Жінка, що поїхала від мене до Парижу
Знає що таке радість, і що таке втома,
Вона любить музику, червоне й золоте,
Любить сміятися, не буває вдома.
Вона шукає себе в небі, серед місяців і зірок,
На її колінах – завжди розгорнута книга.
Вона біжить на лекцію, концерт, на урок.
А ввечері тане, мов березнева крига.
І чорна вода затоплює її сни,
А голі дерева схиляються, тягнуться гілками.
І ми лежимо холодні, в очікуванні весни,
І я дослухаюсь як тихо вона зітхає.
Я будував дім – побудував тюрму.
Затісна клітка була в моєї пташки.
Якось я відімкнув і втопив ключі,
Як би не було боязко, як не тяжко.
Теплі твої сніданки, вокзальний біляш.
Білі твої сади, мій туман залізниці.
Тихі твої свята, сигаретний дим.
Сірий Нормандський пляж і жорсткі полиці.
Все це пов’язане більше, ніж я б хотів.
Це означає більше, ніж ми вважали.
І нескінченні вервечки безликих діб
В полах ховають спогадів злі кинджали.
Більше я не тюремник, не птахолов.
Пурхай, збирай свій мед і свої кристали.
Я не прошу писати мені про любов.
Хочу лише, щоб більше вві сні не зітхала.
