Вінстон Черчилль залишається одним з найпопулярніших політиків в історії й одним з тих, кого найчастіше цитують в українському сегменті інтернету. Тож не дивно, що видавництво «Віват» торік випустило його біографію, написану Борісом Джонсоном. Так, тим самим, якого ми знаємо як колишнього прем’єра Великої Британії та палкого прихильника України.
З перших сторінок книжки помітно неприховане захоплення, яке викликає в автора Черчилль. «Його видатна персона є яскравим спростуванням усіх тих марксистських теорій, згідно з якими лінія історії формується якимись глобальними й безликими економічними силами. Сутністю фактора Черчилля є те, що одна людина може змінити все», пише Джонсон. І показує, в яких випадках Черчилль мав вирішальний вплив.
Книжка починається з 1940 року, коли її головний герой став прем’єр-міністром. Це був важкий період, коли нацисти переможно крокували Європою, захоплюючи країну за країною. Французька армія зазнавала поразки за поразкою й капітуляція Франції була лише питанням часу, після чого Британія залишилася б з ворогом сам на сам. Через італійців німецька влада надсилала сигнали про готовність до перемовин. І далеко не всі британські політики були готові до опору. На засіданні Воєнного кабінету, що відбулося 28 травня 1940 року лорд Галіфакс передав повідомлення з італійського посольства – мовляв, Британії настав час домовлятися з німцями, а італійці готові бути посередниками. «Керівний клас країни ряснів прибічниками примирення та пронацистами», пише Джонсон. І наводить приклади. «Таймс» виступала за примирення настільки завзято, що її редактор Джеффрі Доусон особисто вичитував гранки, «щоб жодним словом не образити німців». Газета «Івнінг Стандард» закрила колонку Черчилля, бо той «занадто різко висловлювався щодо нацистів». Британська аристократія більше боялася комуністів, ніж нацистів, вважаючи фашизм захистом від «червоних». Та Черчилль, який ще у 1930-х роках виступав проти «умиротворення» Гітлера не хотів перемовин. Він вважав, що німці прагнутимуть перетворити Британію на підпорядковану державу, скориставшись її важким становищем. І, побачивши вагання членів кабінету, скликав засідання всього уряду, де виголосив промову, яка забезпечила йому загальну підтримку.
Як бачимо, Джонсон не надто дотримується хронологічного порядку у розповіді. Втім, це анітрохи не псує враження від тексту. На численних прикладах він показує, яку роль відіграв у історії Британії «фактор Черчилля». Це був досвідчений політик, який встиг побувати на різних щаблях державного апарату, а в молодості мав бойовий досвід. Черчилля не можна було назвати успішним полководцем – оборона Антверпена та операція в Дарданеллах під час Першої світової війни, де він керував зазнали невдач. Проте були й успіхи. Саме завдяки наполегливості Черчилля британці отримали новий вид бойової техніки – танки. Великі втрати британської армії у Фламандії спонукали його думати над збереженням життя солдатів. Так і виникла ідея посадити солдатів у броньовані машини, що захистили б їх від куль і дозволили прорвати ворожі позиції. Винахід назвали танком — від англійського tank – цистерна. Чому? Саме так мали називати їх робітники заводів із міркувань безпеки — мовляв, це насосні машини для зрошення полів Месопотамії. Звісно, з часом німці навчилися боротися з танками, але вони все одно мали великий вплив і дійсно змогли зменшити людські втрати.
Зі сторінок книжки Черчилль постає різнобічно розвиненою людиною. Він був не просто політиком. Військовий, льотчик (так, він вчився літати на перших літаках), журналіст, письменник, чудовий промовець – все це він. Власне, саме остання здібність допомогла йому підкорити серця американців. Під час Другої світової війни він листувався з президентом Рузвельтом, часто виступав із промовами, наголошуючи на ідеї двох націй, об’єднаних спільною мовою та культурою. У 1941 році Черчилль «став одним із найпопулярніших промовців на американському радіо, другим після президента». Зрештою, крига таки скресла. Спочатку британці отримали застарілі есмінці в обмін на військові бази, потім змогли придбати в американців трохи зброї, а пізніше Конгрес ухвалив закон про ленд-ліз. Британія отримала американську військову допомогу, за яку доведеться розраховуватися кільком наступним поколінням – останній чек на 83,3 мільйона доларів було виписано 31 грудня 2006 року. Не дивно, що Черчилль, за словами автора, неофіційно нарікав, що «з Британії здирають шкіру й м’ясо аж до самої кістки». Втім, якогось іншого вибору в Британії не було. Та й Америці зрештою не вдалося ухилитися від участі у війні. 7 грудня 1941 року японська авіація бомбардувала базу Перл-Харбор на Гаваях, а за кілька тижнів по тому Німеччина оголосила війну США.
Біографія Черчилля – це приклад того, як одна людина дійсно змінила історію. Так, йому не вдалося врятувати Британську імперію від розпаду після Другої світової війни. Але те, що Сполучене Королівство вистояло під німецькими бомбардуваннями великою мірою є його заслугою. В умовах, коли його держава цілковито залежала від зовнішньої допомоги, Черчиллю вдалося створити диво. Мабуть, тому його й досі пам’ятають у Британії, називаючи його ім’ям все, що тільки можна – від пабів до перукарень.
Дуже рекомендую цю книжку до прочитання всім, хто хоче більше дізнатися про історію Британії, а також познайомитися з літературним талантом Боріса Джонсона, який добре вдалося передати перекладачу Юрію Гиричу.
