На восьму ранку всі учасники туристичного маршруту зібралися на базі, звідки мав починатися похід. Ліна стояла зі своїм величезним похідним рюкзаком. Інші учасники теж принесли своє спорядження.
Останнім з'явився Аліхан.
Це зовсім не здивувало жінку.
«Як очікувано, — подумала вона. — Спізнитися, щоб усі тебе чекали. Типово для таких, як він».
Чоловік привітався з колегами і, звісно, одразу помітив нове обличчя. Спершу він не впізнав Ліну. Під час їхньої зустрічі вона була в шоломі.
Та варто було їй повернути голову, як пам'ять миттєво склала картинку докупи.
«Та невже...»
Це була вона.
Та сама нахабна байкерка.
Та сама психована, язиката зміюка, яка примудрилася подряпати його машину і навіть не подумала вибачитися.
«Що вона тут забула?» — подумав Аліхан, не зводячи з неї очей.
— А ця пані, — сказав Аліхан, показуючи на Ліну, — часом не загубилася? Дівчино, ти помилилася, салон краси не тут.
— А ти, певно, щойно звідти, якщо так добре знаєш, де він знаходиться, — спокійно прийняла виклик жінка.
Учасники маршруту старалися не сміятися. Відверталися, ховали посмішки — усі добре знали, що Аліхан не терпить приниження, особливо якщо його висміюють.
Ліні ж було байдуже на його его. Її задача — вимотати його в маршруті. І вона це зробить із задоволенням.
Чоловік помітив приховані посмішки колег, але виду не подав.
Лише трохи напружилася щелепа.
Він перевів погляд на Ліну.
Довше, ніж дозволяла проста ввічливість.
«Запам’ятав», — холодно відмітив про себе.
А вголос сказав зовсім інше:
— Добре. Починаємо.
Група рушила. Повільно й трохи шумно — ніби йшли на пікнік.
Люди розмовляли між собою, сміялися, ділилися враженнями.
Аліхан ішов мовчки — першим.
Ліна трималася позаду, останньою.
Поки маршрут був нескладним, вона не висовувалася. Нехай люди відчують себе першовідкривачами.
Через шість годин пішої ходи по гірських нерівностях люди почали втомлюватися, а дехто вже відверто благав про перепочинок.
«Рано ще для відпочинку, — подумала Ліна. — Ми пройшли замало. Відстаємо від графіка». Але вона мовчала. Чекала, як вирішить більшість.
Аліхан і не думав зупинятися.Він ішов попереду, на віддалі від решти групи.
«От же ж паразит… Тільки за себе й думає. Ну… ну йди. Там усе одно попереду ти зробиш зупинку».
Попереду рельєф мав змінитися.
Те взуття, в якому йшла група, вже не підходило для наступної ділянки. Там починалася суцільна мокра в’язка глина, яка ніби присмоктувалася до ніг і забирала кожен крок.
Люди, бачачи, що Аліхан не зупинився, стогнучи йшли за ним. Через деякий час вони наздогнали чоловіка, який усе-таки зробив перерву.
— Тут і зробимо перепочинок, — сказав він так, ніби це було його власне рішення, а не обставини дороги змусили його це зробити.
«От самовпевнений кретин», — роздратовано подумала Ліна.
Люди дістали обід і розсілися невеликими групами. Ліна приєдналася до них.
Окремо, у гордій самотності, сидів лише Аліхан.
Народ пообідав, перевзувся, відпочив і рушив далі.
"До сутінок мали б дістатися до місця ночівлі. Але з такими темпами — хто знає, як дійдемо." Думала Ліна
З ними в поході був ще один хлопець з їхньої агенції. Саме він залишається з основною групою, коли вони розділяться.
Ліна підійшла до нього.
— Слухай, Сєрий, може трохи швидше підемо? Ми ж не встигнемо до сутінок, — сказала жінка пошепки.
— Тоді змінимо маршрут. Зупинимося не там, де зазвичай, а там, де вийде. Люди ж вражень хочуть, а не екстриму, — відповів хлопець.
Та Ліна й не була проти.
Але той самовпевнений нахаба ніби не розумів цього. Ішов, як танк, упевнено, ні на кого не зважаючи.
Ну що ж… доведеться не відставати.
Раз уже я його “нянька”.
І Ліна прискорилася, залишивши інших позаду.
Аліхан ішов так, ніби його переслідувала зграя скажених псів. Він був повністю занурений у власні емоції та спогади.
Місив під ногами в’язку глину, яка налипала й чіплялася до взуття, ніби болючі спогади. З кожним кроком здавалося, що частина тягаря життя лишається на цій мокрій землі.
Аліхан знав, що досяг успіху завдяки вродженій впертості та вимогливості до себе й інших. Усе, чого він досяг, не впало з неба. Він не був із заможної родини, не мав ні статусу, ні зв’язків — лише наполегливість, жорстку дисципліну й силу волі.
Але цей успіх мав свою ціну.
Саме тому у свої 35 він досі не одружений.
Для нього неодружений статус — це джерело постійного стресу та запитань від старших родичів на кожному застіллі. Це сприймається майже як «невиконаний обов’язок» перед родом. На сімейному бешбармаку будь ти найуспішніший, найбагатший, їздь на дорогому авто. Але всі розмови зводяться до одного: «А коли ж ти, синку, одружишся? Вже час!»
Це його бісить, це підриває його впевненість, бо в цьому питанні він виявляється «слабким» і залежним від думки сім’ї, яку він так поважає.
Інколи йому хотілося втекти від цього постійного тиску. І Аліхан дуже зрадів, коли режисери запропонували йому таку розвагу в іншій країні. Це була можливість, і він нею скористався.
Чоловік хоч і йшов впевнено, але все ж відчував потроху втому. Так, він не слабак, але й не робот.
Та ще ця в’язка земля додавала навантаження. Вже починало сутеніти. Варто було робити привал. Але де всі?
Лише зараз він зрозумів, що не чує гулу людей, які йшли разом із ним.
Аліхан обернувся і, неочікувано для себе, побачив неподалік ту скажену жінку.
Вона йшла впевнено, крок за кроком, несучи свій великий рюкзак. Волосся було розтріпане, вологе від поту, обличчя — розпашіле й спітніле. Але жінка не зупинялася.
«Наче мураха, — подумав чоловік, — несе такий вантаж, що важчий за неї».
І на мить він навіть хотів запропонувати їй допомогу. Такою тендітною вона виглядала в той момент. Чоловіче его буквально кричало: допоможи дівчині, ти ж здоровий як бик.
Але він не піддався цьому пориву. Просто стояв і спостерігав, як жінка все ближче і ближче наближається до нього.
«Це її вибір», — запевнив себе чоловік.
Ліна ж у свою чергу думала про те, що вони відійшли від маршруту. Попереду — важка дорога. Цей олух пішов трохи лівіше. І тепер він відчує, як це — бути в небезпеці.
А на завтра прогнозували дощ.
«Ну що ж. Готуйся до пекла», — злісно думала Ліна.
Коли вона підійшла до чоловіка, той уже рушив далі, кинувши через плече:
— Не відставай.
Ліна від несподіванки, що він заговорив українською, на мить навіть зупинилася.
«Оце так поворот», — майнуло в голові жінки. «Ти ба… поліглот який».
Вона мовчки рушила за ним.
«За кілометр має бути невелика ущелина. Там і зупинимося». Подумала жінка.
В горах темніє швидше, ніж на рівнинах. Високі хребти та вершини перекривають частину небосхилу, і сонце «заходить» за гору задовго до того, як воно фактично опускається за лінію горизонту. Окрім того, температура в горах після заходу сонця падає значно стрімкіше, ніж на рівнині — повітря тут менш щільне і гірше утримує тепло.
Усе це добре відоме Ліні. Вона вже подумки розкладала вогнище в ущелині — до якої вони майже дібралися.
Жінка йшла неспішно. Вже добре відчувалася втома. Повітря стало прохолодним. Темрява все більше згущувалася. Діставати ліхтарик зараз не було сенсу, бо вони майже прийшли.
«І чого цей впертюх не зупиняється? — думала жінка. — Все одно вночі ми нікуди далі не підемо».
— Ей, ти! — крикнула вона чоловікові. — Зупиняйся. Привал. Далі йти немає сенсу, — відхекуючись, сказала Ліна, знімаючи з себе рюкзак.
На подив жінки, Аліхан зупинився. І теж почав знімати своє спорядження.
В першу чергу Ліна дістала ліхтарик.
«Немає потреби розкладатися на ночівлю в темноті, — роздумувала вона про себе. — Потрібно дістати спальник і щось перекусити. Бо голодний шлунок уже давав про себе знати. Але спершу — вода». Думки змінювалися одна за одною.
Чоловік теж дістав спальник.
Вони робили це мовчки. Наче боялися порушити нічну тишу.
Подекуди чувся цвіркун, який виспівував свою пісню. Легкий вітер шарудів листям. І лише їхня присутність порушувала цю нічну ідилію.
Перекусивши тим, що було, так само мовчки, молоді люди вмостилися в ущелині на ночівлю.
Але поклик природи взяв гору, і жінка змушена була шукати якесь потаємне місце.
— Ти куди? — почула вона, коли почала відходити від місця ночівлі. — Зовсім з глузду з'їхала? — не вгамовувався чоловік. — Там може бути небезпечно. Не відходь від мене.
У Ліни аж вилиці заграли. Але вона стрималася.
— Це, звісно, чудово, що ти знаєш мову, але не обов'язково так багато тексту для першого разу, — саркастично відповіла жінка, продовжуючи свій шлях.
Чоловік зірвався з місця в напрямку Ліни і за декілька кроків наздогнав її, перегородивши дорогу.
— Ти геть здурів? Що ти робиш? — роздратовано сказала жінка.
— Це ти дурна! — не стримався чоловік. — Куди ти прешся?
— Та потреби в мене! Природні! Чув про таке? Чи ти хочеш, щоб я тут їх справляла? Телепень! — кинула Ліна, оминаючи його.
Чоловік мовчки відійшов.
— А-а-а... — тільки й сказав він.
Аліхан почувався дурнем. І це вже не вперше поряд із цією жінкою.
«Що з нею не так? Чому весь час поводиться так, наче я їй якесь зло зробив? Це ж вона нашкодила моїй машині», — думав чоловік, уже лежачи в спальному мішку.
«І де, в чорта, можна так довго швендяти?» — уже занепокоєно думав він. «Але ж і витривала ця мала мураха. Пройшла весь шлях і не скиглила. Це важко не помітити. Проте характер... палець до рота не клади — відкусить по горло», — вже всміхаючись, думав Аліхан.
Десь поруч почулися звуки кроків. Жінка поверталася.
І чоловік із чистим сумлінням збирався спати.
Ліна мовчки підійшла до свого спальника. Неспішно залізла в нього, застібнулася по самісіньку шию і теж віддалася в обійми Морфея.
____________
Ранок у горах — це завжди особливий стан. Тиша настільки глибока, що здається, ніби чуєш, як дихають гори. Повітря стає кришталево чистим, гострим і холодним — воно бадьорить краще за будь-яку каву. Сонце ніжно цілує верхівки гір, спалахуючи ніжно-рожевим, майже перламутровим сяйвом. Потім повільно «стікає» вниз по схилах, перетворюючи сірі скелі на золото. Це світло ще не несе спеки, а лише дарує надію.
Жінка прокинулася рано. Через втому спала тривожно. Тож вирішила збадьоритися в гірській річечці, яка згодом перетворюється на велику й потужну силу.
«Якщо триматися неподалік від неї, то кілометрів за п'ятнадцять вниз за течією має бути селище. Там можна буде й продуктами запастися», — подумала Ліна.
Вона тихцем вилізла зі спальника й рушила в напрямку річки, аби освіжитися і прокинутися.
Аліхан в свою чергу лише прикидався, що спить.
«От куди вона знову почимчикувала?» — роздратовано думав чоловік. Чомусь він відчував внутрішню відповідальність за цю жінку. «От невгамовна... Може, знову природні потреби? Почекаю трохи й піду за нею. Дика природа, як-не-як. А вона ходить тут так безпечно, наче в себе вдома. Вона або геніальна, або божевільна, якщо так поводиться», — не вгамовувалися думки чоловіка.
Минуло хвилин десять. Жінка не поверталася. Аліхан пішов на її пошуки. Він відчував одразу дві суперечливі емоції — тривогу і роздратування. «От же ж нестерпне й уперте створіння», — пульсувало роздратовано в його голові.
Чоловік пошукав її неподалік ущелини, потім пішов в інший бік — усе безрезультатно. Аж доки не почув шум річки.
Тоді вирішив піти ще туди.
І не помилився.
Жінка була саме там.
Вона стояла посеред мілководної річечки по коліна у воді. Одяг, який вона залишила на собі, був мокрим і просвічував її тіло.
Аліхан завмер на мить.
Він якось не очікував побачити такий краєвид.
Жінка нахилилася, показавши чоловікові всю красу своїх сідниць.
«Ну ні... Я до такого не готовий», — сказав сам до себе чоловік і відвернувся.
«Жива — і добре. Піду я кудись подалі. Та теж освіжуся».
Ліна насолоджувалася прохолодою річки, яка дарувала бадьорість і нові сили. «Заодно й виперу на собі одяг», — думала жінка.
Озирнувшись, чи немає поблизу чоловіка, вона зняла з себе трусики й майку. Ретельно прополоскала їх у воді. Потім пішла до берега, стала за великим валуном і почала віджимати білизну. Адже в мокрому йти не годиться.
Аліхан якраз повертався до місця ночівлі й знову випадково натрапив на оголену жінку, що стояла за каменем. Та все ж деякі частини її тіла він встиг розгледіти.
На мить чоловік затримав погляд.
«Очі ж мені для того й дані», — виправдовував він власну цікавість. Та совість узяла гору, і він тихцем попрямував до ущелини.
«Я ж не збоченець», — подумки похвалив себе за рішучість Аліхан.
Зачекавши ще трохи, аби надмірна волога зникла з одягу, Ліна одяглася. Так, спідня білизна була ще вологою. Але то не смертельно. Навіть навпаки — рятує.
Жінка повернулася до ущелини й застала чоловіка, який уже розпалив вогнище і... тут Ліна аж офігіла... Варив каву.
Це виглядало дуже спокусливо.
Гарний чоловік, який на вогнищі варить каву.
— Я і на тебе заварив. Будеш? — буденно промовив чоловік.
— Не відмовлюсь, — відповіла жінка, усміхаючись.
Аліхан помітив її посмішку. Але виду не подав. Ліна дістала свою кружку й подала чоловікові. Ось і в її руках запашна ранкова кава. В горах.
«Ммм... Краса ж яка», — думала вона, споглядаючи навколишні краєвиди.
Туман лежав в ущелинах, мов густа м'яка ковдра, і ти почуваєшся так, ніби стоїш на острові посеред океану. Шум гірського потічка. Крик орла в небі, наче ранковий будильник. Гори прокидалися після ночі.
— Я б тут і жила, — сказала жінка вголос, забувши, що поруч є ще хтось.
Чоловік лише посміхнувся. Він чудово її розумів. У юності тебе вабить шум міста, а вже ближче до зрілого віку починає вабити шум природи.
Через деякий час молоді люди були зібрані й рушили в путь.
Попереду чекав важкий підйом гірською стежкою, яку протоптали не люди, а дикі звірі.
З одного боку стежка втискалася в прямовисну скелю, що нависала над головами.
З іншого — стрімкий схил, укритий колючим чагарником, різко обривався в безодню, де в тумані клекотіла гірська річка.
Шлях був настільки вузьким і розмитим дощами, що кожен крок вимагав повної концентрації, адже помилка могла коштувати надто дорого.
Аліхан, як і раніше, був попереду. Але тепер він мимоволі сповільнював крок, прислухаючись, чи не відстає Ліна.
Він ішов, не обертаючись.
У цій тиші, яку порушував лише гуркіт річки, кожне їхнє слово більше завадило б, ніж допомогло.
Ліна не поспішала. Цей відрізок дороги не терпить ні поспіху, ні зайвих емоцій.
«Аби ми гарно його пройшли. Бо попереду є небезпечний відрізок. А йти з таким багажем — це безумство. Людина одна ледь поміщається на тій вузькій стежині. А ще ж багаж», — думала жінка.
Небо почало затягувати густими хмарами, які повільно повзли верхівками скель.
Ліна почала прискорюватися. Бо в дощ на цьому гірському карнизі дуже небезпечно.
Вона наблизилася до чоловіка.
— Нам потрібно поспішати, — сказала вона.
— Якщо піде злива, цю стежку розмиє за лічені хвилини. І потрібно позбутися зайвого багажу.
Аліхан погоджувався з тим, що варто поспішати. Але багаж він залишати не збирався. Ліна зупинилася й повільно зняла з себе важкий рюкзак.
Почала викладати речі. Щось вона залишить тут, а саме необхідне візьме із собою. Аліхан же не думав так робити. Він пройде цей шлях зі своїми речами.
Ліна глянула на нього, і в її очах спалахнув гнів, змішаний із подивом.
— Ти з глузду з'їхав? Цей карниз не розрахований на двох людей, а ти хочеш іти ним, як впертий завантажений осел? — уже шипіла від злості жінка. — Ти хочеш випробувати долю , наскільки глибока ця прірва? Аліхан лише міцніше перехопив лямки. Він не дивився на жінку, ніби боявся, що, зустрівшись із її поглядом, похитнеться у своєму рішенні.
— Я пройду, — відрізав він.
І в цьому короткому «я» відчувалася вся його впертість. Уся його гординя, яка роками будувалася навколо власної сили.
Ліна лише тяжко видихнула й заплющила очі. Жінка залишила майже весь багаж. Навіть спальник. Взяла лише мотузку, ліхтарик, сірники, аптечку, сигнальні ракети й дощовик. Вона застібнула майже порожній рюкзак. Більшість речей залишалася тут: спальник, теплі речі, запас їжі. Усе це виглядало як підношення горі. Данина за можливість пройти далі.
Вітер посилювався. Хмари ставали дедалі темнішими, набуваючи загрозливого фіолетово-чорного відтінку, який віщував не просто дощ, а справжню гірську бурю.
— Ти тягнеш на собі смерть, — сказала жінка, вказуючи на важкий рюкзак чоловіка.
Вона схопила Аліхана за руку, змушуючи зупинитися й подивитися на неї.
— У мене є мотузка. Ми маємо обв'язатися нею для підстраховки. Це наш єдиний варіант. Або ми йдемо разом і страхуємо одне одного, або ти йдеш сам.
У небі блиснула блискавка. За мить прогримів грім, ніби попереджаючи про небезпеку.
Часу на суперечки не залишилося. Чоловік мовчки обв'язався мотузкою. Жінка зробила те саме.
Як і передбачала жінка, вони дійшли до найнебезпечнішої ділянки дороги.
Якщо її пройти вдало, далі буде легше.
Дощ розпочався різко, без особливих прелюдій. Літній, теплий, але сильний. Наче суцільна стіна.
Чоловік і жінка рухалися повільно. Могли б, звісно, пришвидшитися. Але цей олух царя небесного, вирішив, що його багаж важливіший за життя.
«От паскудний впертюх», — усе ще злилася на поведінку Аліхана жінка.
Чоловік ішов неспішно. Дощ заважав добре розгледіти шлях. «Поспіх тут не допоможе. Так, це не просто. Але я зможу», — думав Аліхан.
Дощова вода заливала очі. Вітер бив своєю силою.
Ліна йшла напружено.
Наче по лезу ножа.
І тут раптом Аліхан підковзнувся.
Він відчув лише різкий хрускіт каміння під черевиком і звук власного тіла, що втрачає опору.
Важкий рюкзак вправно зробив свою чорну справу. Змістив центр ваги назад. Прямісінько в прірву.
Ліна відчула цей ривок усім тілом.
Поштовх.
І біль...
Її смикнуло так, що ледь не вивернуло плече.
Вона миттєво впала на коліна, шукаючи будь-який виступ, будь-яку тріщину, щоб зачепитися.
— Не рухайся! — вигукнула Ліна, відчуваючи, як мотузка врізається їй у шкіру крізь рукавиці та одяг. — Не смикайся!
— Викинь на хрін той рюкзак! — кричала жінка крізь шум дощу й вітру.
Аліхан не міг...
Він тримався обома руками за мотузку, намагаючись знайти опору, щоб не потягнути за собою жінку.
Крізь пелену дощу Ліна бачила, як чоловік важко дихає, намагаючись намацати ногою хоч якусь виїмку в скелі. Його обличчя було спотворене від напруги, а пальці, що стискали мотузку, зблідли.
Ліна хаотично мацала скелю в пошуках якогось виступу, за який могла б ухопитися. Чоловік важив, певно, кілограмів дев'яносто, а ще важкий рюкзак. Вона фізично не зможе довго його тримати, якщо він не позбудеться вантажу.
Ліна не те щоб панікувала.
Вона нервувала. І то сильно.
Просто до злості.
Саме ця злість надавала їй сил.
Вона намацала доволі непоганий виступ. Чималий і міцний. Тепер потрібно обгорнути мотузку навколо нього. Але для цього їй знадобиться надлюдська сила.
Вона намагалася підтягнутися до виступу. Але не могла зрушити з місця. Надто важким був той тягар, який вона тримала. Здавалося, мотузка от-от розріже її навпіл.
У той час Аліхан намагався звільнитися від рюкзака. Дощ не полегшував цієї справи. Через титанічні зусилля чоловік зміг скинути зі себе смертельний багаж, який одразу полетів у прірву.
І тут Ліна відчула, що може рушити з місця. Одним великим ривком вона дісталася до гострого виступу й, за допомогою сили і якоїсь матері, змогла зачепити мотузку так, щоб їй було легше тягнути чоловіка.
Аліхан, у свою чергу, вже сам поволі вибирався на поверхню гірського карниза.
