Тема особистих кордонів надзвичайно популярна зараз. Сьогодні часто можна почути про відстоювання особистісних меж. То що ж таке ці «кордони» й коли їх справді порушують?
Я часто чую: «Вони поставили мені такі некоректні запитання. Скільки я заробляю і який у мене секс». Я можу зрозуміти обурення в цій ситуації. Проте якщо замислитися — через що ми обурюємося?
Суспільство створило заборонені теми, і хід думок, закладений цим суспільством, викликає сором, роздратування, страх до відповідних теми.
Чи погано, що ми соромимося, дратуємося, боїмося? Ні, це просто є. Ми не обирали своїх установок. Так уже установки працюють: вони настільки міцні, бо були насаджені в ранньому віці, коли ми фізично не могли робити вибору.
Але до чого тут кордони? Я переконана, що значною мірою нашому розумінню порушення особистих кордонів не вистачає уявлення про відповідальність за встановлення цих кордонів.
Якщо тема N для мене заборонена, то я відповідальна за те, щоби це усвідомити. Заборонена, бо я маю упередження чи травматичний досвід? Це вже інше питання — на свою емоцію я в будь-якому випадку маю право. Якщо мене не влаштовує, як табу адаптоване до мого життя — це тема для терапії. Та поки тема для мене під забороною, моя відповідальність полягає в тому, щоб дати іншій людині знати про це.
Іншими словами, людина не може порушити кордонів, доки ви їх чітко не окреслили. Суспільству, безумовно, простіше встановити загальноприйняті табу, бо нам властиво економити енергію там, де це можливо. Проте надто вже механізм установлення заборон нагадує стереотипізацію: простіше, але спрощено, через що утворюються вузькі рамки, у які не можуть вписатися всі люди. Чи мають вони ставати об‘єктами нападу через штучно створені стандарти?
Мова про те, що наша реакція на адресування до суспільно неприйнятних тем цілком зрозуміла: це зачіпає нашу безпеку. Тому що відверто говорити про гроші або про секс — це загроза в нашому суспільстві. Але звернімо увагу на «в нашому суспільстві». Я також схильна захоплюватися людьми за їхню тактовність, обережність, сенситивність. Але не зобов’язана людина інтуїтивно зчитувати мої кордони, бо вони задані штучно.
Увага: я не говорю про напад на здоров‘я та цілісність людини, тому що це не порушення кордонів, а насильство та злочин.
Практика окреслення кордонів корисна, тому що я вчуся комунікувати. А також тому, що практикуюся відверто говорити, коли мені не окей іти далі. Практикуюся заявляти про свої потреби. Практикуюся в злості — як цілком зрозумілій реакції при порушенні кордонів, штучно спричинена їхня поява чи ні.
Формування кордонів — це ще й пізнання себе. Посилення чутливости до себе. Це процес знайомства зі світом через знайомство з собою, створеною(им) цим суспільством. Створеною(им) ним, але здатною(им) відрефлексувати його вплив на нас.
Отже, ще раз. Логіка така: якщо інші заходять у тему, у якій мені стає некомфортно, я 1) помічаю; 2) говорю іншим, що мені некомфортно; 3) якщо дискомфорт від цієї теми не адаптований до мого життя, іду з нею в терапію. Коли інші вже мають уявлення про мої межі, але продовжують заходити в заборонену тему — це порушення кордонів. Головне, що в усьому цьому ланцюжку немає місця для засудження. Тому що не існує вартих засудження емоцій. Як не існує інтуїтивного чуття кордонів, доки ми не окреслимо. А думка кожної людини, як ми знаємо, має значення.
Наша команда:
Авторка: Євгенія Зарицька (@ye_zarytska) — студентка, психологиня.
Редактор: Денис Лукін (@deni_look_in) — історик, письменник.
Дизайнерка: Соловей Марія (@soloveymary) — студент-архітектор, мандрівниця, бойкиня.
Наше медіа працює саме завдяки твоїй підтримці. Вподобай цей допис, пошир його серед друзів і подруг, напиши нам схвальний чи не дуже відгук, бо це мотивує нашу команду продовжувати й покращувати власну діяльність.
Твій донат сьогодні є внеском у майбутнє кожного й кожної з нас. Євгенія зможе організувати багато цікавих трансформаційних ігор для охочих. А ви б не хотіли отримувати винагороду за старанну щоденну працю?
