Ліра дивилась, як батько доїдав останню консерву. Її руки тремтіли. Вона боялася того, що зараз буде. Вона взяла руку батька — сильну, грубу і ніжну, як колись. Не хотіла відпускати.
— Тату... Може, ми підемо втрьох? Разом?
Видра — легенда Зони — усміхнувся і відповів:
— Як би я цього хотів, доню. Ти навіть не уявляєш. Але... Такі, як ми, помічені Зоною, ходимо одинаками. Якщо ви будете біля мене — станете її здобиччю. Зрозумій, моя дівчинко. Ти знайшла мене там, де ніхто не міг. Сидячи там, в клітці, я чекав кінця. А дочекався тебе. Зона дала мені ще один шанс. Але мені... А ти ще маєш можливість, можливість повернутися до нормального життя. З Артом. З тим, хто тримається бодай за щось людське.
Ліра мовчала. Потім, проковтнувши клубок в горлі, промовила:
— Як це — бути поміченим Зоною? І чому ви одинаки?
— Бо ми заплатили страшну ціну. Ми всі: я, Стрілець, Провідник... Ми всі когось втратили. Коли ти маєш напарника, з яким розділяш все — від консерви до ящика від бюрера, життя в Зоні виглядає інакше. А коли ти його втрачаєш... Зона ставить своє клеймо. Словами важко передати.
Видра встав і вправно одягнув універсальний захист «Долгу». Підігнав ременями по розміру, взяв наплічник, вклав пістолет в кобуру. Автомат повісив за спину.
— Бачиш, доню, ця броня — тепер моє прокляття. Я маю її носити в пам'ять про сталкера, який загинув в тій клятій лабораторії. І це борг, який я маю сплатити: показати, що його смерть не була даремна.
Ліра обняла його за торс і притулилась до грудей...
Видра поцілував її в маківку. Як колись, в минулому житті, коли ветеран Зони Ліра була маленькою Алісою і показувала свої дитячі малюнки. Як плакала вночі. Як в неї випадали перші зуби. Як переживала за першу двійку в школі...
— Ми ще побачимося? — схлипнула дівчина.
— Як вирішить Зона, доню. Або коли ти мене знайдеш. Ти вмієш шукати, маленька...
Видра повернувся і вийшов. На виході з їдальні розминувся з Артом. Уважно подивився на сталкера і тихо сказав:
— Бережи її, хлопче...
Артур промовчав. Слова були зайві. За столом плакала Ліра. Арт мовчки сів поруч і притулив дівчину до себе. Ліра не стримувала сліз.
Вони сиділи так пів години. Викид вщух. Ліра витерла сльози і тремтячим голосом спитала:
— Куди далі, Арте?
Арт погладив її по плечу.
— А куди ти хочеш? Можемо і за Периметр. Жити.
— Ти сам в це віриш, сталкере? Ти зможеш жити там? За Периметром.
Артур задумався.
— Боюся, що вже ні.
— Тому й питаю. Куди далі, Арте?
Артур повільно відповів:
— В мене є зобов'язання перед Музиченком. Треба дотримати слово. І я це зроблю.
— Ми це зробимо.
Арт уважно подивився на Ліру. Вже не було тої заплаканої маленької дівчинки. Перед ним була сталкерка-ветеран з чіпким поглядом і твердими намірами.
— Підемо через Кордон. Треба провідати табір новачків. І Вовка з Фанатом.
— І Глорію, мабуть? — Ліра хитро примружила око.
— І Глорію. Квітів їй принести.
Ліра похитала головою. Мовляв, ви невиправні...
Пара збиралася до виходу. Перевірили БК, зброю, медицину. Детектори, артефакти в поясах. Технік бандосів перевірив броню. Все було в порядку. Артур начепив на комбез жовту нашивку ветерана.
Викид вщух. Двоє ветеранів стояли біля виходу з бази бандитів. Йога стояв біля воріт і спитав:
— Куди ви зараз?
— В Зону, Його. На Янтар.
— А з лабою що?
— Полковник знищив замок. Другий вихід заміновано. Якщо є можливість — залий бетоном.
— Та де ж його взяти?
— Ну тоді не пускайте туди нікого.
Йога кивнув.
— Як будете тут, заходьте. Ти багато зробив для нас, Арте. Для тебе... Для вас завжди відкриті двері.
Йога поглядом провів пару, яка пішла в сторону ферми...
Одиночка в костюмі «Долгу» без знаків розрізнення дивився на дві постаті, що йшли по мокрій після викиду дорозі в бік ферми і переходу на Кордон. «Хай вас Зона береже, діти». Він йшов на Смітник і далі. Ближче до центру Зони. Тут, на околицях, йому робити було нічого...
Арт з Лірою, вже оговтавшись, підходили до архіаномалії. Детектор Ліри засік три артефакти. «Полум'я», «Око» і «Вогняна куля» перекочували з аномалії в контейнери ветеранів. Арт нарвав жмут жовтих смердючих квітів.
— Бо-о-оже, навіть в лабі так не тхнуло, — поморщилася Ліра, — от же ж гидота. І нафіга воно?
— Після першої зустрічі зі снорками мені мало не зламали ребра. Глорія маззю з цих квітів поставила мене на ноги. Тому я їй теж зобов'язаний.
Ліра не відповіла. Вона звично взяла автомат на готовність і пішла вперед. Дорога була нескладною. Розряджаючи і обходячи дрібні аномалії, вони дійшли до тунелю на Кордон. Застрелили кабана. В тунелі — двох котів. Відстріл подібних мутантів став рутиною. На АТП сиділи троє бандитів. Побачивши Арта з Лірою, махнули їм.
— Підходьте. Якраз пляхан є.
Арт похитав головою. Тільки сказав:
— Зачепите новачків — уб'ю.
— Та ти що, Арте? Йога ж цинконув, що мир. Ми ж ні-ні.
— Ну-ну...
На вході в табір новачків стояли двоє зелених юнаків. З обрізами. Побачили парочку.
— Тю, хто це такі?
— Глянь в КПК.
Один з них, порпаючись в кишенях, нарешті дістав надолонник.
— Ого, два ветерани. Пропускаємо.
Юнаки посунулися, даючи дорогу.
Арт з Лірою зайшли в хатину Глорії. Без стуку. Як завжди.
— Ого, кого це до нас принесло! — Глорія усміхнулася до вух. — А ти, здається, Ліра? Давно тебе тут не було. З рік, мабуть.
— Може, й більше. — Ліра не горіла бажанням розмовляти з Глорією.
Арт простягнув їй смердючий жмут жовтих квітів.
— Тримай. На чудо-мазь.
— О, а це добре. Зараз дві тисячі переведу.
— Не треба. Якомусь бідоласі допоможеш. Вовк у таборі?
— Біля вогню.
— З чашкою?
— А як же...
Вовк вже знав, що прибули Арт і Ліра. Ліру він не бачив більше року, навіть думав, що вона загинула. Він згадав, як сам робив з цієї дівчинки сталкера. З Артом було простіше: все-таки морпіх, навички виживання і поводження зі зброєю, тактичне мислення давали великий бонус до навчання. А тепер до нього прийшли два терті і перевірені Зоною ветерани. Такі, як він сам. А то й досвідченіші. Він пив чай зі своєї незмінної чашки і маякнув до Ковша:
— Придумай щось особливе. Дорогі гості прийшли.
Ковш глянув на дорогу, і його рот роз'їхався в усмішці.
— Ого. Та це ж Арт.
Ліру він не знав — вона залишила табір до його приходу. Ковш вже розпалив кухню.
— Зараз щось типу плову буде.
І схилився над баняками.
Ліра присвиснула:
— Ого. Польова кухня. Сильно.
Арт підійшов до Вовка:
— Здоров, Вовче.
Два сильні кулаки стукнулись на привітання.
— Як ви тут? Ти ще цвіллю не вкрився?
Вовк засміявся:
— Та ні. Братки приходили. Передали послання від Йоги. Одиночок не чіпають тепер.
— Так вони тепер кришують дігерів за відсоток. Охорона, всі діла.
— Знаю. Біс через Фаната розповів. Дипломат у нас тут є. Ви з Темної долини? Що там? До речі, Ліро, я, чорт забирай, радий тебе бачити живою.
Ліра ледь усміхнулася:
— Дякую, Вовче. Твої уроки не раз рятували життя. А в Темній долині... В лабу ходили.
— Знайшли ключ?
— Дегтярьов допоміг. І «Долг».
— Полковник? Це пов'язано з нападами на сквади?
— Так, пов'язано, — відповів Артур.
Ковш приніс здоровенну миску з пловом і ложки. Від миски просто неймовірно смачно пахло.
— Їсти подано, сідайте жерти, будь ласка.
І пішов.
Арт спробував. Це було неймовірно. Майже як вдома. Він продовжив:
— В лабі жив велетенський контролер. Він підкорив собі якогось вченого. Зомбував сталкерів і висилав їх на провокації. Плюсом вчений з ноутбука перехоплював дані. Сволота розкрила весь потенціал лаби. Навіть полтергейста виростив. Про снорків і кровососів мовчу. Якби не Анубіс...
Про Видру Арт промовчав. Якщо буде потрібно — розповість Ліра.
— Полтергейста? Як його вбити?
Ліра, прожувавши плов, відповіла:
— Зулус нашпигував його з кулемета. Плюс ми додали. Сильна тварюка. Краще в таку не вступати. Якби не Анубіс...
— Анубіса я знаю. Репутація ще та, але він сталкер справи. Не базікає.
— Це точно, — в один голос погодилися Ліра й Арт.
— Що далі? — сьорбаючи чай, спитав Вовк.
— На північ, Вовче. Янтар і Х-16.
— Гибле місце.
— Як і Х-18.
— Та не зовсім. Але перед тим як туди лізти — зайдіть до Сахарова. Він вивчає ту лабу вже багато років. Йтимете через Агропром чи Дику територію?
— Через Бар. Та треба і Вовкодава побачити. За двох мерків розрулити. Не хочемо у списку ворогів бачити Синдикат.
— Ну і друзями вони вам не будуть. То найманці. Не забувайте.
— Пам'ятаємо, друже.
Плов з'їдений. Розмова біля вогнища зігріла душу. Розпрощалися. В бік мосту йшли двоє ветеранів. А вслід їм дивились два новачки, Вовк і Глорія...
Майор Кузнєцов відмовився брати оплату.
— Ти працюєш з Музиченком. Тому поки що маєш зелене світло.
Арт здивувався, але залишив майору пляшку горілки.
— Для здоров'я, майоре.
Пара йшла далі. Пара підстрелених собак. «Електри» на старому місці не було — після викиду пропала. Зате перед воротами КПП була «воронка». Арт і Ліра вправно обійшли.
Корч на вході побачив знайоме обличчя:
— Арте! Ветеран уже. Вітаю.
— Ні з чим, друже. Це більше мінус, ніж плюс. Фанат де?
— Тут я, Арте, — почувся знайомий голос. — Ліро, радий тебе бачити.
Ліра обняла Фаната:
— Привіт, наставнику.
Кулак Фаната міцно вдарився об кулак Арта.
— Ветерани. Ну треба ж... Куди шлях тримаєте?
— На північ, друже. Янтар. До ночі хочемо в Депо потрапити. А вже скоро.
— Вдалого полювання, сталкери.
Арт і Ліра швидко йшли, спритно оминаючи небезпеку. Раз по раз лунали одиночні постріли — після недавнього викиду звірі вийшли на полювання. Біля стосу плит з'явилася хімія. Арт витяг звідти артефакт. У них був запас. В Депо вони планували перепочити і рухатися в Бар. Також через дігерів треба було передати ноутбук з лаби Ґрунту і далі Музиченку.
Роботи було багато...
