Переклад ICTV однієї із серій давнього мультсеріалу "Сучасне Рокове життя" прекрасно демонструє, що все у житті так і працює.
Я якось задумався, чому все так сталось. Чому, наприклад, ми не стали аналогом Білорусі, і замість того, щоб усією країною робити відсіч ворогу, ми тупо не здались, не побігали-погасали, нас не порозганяли рашкінські мєнти, ми тупо не почали нити, як треба і як не треба іншим робити, і чому ми не жаліємось на усіх і усе, що всі погані та ніколи не допомагали нам.
Бо нарешті український народ перейшов із позиції жертви в позицію захисника. В усіх сенсах цього слова.
Я пам'ятаю купу ботів і не ботів, до речі (знаю декількох таких от "розумних" і насправді), які писали: "а чого Україні допомагають, а умовному <countryname> — ні?". Відповідь, насправді, проста, вона на поверхні.
На усіх фронтах йде відсіч. Збройні сили України та усі добровольці захищають українську землю. За кордоном люди розсіюють інформаційний вакуум і доносять інформацію щодо того, що відбувається в країні. В самій же Україні намагаються допомагати, хто як може: хто грошима, а хто руками, хто їздить, хто працює, та й усе.
На жаль, ще й досі умовних "сплячих" зрадників тут (і на окупованих, і за кордоном) багато, але це питання часу. Є така впевненість.
І це важливий переломний момент для української нації, хоча б в одному. Нація припинила тільки казати, як усе погано — і почала діяти:
1. Нарешті розпочався момент, що коли набуває розголос якоїсь справи — починає працювати зворотний механізм. Важко, дуже на зубах — але працює.
2. Люди починають себе шанувати, як людей, у яких є власний простір і особисте життя.
3. Україна нарешті почала хоч потроху, але шанувати СВОЇХ героїв, а не чужих (пам'ятаєте ту саму композицію Сашка Положинського і Тартака "Я не хочу бути героєм України, не цінує героїв моя країна"?)
4. Після 2014, запустився новий всплеск любові та популярності до української культури, який потроху цементується в нових сучасних реаліях. Звичайно, хотілось би, щоб не за таких обставинах. Але, власне, життя таким і є: іноді, критичні моменти змушують змінювати ставлення до всього і перекроювати свій "комфортний світок".
Хотілось би, щоб ми, і надалі, після перемоги України, розуміли декілька важливих речей:
- що якщо ми хочемо європейські закони і зарплати, то ми маємо прийняти на себе і європейські обов'язки (а не й щоб з європейськими законами, можна було і по-постсовєтські "парішать");
- що слово "воля" — це не просто тупо поскакав і покричав в бухому угарі "Слава Україні!" — але й розумів важливий сенс цих доленосних слів і який фундамент вони під собою несуть;
- що українська культура, це не тільки гопак і "Червона рута" — ну будьте ж ласкаві, є сьогодні усі сучасні можливості копати глибоко і вивчати — вивчіть трохи більше, ніж поверхнево, що собою являє наша культура (до речі, про це буде одна важлива рецензія);
- що багато чого доведеться змінити. І змінитись самим. Адже тоді для світу здебільшого Україна була "а, Україна? Це частина росії?". А зараз — багато хто знає. І підтримує. І вірить.
І підвести тих, хто вірить і тих, хто бореться, ми не можемо.
Бо росіяни не прощають слабкість. Ви це можете побачити за увесь цей рік з хвостиком.
Як у боротьбі за перемогу, так і у власній боротьбі: стучіться, і Вам відчинять. Ну, чи "лупайте сю скалу".
Топити за своє не соромно, брате!
Соромно тиснути і не дожати! - Антитіла, "Топити за своє".
