Я хочу обійняти порив вітру,
Що носить аромат рідної душі;
Не уловити зіницями всього світу
Той слід від шепотів лишився на ножі.
Більше не ломляться від страв сімейні столи,
Вечерю накриваємо всі окремо на свої,
Розсипані пазлами, як по світі цигани кочові,
З того часу, як вона постукала у двері, їй ніхто не відповів.
А буси сипались підлогою,
Коли черговий корок вилітав,
І в різних напрямках знайомою дорогою,
Той шлях вже заготовлений, його ніхто не вибирав.
І бути сильними, на відстані,
Берегти спогади в думках,
Вітрами сивими освистані,
Тримаємо єдний родинний дах.
Я розриваю зв'язки голосу на муку та біду,
На тріснувше дерево, на засохлі гілки та на пожовклу ту листву;
Одна надія живе та вірить у плоди,
що опали після бурі та дають свої ростки.
Поколіннями окроплена та намолена земля,
Невже не буде спокою та не буде вороття
Я у бога запитую лише одне, Чому?
Ти розкидав по світу білому мою рідну сім'ю?
А тиша гірше спокою, свій відлік не несе,
Кожен змучений та стоптаний, але не вірить у те все
Я намалюю білі смуги, щоб ви знали, як знайти
Стежинку до дверей нашого дому і без стуку увійти.
p.s. для всіх рідних, хто має відношення до прізвища Волочій
