Розділ 4.
Болючі уроки моєї долі…
Дім - це притулок для втомленої душі. Місце сили і спокою. Бути вдома - це мати найбільше щастя у житті. Відчувати тепло, навіть від холодних стін, що ховаюь тебе від зовнішнього світу. Перемішані запахи на кухні, від маминого чародійства. Стукіт молотка, на вулиці, від татових рук. І розмови… Багато розмов у самому серці дому де завжди тепло. Де завжди затишно. Де на підвіконні завжди розквітали квіти, навіть взимку. Де завжди збиралася сім’я і ділилася своїм днем, розділяючи його із найближчими людьми.
Ми з мамою, любили сидіти за столом і говорити. Багато і довго говорити. Вона сідала на м’який диван, обпираючись на його спинку, ставила свою улюблену чашку на стіл, накриваючи її блюдечком, щоб гарячий чорний чай зміг заваритися і віддати свою терпкість. Ми сиділи навпроти одна одної і говорили про все і ні про що. Я розповідала про свої пригоди на новій сходинці мого життя, а вона посміхалася, пригадуючи свої історії у моїх роках. Час летів і годинникові стрілки стрімко переплигували з однієї цифри на іншу. Наговорившись вдосталь, я часто залазила до неї на диван, схиляла голову до її ніг і мовчала. Її ніжна рука, гладила моє довге каштанове волосся. А я мовчала. Вона говорила: “моя маленька ластівка”, а я мовчала. Мовчала і відчувала, що вона посміхається… і я усміхалася з нею. В той момент, мені здавалося, що так буде завжди. І я завжди буду маленькою дівчинкою із довгим каштановим волоссям, великими карими очима, гарячим серцем і легкокрилою душею яка любить цей світ і жадібно та безперестанно його пізнає. Так думала я та доля написала інший сценарій, де духмяний чорний чай став лише пам’яткою про неї, а велика затишна кухня перестала бути гарячим серцем і стала холодним притулком для двох душ, які не змогли покинути свій дім. Вони лишилися і стали чекати, коли пустий дім наповниться радісним сміхом, нескінченними розмовами і затишним спокоєм. Коли холодні, сірі стіни знову стануть оберегом від зовнішнього світу. Коли схилені стебла знову розквітнуть у тихий зимовий вечір.
Коли ми повернемось додому…
Люди говорять, що кожне випробування на шляху це твій безцінний урок. Та ніхто, ніхто і ніколи не говорив, що уроки лишають такі глибокі рани, які не загоюються чим би ти їх не мастив і якими б нитками не зшивав. Інколи здається ніби ти змирився і ця біль вже не є такою великою, як тобі здавалося але в один момент, рану роздирають, витягуючи нитки і сиплять туди сіль і вона починає нити. І це ще гірше за біль. Ти мучаєшся і маленькі кристали стікають із твоїх очей, вимиваючи насипану сіль. І тобі стає легше…але ненадовго. Скоро тобі знову витягнуть нитки, насиплють туди солі і рана почне нити, а ти мучатимешся, бо не знатимеш як вийти із цього безперервного кола незрозумілого уроку.
Стоячи за барною стійкою я пила гарячий чорний чай і розглядала картини, що висіли на фіолетових стінах. З динаміків лунала гучна музика, накриваючи собою все і всіх. Люди сиділи за столиками голосно говорили, весло сміялися, а я мовчала…
Вони були тут і зараз, а я була там і колись.
“Можна вас?” - грубий чоловічий голос вирвав мене із чіпких лап болючих спогадів. За третім столиком велика рука піднялася вгору і різко опустилася. Я поставила чашку і усміхнувшись, сказала: “Одну секунду.” Взявши маленький блокнотик і олівець я підійшла за столик, привітно усміхаючись, і почала приймати замовлення, відчуваючи як насипана мною сіль знову роз’їдає стару рану від отриманого уроку моєї долі.
