Тісний, прокурений клуб не був заповнений і наполовину. На малесенькій сцені якийсь безіменний бенд, халтурно і без особливого ентузіазму, грав пісні 70-80-х років, переважно панк, що не викликало захвату в місцевої, здебільшого афроамериканської публіки. Лаям не одразу впізнав пісню Joy Division, що йому колись подобалась, а як впізнав, скривився, ніби від зубного болю. Це ж треба так споганити! Принаймні вибір пісні він оцінив — не Love Will Tear Us Apart, яку хто тільки не мусолив, а маловідома A Means To An End, і на тому спасибі. Уривки тексту, що Лаям знав напам’ять, викликали в нього не ностальгійні спогади, а досаду, рефрен "I put my trust in you" звучав, мов дорік. Людина, яка колись призвичаїла його до такої музики, теж довіряла йому. Напевне. А він… Лаям допив своє паскудне віски, встав та попрямував до виходу. Вечір, вочевидь, видався не найкращий, лишається повернутися до мотелю і поспати кілька годин, як завжди сторожким, поверхневим сном. Навіть алкоголь вже давно не допомагав Лаямові як слід розслабитися.
Беззоряна, новомісячна ніч непривітно зустріла холодом пізнього листопада. Лаям зіщулився, дістав з кишені кашкета, вдягнув та пришвидшив ходу. Мотель був у десяти хвилинах тож він вирішив не викликати таксі. Він ішов вимощеною бруківкою вулицею, пригадуючи, куди слід звернути на перехресті, якого він, взагалі-то, мав вже давно дістатися. Невже з клубу він пішов не в той бік? Подумав, повернувсь. Однак і в протилежному напрямку ніякого перехрестя не виявилося. Замість нього був поворот наліво. «Але було ж перехрестя! А цього провулку не було. Чи то я повз нього в темряві проскочив і не помітив?» Лаям пішов далі і скоро зрозумів, що потрапив до якогось геть незнайомого місця. Ситуація була найдурніша — він, вроджений відкривач, мандрівник чужими світами, заблукав і не може дістатися готелю! Лаям думав про те, що він перебуває на околиці Нового Орлеану, в напівпокинутому районі, який так повністю і не відбудували після повені, і запросто може стріти тут якийсь місцевий набрід. Треба вибиратися звідси якнайшвидше. Так дивно… звичайні вуличні грабіжники лякали його більше, ніж створіння, яким немає назв у людських мовах. Просто Лаям неодноразово, на власному гіркому досвіді, переконувався, що перші, зазвичай, небезпечніші. Він хвилювався не так за власне життя (врешті решт він ще й бойовий візард і здолати його дуже непросто), як через те, що, можливо, доведеться вбити тих, кому спаде на думку напасти на нього. Цього Лаям дуже не любив.
Звісно ж, використовувати «Зоряний путівник» для того, щоб знайти дорогу в незнайомому районі, це все одно, що забивати цвяхи мікроскопом або колоти горіхи великою державною печаткою, але краще так, ніж стояти опівночі серед вулиці і чекати на таксі. Сучасних людей розучили орієнтуватися у просторі гугл-мапи та gps-навігатори, а Лаяма зіпсував «Зоряний путівник». Він сунув руку за пазуху і дістав звідти старовинну книгу в чорній оксамитовій палітурці, інкрустованій шматочками гірського кришталю. Її, тонку і не надто важку, але велику, було не дуже зручно носити з собою, але Лаям так звикся із нею за ці роки, що вже й не уявляв, як можна не відчувати її під плащем або піджаком. Він ніколи не носив «Путівник» у сумці, щоб не вкрали, тільки в спеціальних потайних кишенях, які сам нашивав на свій одяг, ближче до серця. Чарівна книга, що допомагає відкривати портали до інших світів, а потім повернутися звідти додому, вказує найкращий шлях куди завгодно, і навіть дає поради, коли перед власником постає складний вибір, ще й зрозумілою йому мовою. Незамінна річ для мага-блукача, що бачить сенс свого життя лише в мандрах. Книга, заради якої Лаям Ален став злодієм і зрадником. Він ніжно провів кінчиками грубих пальців по оксамиту, ніби змахуючи з нього невидимі пилинки, кришталики відповіли на цей дотик легким привітним мерехтінням. Зосередившись, Лаям подумки поставив питання, розгорнув «Путівник» і поклав долоню на сторінки, які здавалися крихкими, мов пелюстки засохлих квітів. Кожного разу, коли він робив це, він боявся, що папір просто розсиплеться на порох. Книга осяяла його негарне обличчя зеленкуватим примарним світлом, але в ній не з’явилося жодного знаку. Від здивування Лаям підняв брови так, що вони сховалися під козирком кашкета, потім насупився. Досі «Зоряний путівник» жодного разу не підводив. Це могло значити лише одне з двох: або десь поруч справжній власник книги і вона знову перейшла під його контроль, або шлях Лаяма тут закінчується. Останнє цілком могло витікати з першого. Доріан Марлоу ніколи не пробачить тому, хто посмів зазіхнути на одну з його іграшок.
З темряви до кола світла від самотнього ліхтаря ступив середній на зріст чоловік в чорному шкіряному пальті.
— Вітаю, Лаяме. Ну ось і стрілися, — сказав Доріан і сам злегка скривився від того, як банально це прозвучало.
Лаямові було соромно, але він змусив себе поглянути йому у вічі. За більш ніж десять років Доріан, у повній відповідності до свого літературного імені, геть не змінився, ніби, як персонаж Вайлда, мав десь чарівний портрет, що старів замість нього. Вони з Лаямом були однолітками, отже Доріану під сорок, однак першого життя добряче побило, а ляльково-воскове обличчя другого зберегло неприродну юність. Піднятий комір пальта, бліда шкіра та вкладене наверх чорне волосся робили Марлоу схожим на Дракулу — ще одного персонажа, який не старіє. Цікаво.
— Вітаю, — тихою луною озвався Лаям.
Вони завжди були дуже різні: гарний та освічений Марлоу, син багатих аристократів та грубуватий Ален — хлопець з передмістя, з простої робітничої родини, ще й темношкірий. Але тягар вродженого дару, що робив обох вигнанцями серед звичайних людей, змушеними постійно пильнувати, щоб нічим себе не видати, об’єднав їх. А потім з’ясувалося, що вони мають багато спільних інтересів. Вони слухали одну музику, читали одні книжки, обидва любили артхаусне кіно, хоча, якщо чесно, смаки Лаяма повністю сформував Доріан, який його культурно просвітлював і мав на друга великий вплив. Хіба що в живописі Ален так і не навчився розбиратися — все, від чого Марлоу був у захваті, здавалося йому просто мазнею. Хай там як, змолоду вони були кращими друзями. Аж доки затятий колекціонер Доріан, схиблений на старовинних магічних грімуарах, яких мав безліч, не похвалився новим придбанням — рідкісною заклятою книгою, створеною могутнім арабським чаклуном. І не розповів про деякі її дивовижні властивості. Знайшов кому — телепортатору, відкривачу порталів! Лаям довго страждав, бажаючи цю книгу більше, ніж найпрекраснішу з жінок і розуміючи, що Доріан ні за які гроші (яких все одно нема), не продасть йому її, не подарує і навіть не позичить, поки не піддався спокусі і не вкрав «Зоряний путівник». Після цього він, звісно ж, став для Доріана, який завжди цінував речі більше ніж людей, найбільшим ворогом. Та хіба Лаям був чимось кращим? Сам зміняв дружбу на річ. Побоюючись помсти і здійснюючи давню мрію, Ален розпочав свою багаторічну одіссею паралельними світами. Протягом цих років він безліч разів знайшов і втратив багатство, не знайшов щастя, крім радості нових відкриттів, не мав спокою і не прагнув його, поки, нарешті, не скучив за рідним світом і не зважився хоч ненадовго повернутися. Навіть не до рідної Британії, а на інший континент — він обрав Америку, сподіваючись, що там його Доріан не дістане. Марно.
— Як ти мене знайшов? — Спитав він.
— Ти зависокої думки про себе, — глузливо посміхнувся Доріан, — робити мені більше нема чого! Я просто приїхав на підпільний аукціон, зустрів одну знайому і вона мене повідомила, що неподалік перебуває людина, яку я буду радий бачити. Ось я й вирішив навідати старого друга і попросити його повернути те, що належить мені по праву.
Лаям захлопнув «Путівник».
— Знаєш, — мовив далі Доріан, — я не влаштовуватиму драми і не питатиму, як ти міг так вчинити зі мною — людиною, яка впустила тебе в свій дім і довіряла настільки, що не приховувала найцінніше. Це все неважливо. Просто віддай мені мою книгу.
З цими словами він простягнув Лаямові тонку білу руку і втупив у нього погляд, чекаючи. Лаям пам’ятав, що очі в Доріана сірі, прозорі, мов скло, але зараз, за такого слабкого освітлення, вони здавалися чорними, як нічне небо над їхніми головами чи обкладинка «Зоряного путівника».
— І що ти з нею робитимеш? Поставиш на полицю під скло і витріщатимешся? Тобі ця книга потрібна лише для колекції, ти навіть користуватися нею як слід не здатен! Доріане, подивимося правді у вічі: твій дар має дуже вузьку спрямованість, ти — віщун, до того ж здатен зазирати тільки в минуле речей та людей. Нічого іншого ти не вмієш і ніколи не навчися, навіть якщо притягнеш до свого драконячого лігва усі магічні книги світу і завчиш їх напам’ять! А для мене «Зоряний путівник» — це життя.
— Що я робитиму з книгою нехай тебе не обходить, — перервав Марлоу з деяким роздратуванням у зазвичай беземоційному голосі, — та хоч спалю! Це моя власність. Я чесно придбав її на аукціоні за гроші, які тобі й не снилися. А ти її підступно вкрав.
— Але вона підкорилася мені, бо була створена для таких візардів, як я. — Тихо сказав Ален. — «Путівник» служив мені більше десяти років, такі речі мають працювати, а не простоювати, тішачи гонор колекціонера. Скільки ти сплатив за книгу? Я відпрацюю тобі ці гроші. Не всі одразу, але згодом…
Доріан підняв обличчя догори і розсміявся м’яким сміхом, який зачаровував людей, що знали його не надто добре.
— Невже ти не розумієш, справа не в грошах. Тобі ніколи не зрозуміти азарт колекціонерів, про яких ти говориш з такою зневагою. Так само, як мені ніколи не зрозуміти твій потяг до бродяжництва. Останній шанс, Лаяме, поверни книгу.
Лаям раптом згадав шістнадцятирічного Доріана, його сяючі очі і щасливу усмішку, коли він ділився з ним своїми музичними відкриттями. «Дивись, що я дістав!» Як вони разом слухали нові альбоми, мріяли та розмовляли про все на світі. Тоді здавалося, що їхня дружба не скінчиться ніколи. Тепер ця людина ладна була його вбити. Лаям відступив, притиснувши «Путівник» до грудей, білі зуби блиснули на темному обличчі, це було схоже на вищир загнаного звіра.
— Спробуй-но візьми!
— Ла-а-а-а-аяме, — втомлено протягнув Марлоу, — ти як собака, в якого хочуть кістку відібрати. Невже ти думав, що я прийду на таку зустріч сам? Мабуть, до тих світів, де ти усі ці роки вештався, не дійшов поголос про мою охорону, інакше ти б не був такий зухвалий. Тікати не намагайся, кликати на допомогу марно — мої люди навели добрячий морок, ніхто нічого не почує і не побачить.
Він здійняв руку, даючи комусь знак. З темряви одразу безшумно виникли три чоловічі фігури. Перший був двометровим атлетом з бакенбардами, як в Росомахи з марвеловських коміксів, другий — теж кремезний, але трохи нижчий, третій — зовсім молоденький стрункий азієць, гарний, як дівчина.
— Заберіть в нього книгу. Тільки обережно, щоб вона не постраждала, — наказав Доріан, зробивши наголос на слові «вона».
Лаям одразу зрозумів, що усі троє — візарди. «Нічого, і не від таких відбивався, — подумав він, — ще побачимо хто кого».
Доріан відвернувся. Не те щоб йому було шкода, просто він і так знав, чим усе скінчиться. Його охоронці спрацюють як завжди професійно, книзі ніщо не загрожує — на що там дивитись? Він ніколи не любив такі видовища. Розправа була швидкою. Енергетичні удари неймовірної сили з трьох боків зруйнували захист Лаяма, він навіть не скрикнув. «Зоряний путівник», якого він впустив, не встиг торкнутися землі — тип з бакенбардами підхопив його величезною ручищею і шанобливо подав справжньому власникові.
— Ваша книжка, містере МарлО. Ціла й неушкоджена, — сказав він із сильним акцентом.
— Дякую, Луї.
Доріан росстебнув кілька ґудзиків пальта і сунув «Путівник» за пазуху, відчуваючи грудьми, крізь тонку тканину сорочки, холод та гострі грані кристалів. Ось так, ближче до серця. Ніби у власній грудній клітці сховав. Бліді вуста торкнула слабка посмішка.
— Ходімо, — звелів Марлоу, розвернувся і, навіть не поглянувши на тіло колись найкращого друга, що розкинулося на бруківці, покрокував геть.
