Анастасія Вовк. Авторка, яку варто прочитати
Знайомство з творчістю Анастасії Вовк стало для мене приємним відкриттям. Вперше я познайомився з її творчістю на конкурсі «"Кіберпанк 2025: Код майбутнього". На цьому конкурсі було безліч цікавих авторів з якими я вирішив познайомитися більш досконало.
Сторінка авторки https://arkush.net/user/6840
Твори Анастасії Вовк вирізняються глибокою емоційністю, філософським підтекстом і водночас — легкістю сприйняття.
«Лисичанськ»
Цей твір не просто розповідь про війну, а історія про біль, зраду, батьківську любов, втрати та суперечливий вибір у мить історичного лиха.
Авторка майстерно занурює читача у серце подій, де тиша сільської кухні змінюється гуркотом вибухів, а тепла піч — холодною мовчанкою війни, що підкрадається з обріїв Донбасу.
Текст вийшов чесним й болючим. Він відгукується глибоко в серці кожного, хто бодай раз бачив новини з лінії фронту або проводжав рідних у невідомість.
Головний герой - Прохор.
Це не типовий старий чоловік, який чекає, коли хтось подбає про нього. Але волею долі старість застала його на милицях. Його дім, який він збудував власними руками, стає для нього останньою фортецею, не тільки у прямому сенсі, а й метафоричному.
Його рішення залишитися, вступити в так зване «ополчєніє», виглядає не як зрада, а радше як відчай.
Прохор не герой і не зрадник. Він звичайна людина. Зі страхами, мріями, старечими ілюзіями. Його рішення викликає огиду, гнів, жаль. Й саме в цьому правда життя.
Його розмова з собакою Лисом після прощання з донькою, на мою думку. найсильніший момент тексту.
Він усвідомлює, що війна зробила його живим уламком, але вже не частиною майбутнього.
Надія. Донька Прохора. Її образ посилює атмосферу твору. Вона символ того, що ще тримається на тонкій нитці: любов, віра, мораль.
Авторка гарно змалювала похмуру атмосферу твору.
Війна. Вона просочується через звуки, через погляди в телевізор, через чорний дим, що десь на обрії. Ніби все виглядає звичайно, навіть коли вже не можна жити звичайним життям. Буденність. І ця буденність створює страшний контраст із тим, що насправді відбувається.
Війна входить у дім не як блискавка, а як тріщина. Спершу дрібна, майже невидима, але смертельна. Війна завжди викривляє. Твір змушує задуматися над деякими питаннями нашого життя.
Твір вийшов сильним, тому що про людські душі, що тріскаються на лінії фронту. Про розрив поколінь. . Про зраду без злоби. Про любов, що не рятує. І про тишу, що з кожним вибухом стає голоснішою.
Оповідання залишає після себе тягучий біль.
«Непроханий гість»
Сатиричне, дотепне й надзвичайно виразне оповідання, в якому письменниця уміло поєднує елементи фантастики, гротеску та соціальної сатири.
Це не просто історія про дивного нічного гостя, а тонка алегорія на реалії дрібного підприємництва, бюрократичне безумство та глибоко українське вміння сміятися крізь біль.
З перших рядків читач занурюється у сюрреалістичну містичну ситуацію, щодо членських внесків.
Фантастичне тло сюжету не просто для антуражу. Воно розкриває механіку сучасного світу, в якому навіть надприродні істоти не уникають паперової тяганини, маркетингу й профспілкових зборів. Саме в цьому контрасті й полягає основна сила тексту: чим абсурдніше, тим правдивіше.
Сподобались діалоги. Вони як феєрверк сатиричного гумору. Авторка порушує питання внутрішнього конфлікту людини.
Гарний фінал із несподіваним поворотом.
Анастасія Вовк вміло говорить про болюче легко, про буденне — цікаво, а про абсурдне — переконливо.
Це оповідання можна розглядати як сатиру, і як філософську притчу, в якому динаміка поряд зі смішним, філософія поряд з порушеними питаннями про бюрократію на тлі внутрішнього конфлікту людини.
«Досконалий вимір»
Глибоко емоційний сюжет, насичений та жанрово багатошаровий. Він поєднує елементи наукової фантастики, соціальної філософії та психологічної драми.
Авторка створює світ майбутнього, де технології та людські почуття не лише співіснують, а й перетинаються на новому рівні.
Це твір про людяність, про біль, який долає простір, час і логіку.
Це розповідь про рішення, що змінює все, навіть коли здається, що змінити вже нічого не можна.
Сподобалась гарно створена атмосфера технологічного майбутнього. В якому люди навчились відчувати біль одне одного, тут емпатія піднесена до фізичного рівня, а співпереживання стало не лише рисою характеру, а й основою цивілізації.
Але… за всієї цієї досконалості, одна історія залишається невирішеною. І саме це збурює сюжет.
Сподобався головний персонаж твору. Він ідеаліст, але не сліпий. Його боротьба за дівчину з минулого, яка не мала шансу потрапити у досконалий світ через гріхи предків, — це більше, ніж романтичний порив. Це виклик самій системі, що втратила чутливість до винятків.
Його рішучість, це не демонстрація мужності, а природна дія у світі, де співпереживання це фундамент цивілізації. Й один емпатичний імпульс запускає події, які ведуть до відкриття нового виміру — п’ятого.
Головний герой ставить під сумнів логіку світу, що вважає себе досконалим, але допускає, що хтось не гідний лише через випадковість народження.
Авторка майстерно використовує образ транспортера як міст не просто між вимірами, а між несправедливістю й правдою.
Сподобалось, як письменниця обіграла ситуацію з ключем до транспортера. Оберіг від прадіда. Це зв’язок поколінь, історії, національної ідентичності, що долає навіть фізичні межі.
Символізм спіралі транспортера, можливо це алегорія часу, можливо шляху.
Гарне завершення твору. Це і кульмінація і водночас відкриття нової історії. Це прибуття не у пункт призначення, а в нову еру.
Загалом сюжет вийшов чудовим. Яскраві сцени додають атмосферності та емоційності.
Порушені питання про гідність, пошук балансу між технологією та людяністю, спроба виміряти справедливість.
Оповідання залишає глибокий посмак і змушує замислитися: а хто з нас заслужив п’ятий вимір — і чи з’явиться хтось, щоб витягнути нас туди?
«Побачимось на полуничних полях»
Це оповідання сподобалось своєю глибоко чуттєвою розповіддю про кохання, що вистояло апокаліпсис, про пам’ять і надію, про старість і смерть, і водночас про людську гідність у світі, що руйнується.
Авторка надала фантастичному антуражу з постапокаліптичними дронами, кисневими балончиками й мутованими пацюками справжнього людського тепла через головного персонажа - Тадея.
Старий чоловік, який плекає єдиний паросток життя не заради мільйона, не заради Марса, а заради останньої усмішки коханої жінки.
Усі деталі світу майбутнього змальовані виважено й виразно. Повітря, яким більше не можна просто дихати. Консерви з обіцянками винагород. Пацюки, що стали більшими, агресивнішими, голоднішими, це алегорія світу, в якому звірі сильніші за людей.
І на тлі цього — тендітна біленька квіточка під пластиковим куполом. Вона наче остання надія на повернення чогось справжнього, земного, не техногенного. Коли читав згадав мультфільм «WALL-E».
Сподобалось що кожна сцена просочена втомою: як тілесною, так і моральною. І водночас — любов’ю. Щирою, вкоріненою в роках спільного життя
Тадей — центральна постать оповідання, старий садівник у зруйнованому світі. Його любов до Соломії зворушлива, але не пафосна. Його щоденна боротьба — це не війна з мутантами чи зловісною владою, а боротьба за шматочок тепла, за одну рослину, за кілька спільних днів зі своєю дружиною.
Його вчинок наприкінці — жест самопожертви, перемоги над логікою виживання. Мільйон і переселення на Марс — символи нової, бездушної епохи. Тадей відкидає це заради того, що робить людину людиною: пам’яті, ніжності, любові.
Другорядні персонажі посилюють атмосферу сюжету. Надають йому реальності: нової, жорстокої, прагматичної.
Символізм твору.
Любов і пам’ять, це душа твору. Все оповідання можна вкласти у фразу: «Я хочу подарувати тобі всі полуниці світу». Це сенс життя, який залишився в старого чоловіка — дарувати, берегти, вирощувати, навіть коли навколо пустка й агресія.
Рослина - виступає ціною надії. Рослина, яка могла б врятувати всіх, натомість стає подарунком одній-єдиній людині. Це вибір між глобальним і особистим, між користю і почуттям. І це моральна перемога.
Марс - виступає у сюжеті як ілюзія, як перспективи людства, яке покидає сплюндровану Землю. Ідея, що врятуватися можна лише, вирвавшись, — контрастує з вибором героя, залишитися і дарувати. Саме цей контраст і робить фінал таким зворушливим.
Полуничні поля, це ідеал дитинства, краса, яка жила в пам’яті, і врешті — вічний дім, куди прагнуть душі.
Консерви з етикетками, це ілюзія цивілізованості, що залишилася після катастрофи, але водночас — викривлений образ щастя.
«Побачимось на полуничних полях» дуже сильне оповідання, глибоке, філософське, без зайвого пафосу, але з колосальною емоційною частиною.
Це історія не тільки про виживання, це повільна, красива елегія на честь любові, що не зникає навіть у найтемніші часи.
«Вмирають інші»
Майстерно написана антиутопія, що занурює читача у світ, де право на життя регламентується прийманням таблетки. Один ковток — і ти живеш ще місяць. Інший — і можливо помреш.
Це світ, де смерть не є частиною життя, а невдачею. Це соціум, який святкує не життя, а його подовження. Ідеально впорядкована система, що викликає мурашки — саме через свою правдоподібність.
Кожна частина твору заглиблює нас у суть світу, у психіку персонажів, у невидимі мотузки контролю, які стримують масу людей. Усі — «живі», бо «вмирають інші». Але це життя — не вибір, а примус. Ті, хто не підкоряється, автоматично позбавляються всього: прав, власності, підтримки, людської уваги.
Атмосфера твору проявляється в деталях, які авторка майстерно змалювала. Щоденна рутина, стандартизовані фрази, таблички з гаслами, автоматизм дій і навіть гумор.
Усе працює на створення стерильної реальності, де смерть усунули — не подолавши, а замовчавши. Похмура організованість світу викликає гнітюче відчуття фальші: зовнішній спокій - це фасад тотального страху.
Сюжет веде читача все глибше у тривожний світ, де «Життєлюб» не подовжує життя, а гарантує його контрольоване завершення. Оповідь стає динамічнішою, з’являється елемент трилера, погоні, блукання і навіть змови.
Місто двійник - це не просто локація. Це життя, але без руху. Майбутнє, яке вже встигло вмерти. Введення в сюжет міста двійника, чудовий хід, який підкреслює ілюзію безсмертя: навіть найчистіші будинки без людини — це лише «функціональна річ для них». Простір тут говорить сам за себе: всіх, хто повірив у безсмертя, просто витиснули з реальності.
У фіналі кульмінація не лише за дією, але й за філософською глибиною. Вона переносить фокус із дії на вибір.
Це вже не просто втеча від репресивного режиму — це внутрішній конфлікт між страхом смерті та потребою свободи.
Остаточний вибір головного персонажа розчаровує, але є чесним. Мені здалося що авторка сміливо припустила, що ми, люди, часто обираємо: не найсміливіше, не найправильніше рішення, але так, як можемо витримати.
Письменниця порушила питання про існування свободи без страху смерті?, Чи можна звільнитись із системи, не втративши себе? І чи справді ми хочемо правди, якщо вона не схожа на мрію?
Про це оповідання можна багато написати різного, але у кожного читача своє особливе бачення…
Анастасія Вовк сучасна українська авторка, яка працює у різних жанрах. Її творчість вирізняється глибиною, образністю, філософськими пошуками й увагою до форми. Її проза не уникає гострих тем.
Вона вдало поєднує емоційність і аналітичність, а також демонструє високу саморефлексію, що відчутно у її творах.
А ще впало на думку, що твори Анастасії Вовк часто несуть шахову або літературну метафорику. Вона бачить письменство, як складну гру або поєдинок, у якому значення мають не лише слова, а й паузи, підтексти, фігури.
*********************************
А ви читали щось з творчості авторки? Яке враження залишилося у вас? Пишіть у коментарях.
**********************************************
Ставте вподобайку. Шукайте «Хроніки Книголюба» у соцмережах. Рекомендуйте своїм знайомим та друзям.
************************************************
Текст відгуку пройшов перевірку на плагіат на ресурсі https://candy-content.com/. Унікальність тексту 100%
Якщо знайдено помилку в тексті – пишіть
**********************************************************
#Хроніки_Книголюба #Анастасія_Вовк #відгукнакнигу #українські_письменники #письменники_Аркушу #сучасна_українська_проза #читаюукраїнськихавторів
