У 1873 році в Японії розгорівся політичний скандал. Вищі військові чини закликали свій уряд анексувати Корею. Ідеолог цього приєднання Сайто Такаморі говорив, що Корея - це ніж в серце Японії. Інша частина еліт вважала, що Японія не готова до війни на континенті, тому країні вартує спочатку пройти шлях модернізації.
Так, від початку модернізації Японії, ми бачимо амбіції Токіо до покорення Корейського півострову.
Заповідник конфуціанського реакціонізму.
З часів маньчжурського завоювання Китаю, Корея залишалася складовою “китайського світу”. Королі присягали на вірність Пекіну, платили данину. Королівство Чосон все більше сповідувало ідеологію “закритої країни”. Зносини зі Заходом засуджувалися. Конфуціанські еліти до печінок переконали суспільство в наявності однієї істини: “народ має ставитися до правителя так, як син до батька”. Звісно, що Корея була світочем цивілізації (після Китаю), а всі навколо - це неотесані варвари. Далі цієї ширми політичні діячі дивитися не хотіли. Вони щиро відкидали прогрес, а також здоровий глузд. При тому в країні процвітала корупція та неопотизм. Зразковим був клан Кімів з Андона, який просто ліквідовував всіх, хто посягав на їхню владу. Християнство також було під забороною, а самих християн репресовували. Абсурдність політики перетворила Корею на максимально закриту несамостійну систему, яка чекала моменту, коли хтось все таки її приєднає до своєї країни.
Поки Корея пробивала дно, Японія вирішила показати світу, що можна стрибнути з феодалізму до капіталізму. Після реставрації Мейдзі японці вирішили нав’язати Кореї ті самі, нерівноправні договори, що їй було нав’язані США та іншими великими країнами. У 1876 році було підписано Японо-корейський договір про дружбу. Корейці також підписали схожі договори з країнами Заходу. В результаті договору японські купці прийшли до Пусана, який став центром зовнішньої торгівлі та комерції. У 1881 році японські чиновники опублікували першу корейську газету Chosen shinpō. Статті китайською мовою були спрямовані на освічену еліту Кореї, яка виступала за конституційне правління, свободу слова, верховенство права, а також індустріалізацію. Небагато з цих цілей вдалося здійснити. Статті японською мовою зосереджувалися на новинах про бізнес, зокрема про «застійну торгівлю в Пусані» рисом та іншими сільськогосподарськими товарами, яка різко коливалася через погодні умови та примхи еліти, що стягує податки. Звісно, що конфуціанські еліти були дуже незадоволені відкриттю країни. Вони протидіяли будь-яким реформам.
У 1882 році було піднято повстання, яке мало реакційний характер. Провідною силою стало “старе військо”, яке не отримували зарплатні. Хоча бунт було подавлено, японці отримали можливість розмістити свої війська. Це стало ще одним кроком до збільшення впливу Токіо на країну. Через 2 роки партія реформаторів спробувала скинути королеву Мін та партію конфуціанців. Реформісти надіялися на підтримку японських військ у Сеулі, але японці зробили зважене рішення й не надали суттєвої допомоги. У відповідь королева Мін покликала китайські війська, які подавили путч, а реформісти поїхали у вигнання до Японії. Можливо, з цього моменту видно, що корейська держава все більше втрачала самостійність . Чосон все більше ставав полем битви для великих держав.
У 1894 році в Кореї вибухає нове селянське повстання. Місцеві неоконфуціанське синкретичне вчення Чхондогьо набуло популярності серед простих мас населення. Під впливом нового вчення, організовані маси населення почали вимагати до вана (короля) Коджона, щоб той дозволив їх вчення, вигнав іноземців (в першу чергу торговці та місіонерів), а також поборов корупцію. Корейська влада не могла самостійно справитися з повстанням, тому звернулася до Китаю з проханням про допомогу. Китайці погодилися, але не повідомили Японію про це (відповідно до угоди між їхніми країнами). Це стало приводом до першої Японо-китайської війни. Звісно, що модернізована Японія просто розбила в друски китайську армію. За умовами Сімонсекського мирного договору Корея отримали формальну незалежність від Китаю, але по факту стала полем битви між інтересами Московії та Японії.
Між хризантемою та орлом
Майже зразу після перемоги над Китаєм японці сподівались анексувати або інтегрувати Корею. На зло японцям, королева Мін (де-факто вона була правителем) та король Коджон вирішили зробити ставку на Російську імперію, яка завадила Японії приєднати Ляодунський півострів. Корейські політики надіялися грати на противоріччях двох імперій. Ставка була в цілому правильна, оскільки московитам просто не вистачало ресурсів на анексію Кореї, проте їх підтримка могла посилити країну Чосон. Це дуже не сподобалося японській резидентурі в Сеулі. Посол, віконт Міура Горо організував вбивство королеви Мін . В результаті чого, король Коджон втік до російського посольства. Наступний рік Корея отримувала королівські укази з російського посольства. Внаслідок впливу Московії, Корея змогла проголосити себе імперією та почати реформи в країні. Зміна титула несла послання, що їхня країна є рівна імперіям-сусідкам. Вплив Санкт-Петербурга відобразився навіть у гербі Корейської імперії та погонах збройних сил.
Корейські військові та дипломати почали носити форму на західний манер. Сам монарх віддав перевагу німецькому стилю. З часом усі чиновники та поліцейські були зобов’язані носити уніформу західного зразка. У 1897 році уряд розпочав проєкт кадастрової зйомки, спрямований на модернізацію системи землеволодіння. Для застосування західних методів зйомки були найняті геодезисти зі США. Після обстеження влада повинна була видати право власності «Jigye», що вказує на точні розміри землі. Ця реформа була тісно пов’язана з реформами системи земельного податку, Також проводилася грошова реформа. Проєкт був перерваний через російсько-японську війну 1904-1905 років, після того як дослідження були закінчені приблизно на двох третинах усієї території. Було закладено основи системи охорони здоров’я та комунальних послуг. Було створено ткацькі фабрики, а особливо шовкові.
Усі ці реформи були важливими, проте, будучи вже об’єктом світової політики, Корея не могла впливати на свою долю. У 1904 році почалася російсько-японська війна, в якій покровитель Кореї програв війну. Ще під час війни, японці почали процес повільної інтеграції Кореї. Після перемоги Японії було ухвалено рішення про встановлення протекторату над імперією. Збройні сили були скороченні з 20 тисяч до 1 тисячі. Останньою спробую врятувати незалежність була спроба корейських послів добитися права голосу на Другій Гаазькій конференції. Делегацію навіть не пустили в будівлю. Японці планомірно добивалися свого. Для прикладу, вони домовилися з США, про зони впливу: Токіо не буде заважати американцям на Філіппінах, а ті не будуть заважати японцям в Кореї. У Чосон були інтектуали, які вірили в те, що об’єднання Кореї та Японії буде на тих самих умовах, що унія Австрії та Угорщини в 1867 році. У сучасній Кореї такі персоналії мають негативну репутацію. Але для японських еліт приєднання Кореї означало отримання першої справді великої колонії. У травні 1910 року військовому міністру Японії Тераучі Масатаке було доручено остаточно встановити японський контроль над Кореєю. До серпня було підготовлено всі формальні умови для приєднання, що означало кінець незалежній Корейській імперії та початку періоду генерал-губернаторства.
Під владою сонця, що сходить.
Ще з 1905 року в Кореї почався рух супротиу Японії. Сили партизан очолювали колишні офіцери корейської армії, конфуціанські чиновники, патріоти. Так звана Праведна армія у в 1907 році спробувала вибити японців зі столиці, але їхні сили не могли зрівнятися з 2 дивізіями ворога, які мали підтримку флоту. Оскільки корейський опір японському правлінню посилився, японці замінили корейську поліцейську систему своєю військовою поліцією. Було закладено основу репресивного апарату.
У 1919 році була мирна демонстрація, яка вимагала від японців покинути Корею відповідно до 14 пунктів Вудро Вільсона. Приводом до мітингів стала смерть імператора Коджона, якого за чутками отруїли японці. Хоча ці маніфестації не досягли незалежності, це стало приводом до пом’якшення режиму в період демократії в Японії. Наприклад, було дозволено публікування преси корейською мовою, послаблено цензуру. У сучасній Республіці Корея, демонстрація 1 березня є національним святом.
Іншою складовою японського правління стала колонізація півострову. Після анексії на території Кореї проживало близько 170 000 япоцнів, а уже в 1934році їх було вже 560 000 (це складало близько 3% від всього населення). Наприклад у 1910 році, японці володіли тільки 8% орної землі, а у 1932 р. - 52.7%. Усе ускладнювалося тим, що корейська влада не встигла провести земельну реформу. Оскільки земельне право в Кореї було побудоване на усних домовленостях, то більшість власників не мало документу, що підтверджувало власніть. На цьому японці спекулювали й могли передати землю у власність компаній чи фізичних осіб. Селян, що протестували проти таких несправедливостей часто просто страчували. Рівень оренди був подібний до рівня фермерів у самій Японії; однак у Кореї землевласники були переважно японцями, тоді як орендарями були всі корейці. Як це часто траплялося в самій Японії, орендарі повинні були платити більше половини свого врожаю як орендну плату, що змушувало багатьох посилати дружин і дочок на фабрики або займатися проституцією, щоб вони могли платити податки.
Іншим аспектом була культурна політика Токіо. Попри те що, японці проводили сучасні розкопки на території півострову. Було створено музеї та скомпільовано першу енциклопедію по історії Кореї. Японці масово вивозили культурні цінності та регалії правителів Кореї. Для будівництва резиденції генерал-губернатора в 1911 році було знесено частину імператорського палацу Кьонбоккун ( він має сакральне значення для корейців). На одному з королівських цвинтарів японці зробили поле для гольфу ( з часом рештки монархів було перепоховано на території мавзолею династії Чосон). У період посилення репресій в 1930-х рр. було введена фактична вимога на перехід корейців на японські імена та прізвища.
Схожа ситуація була в освітній сфері. Хоча японці ще в 1910 році відкрили мережу початкових шкіл, основною мовою навчення була японська, а до 1944 року лише 38% корейців відвідували початкову школу. Схожа ситуація була й у вищій освіті. Японці її заточували під вимоги свого панування, тому було доволі небагато осіб, які отримали вищу освіту. В основному це були політехнічні школи. Саме корейські випускники політехнік стануть кадровим ресурсом для модернізації Південної Кореї. При тому, японці ввели обмеження на підприємницьку діяльність. Більшість ключовиз сфер мали в руках японські дзяйбацу, лише в небагатьох сферах були успішні корейські бізнеси
Японці, фактично, своєю колоніальною політикою провели маштабну модернізацію країни, особливо її Північної частини. Для Японії Корея була форпостом та щитом в боротьбі з Китаєм чи СССР. Тому розвивалася важка промисловість, хімічна промисловість та ВПК. Обсяги сільського господарства, рибальства, лісового господарства та промисловості зросли у десять разів у період з 1910 по 1945 рік. Саме економічний фактор японського правління викликає в сучасній Кореї дебати. Одні наполягають, що японська модернізація заклала основу “економічного дива”, інші апелюють до колоніалізму та визиску японцями корейських ресурсів. Іншим досягненням стало будівництво залізниць, які з’єднали регіони півострову.
За час японського правління відбувся демографічний стрибок. В результаті знесення торгових бар’єрів корейське населення збільшилося на 12 600 000, тобто до 26 660 000 осіб у 1943 році. Попри нав’язування синтоїзму в Кореї зросла кількість християн у 5 раз (555000 осіб)
Іншим дискусійним питанням японського правління стали події в період з 1930-х по 1945 рік. Це було викликано політичними змінами в Японії. На зміну демократії прийшла ера мілітаризму та експансіонізму. Японська політика ставала все більш жорстокою як зовнішня, так і внутрішня. Корейців мобілізували до японської армії. Наприклад, членів корейської імператорської сім’ї залучили в ролі офіцерів. Відомо як мінімум про одного корейського генерал-лейтенанта імператорської армії Гонк Са Ік. Корейці також використовувалися як робочі руки для військової машини. Японців як примусово так і добровільно направляли на військове виробництво.
У 1937 році генерал-губернатор Чосону, Дзіро Мінамі розпочав політику Найсен іттай. Суть полягала в тому, щоб стерти різницю між корейцями та японцями. Така асиміляція полягала в публічних клятвах японському імператору та стимулюванню поширенню японського культури. Мотивувалися міжнаціональні шлюби між корейцями та японцями, особливо серед еліт. Близько 1 000 000 корейців працювали як гастербайтери на островах. Корейських жінок добровільно та примусово залучали до роботи в польових борделях (жінки для утіхи).
Сумнозвісний підрозділ 731 використовував корейців для своїх нелюдських дослідів. Згідно з матеріалами Токійського трибуналу, Генерал Широ Ішіі вбив близько 231 корейця в своїх експериментах. Звісно, що висувається припущення до 250 000 жертв, від рук цього підрозділу.
Після скидання атомних бомб на Хіросіму та Нагасакі(корейці теж постраждали від цього вибуху так як працювали на японських заводах), радянського вторгнення в Маньчжурію та неминучого захоплення Корейського півострова американськими та радянськими військами, Японія капітулювала перед союзними силами 15 серпня 1945 року, поклавши край 35-річному японському колоніальному правлінню.
Американські війська під командуванням генерала Джона Р. Ходжа прибули до південної частини Корейського півострова 8 вересня 1945 року, тоді як радянська армія та деякі корейські комуністи розташувалися в північній частині Корейського півострова. Американський полковник Дін Раск запропонував Чищакову, радянському військовому адміністратору Північної Кореї, розділити Корею на 38-й паралелі . Ця пропозиція була зроблена на екстреній нараді для визначення післявоєнних сфер впливу, що призвело до поділу Кореї .
Після звільнення Кореї від японського правління 23 жовтня 1946 року Військовий уряд Сполучених Штатів у Кореї на південь від 38-ї паралелі видав «Наказ про відновлення назв», що дозволяло корейцям відновлювати свої імена, якщо вони бажають. Багато корейців у Японії вирішили зберегти свої японські імена або щоб уникнути дискримінації, або пізніше, щоб відповідати вимогам для натуралізації як громадянина Японії.
Спадщина
У Південній Кореї є національний консенсус, що японський період є несправедливим. Більш дискусійною є оцінка самого японського правління: чи це справді було процвітання та специфічний період історії, чи це був геноцид з метою знищення корейської нації? Особливо болючою є тема “чінільпа” (особи, що співпрацювали з японцями). Зараз це слово має негативну конотацію. У Республіці Кореї існує Інститут національних досліджень, який публікує дані та імена колаборантів. Але проблема колаборантів полягає в тому, що багато з них відігравали важливу роль в побудові незалежної Кореї. Наприклад Пак Чон Хі є теж є чінільпа. Розкол також іде по політичним поглядам, якщо ліберали вважають партизанів (велика частина з них була комуністами), які боролися за незалежність предтечею сучасної корейської держави, то консерватори стараються більший акцент робити на подіях після 1945 року.
У Японії також зустрічаються різні погляди: деякі японці негативно ставляться до колоніального періоду і просять у корейців вибачення, інші — відкидають корейські звинувачення і дорікають корейцям у невдячності. За даними опитування газети Korea Times, першу думку поділяють 20% японців. КНДР має дуже просту парадигму в ставленні до японського періоду - імперіалістичні колонізатори, які мають за все заплатити.
У підсумку ми бачимо, що навіть самі корейці не мають чіткої відповіді на всі питання пов'язані з японським періодом. Але наявність консенсусу щодо основного показує, що японське правління не було справедливим.
