Я помітила це після тренування.
Мій син, зазвичай невтомний, вийшов із залу дивно тихим. Він не сміявся, не біг коридором, не розповідав, як сьогодні «майже всіх обігнав». Він просто сів поруч і сказав:
— Мамо, я втомився. Дуже.
Тоді я подумала — ріст, навантаження, школа, секція. Звичні причини, знайомі кожній мамі. Але втома не мина́ла. Він почав швидше виснажуватися, частіше хворіти, гірше засинати.
Я дуже чітко пам’ятаю той момент.
Чергове захворювання. Черговий курс антибіотиків. І те саме тривожне відчуття — нічого не змінюється.
Температура спадала ненадовго. Слабкість поверталася. Організм ніби не відгукувався на лікування. Лікар змінював препарати, схеми, дозування. Усе було «за протоколом». Але всередині зростало відчуття: ми лікуємо не причину.
На одному з прийомів лікар сказав те, що спочатку прозвучало майже буденно, але згодом перевернуло моє мислення:
— Антибіотики працюють проти бактерій. Але інколи проблема зовсім не в них. Іноді клітинам просто бракує енергії, щоб відновитися.
Він розповів про те, про що поки що рідко говорять уголос — про нанопластик. Про мікроскопічні частинки, які ми не можемо побачити й не можемо перевірити стандартними аналізами. Про те, що їх уже знаходять у крові, тканинах, органах. І про найтривожніше — ці частинки несуть електростатичний заряд.
Того ж вечора я подивилася документальний фільм «Нанопластик — загроза життю».
І раптом багато що почало складатися. Часті хвороби. Слабка відповідь на лікування. Діти, які довго не відновлюються навіть після легких інфекцій.Це не налякало, це ніби склалося в єдину картину.
Після фільму я почала читати наукові роботи. Не поради з інтернету — дослідження. І там усе звучало ще серйозніше. Заряджені частинки нанопластику здатні втручатися в клітинні процеси, руйнувати електронні зв’язки, посилювати окислювальний стрес і вражати найфундаментальніше — АТФ, молекулу енергії.
А без АТФ клітина не може виконувати свої функції. Імунітет не реагує повноцінно. Запалення затягується. Організм не «вмикається» на одужання. І тоді антибіотик може бути правильним — але йому просто нема з чим працювати.
Найбільш тривожне — аналізів на нанопластик у звичайних лабораторіях не існує. Ми не можемо стандартним шляхом підтвердити або спростувати його наявність. На папері дитина «здоровa». А в реальності — втома, хвороби, низька стійкість.
Тоді я зрозуміла: це не історія про погані ліки і не про «слабкий імунітет». Це історія про прогалину в знаннях.
Якщо нанопластик справді несе електричний заряд і порушує енергетичні зв’язки клітини, то до цієї теми не можна підходити однобічно. Тут потрібна міждисциплінарна наука — медицина, біофізика, токсикологія, екологія, молекулярна біологія. Потрібно шукати способи діагностики, захисту, нейтралізації цього заряду та відновлення клітинної енергії.
Це має стати пріоритетом.
Бо йдеться не про теорію і не про далеке майбутнє — а про здоров’я дітей сьогодні. А немає цінності вищої за життя. Життя дитини, яка має рости щасливою та здоровою.
