«…Я бачив, як безчестили матір.
Мою матір.
Мене пестила покритка.
Яка називала своїм сином.
По землі вештаються байстрюки,
Які зовуть мене братом своїм…», - цей вірш був виголошений Анатолієм Лупиносом 22-го травня 1971-го року навпроти пам’ятнику Т. Шевченку. Через декілька днів до його квартири вривається КГБ, арештовує, а згодом – відправляє на примусове лікування до радянської «псіхушки», де чекісти, переодягнені у білі халати мусили зламати невгамовного ідеаліста та патріота України за допомогою ліків, перетворити його на покірного, на живий овоч, щоб припинив діяльність. Але до цього ми ще повернемось.
Його особливо не виділяють серед решти дисидентів та борців супроти радянського режиму, як от Чорновола, Стуса, Лук’яненка чи Хмару, він не був депутатом та не отримував ніяких нагород, але при цьому користувався величезною повагою зі сторони своїх «колег по цеху», а організація УНА-УНСО просто і панібратське кликала його «дядя Толя», мабуть через те, що він був одним із її засновників. Поет та воїн – саме так можна його охарактеризувати, бо ж сам він поєднав у собі ці два покликання.
«Єдиний спосіб, щось змінити – це взяти автомат. Або пеpо», - це одна із його відомих цитат.
Життя А. Лупиноса схоже на неймовірний пригодницький бойовик, у якому переплітається абсолютно багато небачених сюжетних поворотів. Складається таке враження, що він став живим прототипом, альтер его Андрія Чумака із «Сад Гетсиманський» за авторством І. Багряного з майбуття – такою людиною він був. У ньому змішались дух козацтва, романтизму, патріотизму та невтомної боротьби.
Народився Анатолій Лупиніс під час Великого терору 1937-1938років на території Донбасу у сім’ї політв’язнів, що втекли із таборів. Там він провів свої перші роки життя, а після закінчення Другої світової родина переселилась на Черкащину, де він і закінчив місцеву школу. Там і починається його перша діяльність, Анатолій пробує себе у написаннях статей, у яких він почав критикувати нинішній державний лад.
На конфлікт із радянською владою він вийшов неймовірно швидко – під час повстання в Угорщині, він вийшов на протест із табличкою «Руки геть від вільної Угорщини!». За це, його, 19-літнього хлопчака засудили на шість років таборів. А через рік додали ще десять. Річ у тому, що парубок примудрився стати одним із керівників бунту в’язнів у таборі Дубравлаг. Річ у тім, що єдине, що визнавав молодий революціонер – це дії, а не пусті балачки, закликання до бою, закликання до змін, а пустий плач.
«Нас об’єднує одне, різне за змістом, але обов’язкове несприйняття всього, що є. Слова роз’єднують. Дія – об’єднує. Бунт має рацію. Жага руйнування є творчою жагою», - напише він згодом, у доволі дорослому віці через багато років опісля тих подій.
Коли ж бунт придушили, то Анатолія переводять у спеціальну тюрму із посиленим режимом, де до хлопця застосовували побиття та інші тортури, у результаті чого він отримав параліч ніг. Тяжка хвороба не стала причиною для дострокового звільнення і Анатолій Лупиніс мусив відсиджувати свій термін до кінця.
Йому не був властивий спокій. Він був воїном до мозку кісток, таким собі останнім мандрованим лицарем, що не боявся постійно кидати виклик.
«Ми випрягли волів, перевернули плуга,
Сідлаємо коней та гостримо списи.
Відкинули жалі, згадали всі наруги,
Прости нас, Господи, помилуй і спаси.
На скресі двох світів стаємо до двобою,
На скресі двох епох гряде шляхетний світ.
Віч-на-віч Нація з безликою юрбою.
Навколо ворогів – суцільний живопліт.
Волога цвіль Європ лоскоче наші ніздрі,
Спекотних Азій тлін судомить рамена.
Чекає бій. Все інше буде… після.
Життя триває. Точиться війна», - можна прочитати один із його віршів і він найкраще ілюструє душевний стан дисидента. Постійна боротьба проти ворога, постійний виклик і постійні звитяги. Все, як і личить справжньому воїну, справжньому лицареві. На час його життя Україна була у заручниках Радянського Союзу, а себто – одного із перероджень Російської імперії. Він Анатолій і вважав найбільшим своїм ворогом, проти якої був готовий боротись до кінця.
Відбувши термін та отримавши волю, Лупиніс вчиться наново ходити. Два роки у нього пішло на те, щоб навчитись ходити із нуля, але це йому вдалось. Єдине, що буде нагадувати про ту страшну хворобу – так це кульгавість, яка залишиться із ним до кінця життя. На «умовній» свободі він намагається поступити на заочне навчання спочатку до Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка на філософський факультет, а після відмови – на економічний.
Та він навіть не думав припиняти боротьбу. Як я вже писав вище – у 1971-році він декламував свої вірші коло пам’ятника Шевченка у самому центрі столиці. Це був великий плювок зі сторони Анатолія Лупиноса у сторону КГБ. Тому вони його заарештували, але потім оголосили божевільним і направили на примусове лікування у дніпровську психушку. Так він пробуде аж до 1983-тього року.
12 років тортур за один вірш.
Саме тоді був розквіт каральної психіатрії у СССР, де за неіснуючими хворобами(як от «в’ялотєкучая шизофренія») людей запроторювали. Ті дисиденти, що зуміли вирватись із медично-кгбшних лап розповідали, що у порівнянні із спецпсихлікарнями будь-який табір здавався куротром.
«Нейролептики та щоденні сцени притуплювали мене інтелектуально, морально й емоційно. Лікування і режим у психушці, як я побачив на власному прикладі, призначені відразу зламати людину й знищити її волю до опору. Хоч я намагався випльовувати таблетки, вони вбивали моє бажання читати або думати, і я швидко втрачав зацікавлення політичними справами, потім науковими, а тоді й дружиною та дітьми. Пам’ять моя різко ослабла, і моя мова стала коротка й уривчаста. У голові лишилися тільки думки про куріння і хабарі санітарам за додатковий вихід до вбиральні. Я навіть не хотів побачень, яких раніше так нетерпляче чекав. Я все більше боявся, що моя деградація невигойна і що я допоможу своїм катам тим, що збожеволію. Почуття безвихідності, необмеженості перебування в цьому пеклі спонукало багатьох здорових в’язнів думати про самогубство. Я теж втрачав волю до життя. Тримався тільки самозаклинанням: не розлютитися, не забути, не піддатися!», - згадує своє «лікування» інший відомий дисидент Леонід Плющ.
Катували зазвичай за допомогою різних медичних препаратів. «Політичних»(тобто – направлених через політичні статті КК УРСР) могли «колоти» кілька разів на день.
«Голодного хворого прив'язували до ліжка і вводили інсулін. Інсулін поглинає в організмі залишки цукру, від чого мозок людини стає перед проблемою смерті. Мозкові сигналізації спрацьовують як запобіжники перед настанням наглої смерті і всю істоту людини роздирає божевільний страх», - згадує про своє перебування інший дисидент та жертва радянської психіатрії Василь Рубан.
Якщо про Анатолія Лупиноса – то він переніс аж 40 таких інсулінових ін’єкцій.
Із лікарні він вийшов із підірваним здоров’ям, але ще більшим бажанням знищити радянську владу. Через два роки почалась перебудова і перші подуви свободи проникали крізь «залізну» завісу Радянського Союзу, котрими тут же починав користуватись невтомний борець. Він береться організовувати різні організації – «Зелене Світло», «Меморіал», «Народний фронт України», «Народний рух», але його найбільшим і найкращим дітищем завжди буде УНА-УНСО, створена у кінці 80-тих.
Нова його «вихідка»(як її згодом охрестять спецслужби союзу, що вже конав у передсмертних конвульсіях) – це створення списку осіб, котрі вважають себе громадянами окупованої Української Народної Республіки. За декілька місяців таких «громадян» назбиралось близько мільйона. Незалежність України зустрів у Лук’янівські в’язниці – відбував термін за «за організацію дій, що порушують порядок», - за те, що мітингував проти підписання союзного договору. Там він і напише свій черговий вірш, що як і всі буде чітким, різким та завжди по ділу:
«Моїм милим дівчатам,
дбайливим помічницям,
патріоткам, Корпус Волі
Під скрес Московської руїни,
Під лицемірство каяття
Моя повстане Україна
До віковічного буття.
Кайдани, що в кремлях кувались,
На шпальтах набували дзвін,
Під фарисейський лібер-галас
Вкраїна, звівшися з колін,
Жбурне на торжище лукавих:
Діліть сувери-сувенір,
Замість точить кату топір!
Народам – Воля! Волі – Слава!»
Після проголошення незалежності та всі 90-ті Анатолій Лупиніс відвідує майже всі «гарячі точки» на території колишнього Союзу разом із своїм вірним УНА-УНСО.
«Якщо Корчинський був системний антисистемщик, то Лупиніс був антисистемний повністю. Тому логічно, що з часом вони почали сваритися… Лупиніс був романтиком, готовим у будь-який час поїхати в будь-яку країну воювати за будь-яку ідею. Гасло його життя: дія - все, мета – ніщо», - так про нього відгукувались побратими із організації.
Але роки, проведені у засланнях та психлікарнях даються взнаки. У 2000-му році, на 63-му році життя Анатолій Лупиніс поринув у вічність, назавжди поборовши одну імперію та кинув виклик і розпочав двобій із новою. Як казав він сам: «Ми ховаємо трупи старих ідеологій. Цінності чужих світів нам потрібні лише як трофеї. Ікони ми намалюємо самі. Нас об`єднує одне, різне за змістом, але обов`язкове несприйняття всього, що є. Слова роз`єднують. Дія – об`єднує. Бунт має рацію. Жага руйнування є творчою жагою».
Використані джерела(якщо раптом комусь самому цікаво більше дізнатись):
1. Каральна психіатрія. Метод кремля. Реальна історія з Акімом Галімовим
2. АНАТОЛІЙ ЛУПИНІС - КЕРІВНИК ПОВСТАННЯ В ГУЛАГУ 1957 Р. І ЗАСНОВНИК УНСО В 1991
3. Анатолій Лупиніс: провидець вічного пограниччя
4. Анатолій Лупиніс: Доктрина дестабілізації
