорення майже не відображаються в історичних джерелах.»
Під подібні мовчазні протести в приклад можна поставити дезертирство, — через яке цілком ймовірно програла Конфедерація в роки громадянської війни в США, або ж потерпіли крах загарбницькі війни Наполеона, — а також, наприклад, фреггінг (вбивство того ж союзного командира за допомогою уламкової гранати; термін набув відомості під час війни у В'єтнамі). В цю ж категорію протестів можна віднести й браконьєрство (незаконна вирубка лісу та збирання хворосту, незаконна охота й рибалка, заготовка сіна тощо). В останньому випадку пейзани (особливо в Англії 1650-1850-х років) не погоджуючись з притязаннями корони та дворян, таким чином, помножували всі їхні спроби на володіння лісами та ріками на нуль. При цьому всьому війна, звісно, велася з підпілля та ніколи не об'являлася публічно. Формально, нічого не заявляючи, простий люд фактично утверджував мовчазними протестами своє право на ці землі. «Часто відмічалося, що приховування винних в таких злочинах було настільки поширеним, що єгеря рідко могли знайти селянина, який погодився би виступати свідком зі сторони обвинувачення.»
Отож, коли в історичних спорах за право власності держава та еліти висували законодавчий апарат, селяни, не маючи важкої артилерії, тільки й могли, що оспорювати свої права такими методами: браконьєрством, крадіжками та самозахватами. Непомітне та безіменне, як і дезертирство, ця «зброя слабких» різко контрастує з відкритим вибухом, переслідуючи ті ж цілі. Дезертирство менш ризиковане ніж відкритий бунт (як не вже, ох і буде в майбутньому в Україні дискусій на цю тему), таємний самозахват менш ризикований, аніж вторгнення на земельні ділянки, а браконьєрство менш ризиковане, аніж відкрита заява своїх прав на древесину, дичину або рибу. Тихе та невибагливе повсякденне неповинування вислизує з-під уваги істориків, так як зазвичай не згадується в архівах, не розмахує прапорами, не має керівників, не пише маніфестів та не має постійної організації. Скотт цілком ймовірно правий, що історично мета селян та нижчих класів заключалася в тому, щоб їхня діяльність і не потрапила в архіви, а якщо це і сталося, то можна з впевненістю казати, що щось пішло не так. Власне, особисто я неодноразово задавався питанням, як могли виглядати та яких форм набували протести, які не заноситися в історичні джерела, ну і судячи з усього Скотт зміг сформувати це все як неможливо краще.
Подібні порушення закону, як на мене, є особливим підвидом колективної дії. Їх нечасто визнають такими — багато в чому через те, що не висловлюють претензії такого роду відкрито, а також тому, що вони майже завжди одночасно служать власним інтересам людини. Як визначити, що важливіше для браконьєра — тепле вогнище і тушкована кролятина чи оскарження претензій аристократії на дерево і дичину, які він узяв у лісі? Він точно не зацікавлений виносити на суд громадськості мотиви своїх вчинків, роблячи їх надбанням історії. Успіх його домагань на деревину і дичину залежить від того, чи залишаться його дії та їхні мотиви в тіні. І водночас успіх таких порушень закону в довгостроковій перспективі залежить від згоди друзів і сусідів браконьєра покривати його. Вони можуть робити це, бо вірять у власні права на дари природи і самі займаються браконьєрством. У будь-якому разі, вони не стануть свідчити проти браконьєра в суді або видавати його владі. Для того, щоб домогтися практичних результатів, необов'язково вступати в змову. Так звана «ірландська демократія» — тихий і наполегливий опір, самоусунення і жорсткість мільйонів звичайних людей — повільно, але вірно поставили на коліна більше режимів, ніж революційні партії або бурхливі натовпи.
Багато справжніх визвольних рухів спочатку протистояли встановленому законом порядку, не кажучи вже за каральний апарат. Вони навряд чи перемогли б, якби не кілька сміливців, готових порушити ці закони та звичаї (наприклад, влаштовуючи сидячі страйки, демонстрації та масові порушення ухвалених законів). Їхні дії, що підживлюються гнівом, роздратуванням та люттю, наочно демонстрували неможливість задоволення їхніх вимог за існуючого порядку та громадських інститутів. Таким чином, головним у їхній готовності порушити закон було не так бажання посіяти хаос, як спонукання встановити більш справедливий законний порядок. Багато в чому саме порушникам закону ми завдячуємо тим, що наші нинішні закони кращі та справедливіші, ніж у минулому.
