Як на Александрівській з'явилась бруківка
Вулиця Александрівська, нинішня Проскурівська, отримала свою назву ще у 1822 році, коли в Петербурзі затверджували новий генеральний план Проскурова. На папері вона одразу стала однією з головних міських магістралей, однак у реальності ще десятиліттями залишалась звичайною ґрунтовою дорогою, яку в негоду розмивало так само, як і будь-яку іншу вулицю міста.
Наприкінці XIX століття Проскурів уже змінився. Через місто пройшла залізниця, з'явився вокзал, почала зростати торгівля. Саме Александрівська стала дорогою, якою всі прибулі потягом прямували до центру міста. Проте навіть тоді ніхто особливо не поспішав мостити її каменем. Містяни продовжували місити болото, об'їжджати калюжі та сподіватися на суху погоду.
Саме з цим періодом пов'язана одна стара міська байка.
У ті роки всі вінчання в Проскурові відбувалися в церкві Різдва Богородиці. Для заможних родин весілля було не лише родинною подією, а й демонстрацією статусу. Часто такі шлюби укладалися не стільки через почуття, скільки через вигоду для обох родин. Саме тому переговори про шлюб могли тривати місяцями, а інколи й роками.
Восени 1885 року в місті чекали на велике весілля. За переказами, нареченою мала стати донька впливової родини Маранців, а нареченим — представник заможної сім'ї цукрозаводчиків із Бердичева. Для Проскурова така подія була справжньою світською новиною.
Наречений прибув потягом на вокзал і вирушив каретою до храму, де його вже чекали наречена, родичі та гості. Проте саме тоді на Поділлі почалися затяжні осінні дощі. Старожили називали цей період "жидівськими кучками" — так у народі іменували дощі, що часто приходили після святкування Рош га-Шана. Вулиці міста швидко перетворювалися на багнюку, а колеса карет грузли в розмитому ґрунті.
Десь посеред Александрівської карета нареченого застрягла в канаві. І тут, як розповідає байка, майбутній молодий заявив, що бачить у цьому знак Божий і що доброго шлюбу з такого початку не буде. Після чого відмовився продовжувати шлях до церкви.
Злі язики пізніше говорили, що він прекрасно знав про осінню погоду Поділля і спеціально обрав саме цей час для весілля, шукаючи привід від нього відмовитися. Але підтвердити це вже неможливо.
Натомість добре запам'яталася інша частина історії. Ображені Маранци нібито звернулися до земського суду. Від суду вони вимагали двох речей: зобов'язати місто впорядкувати дорогу між вокзалом і церквою та змусити нареченого повернутися до вівтаря.
З другим пунктом суд, за легендою, нічого зробити не зміг. А ось перший мав значно успішнішу долю. Уже в 1886 році на Александрівській почали укладати бруківку. Щоправда, виглядала вона не так, як сьогодні. Каменем замостили лише центральну частину вулиці, а по обидва боки залишилися широкі водовідвідні канави, без яких тодішній Проскурів існувати просто не міг.
Саме ці канави стали місцем дії ще однієї старої байки.
Городовий в гівно
У середині XIX століття Проскурів залишався невеликим повітовим містечком. Населення було нечисленним, більшість забудови — одноповерховою, а серйозних злочинів траплялося небагато. За порядком стежили городові — тогочасні поліцейські, кожен з яких відповідав за певну частину міста.
Один із таких постів розташовувався на Александрівській вулиці, між побутовими будинками Маранца та гасовою лавкою Шайнберга. Саме там служив городовий, якого в байці назвемо Нікалаєм.
Служба в нього була спокійна. Настільки спокійна, що значно більше часу він приділяв шинкам, ніж виконанню службових обов'язків. За переказами, місцеві жителі настільки звикли бачити його напідпитку, що вже не дивувалися, коли знаходили городового сплячим просто біля дороги або в придорожній канаві.
А канави тоді були особливим елементом міського ландшафту.
Каналізації в Проскурові не існувало. Уздовж великих вулиць прокопували широкі й глибокі водовідвідні рови, через які перекидали дерев'яні містки. До цих канав потрапляли дощові води, кухонні відходи, помиї та все те, що сьогодні відправилося б до каналізаційної мережі або на сміттєзвалище. Старі фотографії міста добре показують, наскільки важливими вони були для функціонування Проскурова другої половини XIX століття.
Одного разу Нікалай після чергового застілля опинився саме в такій канаві. Для містян це була настільки звична картина, що ніхто не звернув особливої уваги. Кажуть, саме тоді кілька днів поспіль ішли сильні дощі, а городового продовжували вважати просто черговим п'яницею, який перебрав більше звичного.
Лише після того, як негода закінчилася, його вирішили витягнути. Тоді й з'ясувалося, що свого останнього поста він уже не залишить. За спогадами очевидців, тіло було сильно роздутим від тривалого перебування у воді.
Так ця історія увійшла до міського фольклору як ще одна байка старого Проскурова — міста, де широкі канави іноді ставали важливішими за поліцейські дільниці, а городовий міг залишитися на службі навіть після того, як давно перестав її нести.
