Якщо вам здається, що світ скочується у хаос і непередбачуваність, — вам не здається. Про це вже написано та сказано забагато. Але не те щоб багато пишуть і кажуть про фундаментальні причини спостережної реальності.
А вони ж, як завжди, в глибинних демографічних, соціальних, економічних процесах, кліматичних змінах і в науково-технічних зсувах. У мене немає в цьому тексті задачі переповісти тисячі досліджень у 5 сторінках, але спробувати узагальнити картину для вас все ж спробую.
Глава 1. З чого все почалося: як глобалізація і стабільність заклали основи нестабільності?
Так, шлях до нестабільності почався в день, коли настала майже повна стабільність — завершилася Холодна війна. 1990 року, коли смерть двополярного миру була фактично зафіксована (бо СРСР припинив бути опонентом заходу ще до номінальної смерті), світ вступив у добу короткої визначеності. Економічна влада, політична влада, військова влада і культурний вплив були зосереджені в одному центрі: широко у демократичному “західному світі” і вузько — у Сполучених Штатах.
Усі або майже усі підкорялися загальним правилам, а якщо відхилення були завеликими — приходило покарання. Часто — навіть за межами адекватності. Як це сталося в Іраку 2003, наприклад. Ця доба визначеності та концентрації влади зробила можливою ту глобалізацію — економічну (і торгівлі, і виробництва) і ширшу соціально-політичну, — яка була панівною тенденцією з 1990 до 2007-2008 років, до світової фінансової кризи.
Економічна глобалізація відкрила можливості для збагачення транснаціональних корпорацій, які побігли переносити виробництва в Азію, дала можливості ресурсним країнам (Росії, наприклад) заробити на зростанні цін на ресурси (що йшло за глобальним економічним зростанням), а Китаю і його населеним сусідам, які відкрили свої кордони для західних компаній і капіталу, — здійснити економічний стрибок чужим коштом завдяки дешевій і чисельній робочій силі.
У валових числах майже всі країни ставали багатшими — і Захід, і Схід, і Південь. Але всередині суспільств відбувалися геть інші процеси.
У Росії різке збільшення притоку нафтодоларів збіглося з встановленням режиму Путіна, який поступово фрагментував і знищував ті зачатки демократичних інституцій, які було сформовано на початку 00-х.
Отримана ресурсна рента йому в цьому дуже допомагала, бо він доволі вміло встановив над нею майже повний контроль. Ще дуже допоміжними для Путіна були ринкові реформи 90-х, які в Росії пішли сильно далі українських того ж часу, і які Путін нещадно критикував. Але не згортав. Ренту він використовував для посилення вертикалі влади, встановлення інформаційної домінації та поступового “розчинення” росіян у “комфорті та ситості” у порівнянні з 90-ми. В підсумку отримав аморфне, деполітизоване суспільство під контролем автократії.
У Китаї того ж часу крім зростання загального рівня життя відбувалося зміцнення легітимності влади КПК, яка нарешті дозволила китайцям вдосталь наїстися і навіть місцями почати нормально жити ледь не вперше з початку Опіумних війн. Поки сотні мільйонів китайців переходили з фази “дуже бідні жебраки” у “ок, можна жити”, партія почувала себе добре і почала будувати міжнародний авторитет.
У підсумку і Росія, і Китай, і Бразилія (демократія зі схожим економічним треком), і ще десятка два країн підійдуть на різному етапі свого розвитку до стелі, яку заведено називати “пасткою середніх доходів”. Це такий стан, коли потенціал екстенсивного економічного зростання вже вичерпано і для якісного переходу потрібні фундаментальні інституційні зміни. З авторитарних країн цей перехід вдалося здійснити хіба що Сингапуру, іншим довелося пройти шлях демократизації (виключенням є лише маленькі нафтові країни Перської затоки).
Тобто у випадку з Росією і Китаєм потрібен був шлях до демократизації, і накопичений потенціал середнього класу обох країн міг до того призвести. Але керівна верхівка обрала інший шлях — шлях консервації та формування запиту на автократію. Шляхом створення “зовнішньої загрози”.
У США і Європі проходили трохи інші процеси. Корпорації стали багатшими, а ось основа стабільності західних суспільств — сталий середній клас — отримала значний удар по власній сталості. “Велике перенесення” виробництв у Китай призвело і до фізичного відтоку робочих місць у промисловості, і до відносного здешевшання робочої сили, особливо індустріальної, в Європі та у Північній Америці. В США ситуація додатково погіршувалася дуже незваженою зоною вільної торгівлі з Мексикою, яка теж запустилась на початку 90-х. Корпорації США і Канади від неї безумовно виграли, а от індустріальні робітники та середній клас загалом — не дуже.
Глобалізація створила нерівні умови розвитку також між міськими та сільськими регіонами, а не тільки різними соціальними групами. Великі міста стали центрами економічної активності, тоді як периферійні райони втратили доступ до ресурсів і робочих місць.
Глобальні корпорації та фінансові ринки мають дедалі більший вплив на національні економіки, особливо в демократіях чи невеликих країнах. Уряди багатьох країн, особливо з невеликим економічним потенціалом, не в змозі протистояти глобальним гравцям, що підриває суверенітет держав і створює запит на його відновлення.
А ще міграція. Гостра демографічна криза в Європі, а також природне бажання людей з бідних і нестабільних країн знайти краще життя, плодить соціальну напругу. Як у країнах, які приймають мігрантів, так і в країнах, що втрачають людський капітал.
Це все посилило соціальне розшарування і невдоволення серед цілих верств населення, які відчувають себе «забутими» (це і вчорашній робочий клас, і збіднілий середній, і необлаштовані мігранти).
Значною мірою послаблення середнього класу призвело до падіння авторитету поміркованих політиків, особливо соціал-демократів. У результаті зростає недовіра до політичних інституцій, які сприймаються як слабкі чи залежні. Що закладає основу для успіху лівих і правих популістів. А це робить політику демократій менш спроможною на меритократичні рішення. Бо доводиться балансувати на основі “гнилого консенсусу”.
Автократії успішно використали глобалізацію для зміцнення свого впливу. Росія і Китай активно користувалися відкритістю світових ринків, щоб експортувати свої ресурси та розширювати економічний вплив. Водночас вони зберігали контроль над своїми внутрішніми ринками, обмежуючи доступ для іноземних компаній і технологій. Їх роль як трикстерів і альтернативних моделей успіху за останні десятиліття значно зміцнилася.
При цьому автократії зберігають і всі свої недоліки, тому вони вимушені тримати свої суспільства недорозвиненими. І загальна перевага потенціалу залишається за демократіями та гібридними режимами. Але поки вони не можуть її реалізувати.
У підсумку, з одного боку глобалізація і “однополярний світ” 90-х і початку 00-х витягли сотні мільйонів (а скоріше вже і мільярди) людей з жебрацтва і розповсюдили технологічний процес по планеті. З іншого — саме вони зробили корпорації більш схожими на них самих з антиутопій, “допомогли” зміцнитися автократіям (які стали зручними економічними партнерами на фоні віри, що ринок переможе диктатури) і забезпечили шалене соціальне розшарування глобального рівня.
А це все розбалансовує економічні, соціальні та політичні системи по всьому світу. На що додатково накладаються технологічні й кліматичні зміни. І демографічний зсув.
Глава 2. Виміри нестабільності.
Сучасний світ стає дедалі менш передбачуваним і зламаний баланс не відновиться у найближчі роки, а може навіть десяток років. Економічні кризи, геополітичні конфлікти, кліматичні зміни та технологічні зрушення утворюють сплетіння факторів, які підвищують глобальну нестабільність. Тому після доволі довгої передмови давайте просто перерахуємо ті тренди, які визначають нестабільність.
№ 1. Глобальна економічна нерівність. Зростання розриву між багатими та бідними країнами, а також всередині окремих держав, спричиняє соціальну напругу. За даними Світового банку, понад 700 мільйонів людей досі живуть за межею бідності, тоді як статки найбагатших 1% населення світу продовжують зростати. За даними Oxfam, найбагатші 1% населення володіють більше, ніж решта світу разом узята. Це викликає соціальне невдоволення і посилює нерівність як між країнами, так і всередині них. Що стає основою для політичної радикалізації та економічної нестабільності.
№ 2. Глобальна інфляція та енергетична криза. Глобальна інфляція, викликана пандемією COVID-19, війною в Україні та перебоями в ланцюгах постачання, продовжує впливати на купівельну спроможність населення. Енергетична криза, спричинена переходом на «зелену» економіку та геополітичними конфліктами, поглиблює цей ефект.
№ 3. Ризик дефіциту ресурсів через технологічний перехід. Потреба в рідкісних металах для розвитку технологій, зростання попиту на продовольство через зміну клімату та обмеженість доступу до питної води посилюють конкуренцію між країнами, ведуть до торгівельних, а в потенціалі — і до справжніх війн. Китай зловживає своєю владою на ринку рідкісних металів, Росія намагалася перетворити нафту і газ на стратегічну зброю, а кліматичні зміни самі по собі стали зброєю масового знищення.
№ 4. Кліматичні зміни. Можна скільки завгодно сперечатися про причини змін, але їхні наслідки відчуває усе людство. Повені, посухи та урагани, частота яких значно зросла, збільшують витрати на відновлення інфраструктури та призводять до зниження продуктивності сільського господарства. Крім того, кліматичні зміни та рухи населення ведуть до підвищеного ризику нових епідемій.
Це особливо критично для країн Глобального Півдня. До 2050 року близько 200 мільйонів людей будуть змушені переселитися через кліматичні зміни і їхні наслідки (нестачу води та сільськогосподарських земель). Це вже викликає соціальну напругу в країнах, які приймають мігрантів.
№ 5. Інформаційна революція. Глобалізація інформаційних потоків через інтернет і соціальні мережі призвела до швидкого поширення дезінформації. Це викликає поляризацію суспільств і підриває довіру до демократичних процесів, таких як вибори чи референдуми.
Соціальні мережі та інші платформи стають знаряддям для поширення дезінформації та конспірологічних теорій. Сама по собі зміна інформаційного ландшафту сприяє деструктивному впливу — як неусвідомленому, так і свідомому, наприклад, з боку авторитарних режимів, політиків-популістів, шахраїв та лідерів тоталітарних спільнот.
Це впливає і на повсякденну, і на електоральну поведінку суспільства, створює додаткову напругу між та всередині суспільств. Сучасна система освіти, традиційні медіа і політичні системи не встигають швидко адаптуватися.
№ 6. Технологічні революції. Тут можна говорити й про чергову “промислову революцію” з роботизацією, й про пошук нових “універсальних” джерел енергії, й про штучний інтелект. Кожна з потенційних тем є джерелом як можливостей, так і викликів з ризиками.
Тут можна окремо виділити загрози для кібербезпеки, роль якої не переоцінена. Зростання кількості кібератак на критичну інфраструктуру, фінансові системи та державні установи стає новим видом загрози. За даними Європейського агентства з кібербезпеки, кількість великих кібератак зросла на 70% за останні три роки.
№ 7. Міжнародні інституції, що мають стабілізувати світ, — недієздатні. Організації, створені для врегулювання конфліктів і вирішення глобальних викликів, такі як ООН, неспроможні виконувати свою роль. Бюрократизація, блокування рішення великими державами (США, Китай і Росія систематично зловживають наявними інструментами), недофінансування — серед головних причин неефективності. Це робить світ менш керованим і більш схильним до хаосу.
№ 8. Ті, хто мав би бути “дорослим”, або пасивні, або агресивні. США, Китай і Росія змагаються за вплив у різних регіонах світу. Економічне протистояння США та Китаю супроводжується технологічною гонитвою, тоді як Росія намагається утвердити себе як геополітичного трикстера, експортуючи нестабільність і ведучи найбільшу війну в Європі з Другої світової. Крім того, такі гравці як Індія, Іран, Туреччина, Саудівська Аравія, Японія, Індонезія і ЄС, який шукає свою субʼєктність, теж намагаються грати свою гру у цікавих їм регіонах.
Водночас Близький Схід, Африка, Південна Азія залишаються осередками нестабільності через внутрішні конфлікти, етнічні та релігійні суперечності. Ці зони нестабільності створюють гуманітарні кризи, потоки біженців і впливають на стабільність сусідніх регіонів. Чим намагаються скористатися Китай і Росія, кожен у своїх інтересах.
Глава 3. Як це все проявиться 2025 року? І що робити?
2025 рік обіцяє бути одним із найтурбулентніших для світу за останнє десятиліття. Цей і наступні за ним роки, напевно, будуть “дарувати” нам конфлікт за конфліктом і кризу за кризою. За останні 3 роки ми бачили вторгнення Росії в Україну, чергову серію кривавих конфліктів на Близькому Сході, громадянську війну в Судані, яка забере мільйони життів. Впав режим у Бангладеш, впав режим Асада у Сирії. Про перевороти в Африці взагалі мовчу.
Якогось відчутного економічного прориву прийдешній рік світу теж не обіцяє. Згідно з прогнозами міжнародних фінансових установ, світова економіка у 2025 році зіткнеться з повільним зростанням. Висока інфляція продовжить впливати на ринки продовольства, енергії та сировини. Дефіцит ресурсів залишиться ризиком для залежних від імпорту, в першу чергу — країн Європи.
У 2025 році розвиток ШІ та автоматизації матиме значний вплив на ринки праці, економіку та навіть політику. Зростальна конкуренція між США і Китаєм у сфері технологій створює ризик поділу світу на технологічні блоки.
Потенційна торгівельна війна США і Китаю (а можливо США з ЄС і Канадою) теж швидких рішень не обіцяє, і може стати ще одним каменем на подальше уповільнення глобальної економіки.
Економічна нестабільність і всі вищезгадані фактори будуть підштовхувати й військово-політичну нестабільність. Економічне уповільнення Китаю, наростальна боргова криза можуть стати викликом для політичної системи у найближчі роки, спонукаючи режим Сі до більш агресивного пошуку ворогів, в тому числі до вторгнення на Тайвань. Постійно зберігається загроза ескалації між Індією і Пакистаном, в Центральній Азії, між Іраном та його сусідами по регіону, між Китаєм і Філіппінами.
Крім того, можна заперечувати кліматичні зміни чи бути “проти” міграційних рухів, але це фундаментальні явища, які принципово не спинити. Поки не будуть подолані причини.
Якщо з кліматом все складно, то міграція буде посилюватись, доки збільшується кількість осередків нестабільності. Біженці з Сирії можуть поступово повертатися додому, але 2023 почалася ще більш масштабна потенційно криза — суданська. Якщо Єгипет і інші сусіди вже відчули на собі наслідки їхньої громадянської війни, то Європі та Близькому Сходу тільки доведеться це зробити. Наступного року запалати може ще в кількох африканських країнах. Уявляти наслідки великої кризи десь в Азії навіть страшно.
Звісно, все це у сукупності буде і надалі посилювати запит на “сильну руку” і “борців за ідентичність” в демократичних суспільствах і підточувати довгострокову економічну і політичну легітимність автократій. Що робитиме ситуацію все менш стабільною для пересічного спостерігача. Бо там десь впаде диктатура, там десь дефолт, там внаслідок посухи голод і міграційна криза, а десь переможуть ультраправі популісти.
Путінську Росію в цій ситуації невизначеності теж чекають великі випробування. Значною мірою свій ресурс, який міг бути направлений на адаптацію до зовнішніх викликів і внутрішніх криз, Росія витратила на безглузду війну проти України. Зараз країна (в тому числі через свій грандіозний масштаб) стає більш вразливою до будь-якої системної кризи, до спорадичних терористичних атак чи кризи попиту на російські ресурси.
Тобто, як і під час криз 1991 й 1998, російська економіка має ризик системного колапсу. Але тоді російське суспільство не було перегріто ненавистю і внутрішніми суперечностями як зараз, а демографічна ситуація була набагато кращою. Путін, послабивши Росію за останні 3 роки, знищивши майже весь радянський запас міцності, вимушений буде балансувати між бажанням керувати хаосом і ризиком отримати всі негативні наслідки некерованого хаосу у своїй власній системі.
Україна у наступному році може (має, мусить) скористатися цією ситуацією. Ми розуміємо, яким буде запит світу до нас? Так, ми знаємо, що йому буде потрібна їжа. Тому збільшення експорту продовольства має бути нашим пріоритетом.
Нам треба триматися консервативного, послідовного зовнішнього курсу, зміцнювати контакти з будь-якими країнами, які мають схожі з нашими загрози або яким ми можемо вигідно для себе допомогти. Африка, Латинська Америка та Південно-Східна Азія мають стати важливими ринками для українського експорту, а дипломатична присутність має з номінальної стати реальною.
Україна може стати ключовим постачальником оборонної продукції, зокрема дронів і сучасної військової техніки. Однак для цього потрібні державні інвестиції в оборонну промисловість і налагодження співпраці із західними партнерами. Окремим напрямком може стати участь у “зелених” ініціативах і проєктах, які забезпечать фінансування та технології для модернізації української енергетики та промисловості. Зараз багато що робиться по лінії ЄС, але ця точка зростання й економії ресурсів має стати державним пріоритетом. І пріоритетом місцевої влади, до речі. Бо наше комунальне господарство у повній дупі, а будь-яка економія ресурсів нам зараз на руку.
Питання завершення війни у 2025 ми обговоримо в іншому тексті, але тут прогнози робити важко: ми можемо опинитися у пастці глобальної нестабільності та стати лише частиною перелічених трендів на наростання хаосу, а можемо бути першими, хто з цього шторму вистрибне, хоча б тимчасово. Це вже залежить від дуже специфічної конʼюнктури, адже ми та війна Росії проти нас — важлива, але лише маленька частина цього пазлу світової турбулентності. А поки нам усім треба жити з поточним рівнем турбулентності як з новою нормою. Навіть якщо ми вистрибнемо перші.
А що робити світу загалом, щоб це подолати? Тут ми всі маємо згадати старе правило: системна проблема не може бути вирішена на тому рівні управління (стадії розвитку), на якому вона виникла. Глобалізація, яка початково обіцяла стабільність і розвиток, стала каталізатором для нових викликів. Вона посилила нерівність, дала автократіям інструменти для розширення впливу і сприяла кризі демократій.
Тому і відповідь на ці виклики лежить у побудові нової, більш справедливої та стійкої моделі глобального управління, яка спробує враховувати інтереси всіх країн і соціальних груп.
Світ може прийти до рішення тільки переживши системну кризу (сподіваюся, хоча б без глобальної війни) і — можливо — нову (можливо, коротку) “холодну війну” між великими акторами глобальної політики (їх цілком може бути більш як два).
Автократії неспроможні такий світовий устрій підтримувати, бо сповнені внутрішніх суперечностей. Але і демократіям, щоб відновити баланс у світі й надати йому хоч якусь передбачуваність, доведеться напрацювати нові механізми ефективної координації. Потрібно системно і довго шукати розв'язання проблеми нерівності (старі підходи до соціальної політики та податкового регулювання вже не працюють, доведеться повертатися до старої-доброї доступності освіти й інших інструментів). Демократії повинні створити правила використання цифрових платформ і ШІ, щоб уникнути їхнього використання для маніпуляцій і дезінформації.
Світові потрібні нові механізми для розв'язання глобальних проблем. Реформування ООН, створення нових платформ для регулювання технологій та кліматичних ініціатив може зменшити рівень нестабільності.
Країни повинні інвестувати в інфраструктуру, яка здатна витримувати екстремальні погодні явища, розвивати відновлювальну енергетику та створювати запаси стратегічних ресурсів, щоб не потрапити в залежність від Китаю чи Росії. Ми навряд зможемо “повернути” клімат до “норми” чи позбутися від всіх автократій одночасно, але ми хоча б можемо до них адаптуватися. Це складний шлях, але іншого до кращого світу немає.
