У кожному місті має бути споруда, яка не вкладається в логіку місцевої забудови, порушує тишу вулиці своєю присутністю й лякає дітей, які випадково підняли очі вгору. У Києві — це Будинок із химерами. Його збудував Владислав Городецький, чоловік, який втомився проєктувати просто дах над головою і вирішив створити дах над усім — над реальністю, над порядком, над стриманістю.
Владислав Городецький, народжений під гербом польської шляхти, прийшов у світ 1863 року в селі Шолудьки (тоді ще Брацлавського повіту, нині — на Вінниччині). Ім’я при хрещенні — Лешко Дезидерій Владислав. Закінчивши Імператорську академію мистецтв у Петербурзі, він у 27 років ступає на київський ґрунт не як скромний інженер, а як архітектурний лицар у повному озброєнні. Він будує все: прибуткові будинки, промислові об’єкти, кладовища, костели і все це з фанатичною естетикою. Окрім цього, Городецький стає визначальним акціонером великого цементного заводу «Фор». Це підприємство дало йому змогу стати заможним, але зараз не про це. Наприкінці XIX століття йому доручають завершити будівництво майбутнього Національного художнього музею України. І саме тут, серед колон і орнаментів, він зустрічає свою архітектурну музу, а саме італійського скульптора Еліо Сале, цей тандем стане культовим.
На початку XX століття Київ входить у будівельну кризу. Місто захлинається в надлишку житла. Але для Городецького це не поразка, а виклик. У той час, коли інші згортають креслення, він відкриває нову сторінку, зводить костели, кенаси й, зрештою, вирішує: досить будувати для інших, пора створити дім для себе.
Химерний дім
На початку XX століття Київ стояв на межі архітектурного перелому.
Декоративний стиль модерн, відомий у Європі як ар нуво, ще не був поширений в Україні. І саме в цьому стилі архітектор Владислав Городецький зважився звести будинок, що згодом стане архітектурною віхою міста.
У 1901 році він придбав 1550 м² землі на крутому схилі в центрі столиці. Це був інженерний виклик. Щоб укріпити нестабільну ділянку, архітектор наказав вбити понад п’ятдесят бетонних паль глибиною до 5 метрів, поклавши на них бетонні «подушки» для стабільності конструкції — рішення, що випереджало час. Уже в 1902 році будівля набула форми. Та Городецький не зупинився на проєкті прибуткового житлового будинку — він обрав інший шлях: створити архітектурний твір.
Фасади й інтер’єри він наповнив складною пластикою, символічними образами, декоративними композиціями, які за його ескізами виконав скульптор Еліо Саля. Усередині — розкіш без надмірності. Стримана, проте витончена. Ліпнина, художні розписи, мармур, майолікові кахлі, інкрустоване дерево. Каміни виготовлені на замовлення у відомій німецькій фірмі «Meissen». Сходові марші прикрашено фігурами путті з луками, балясини оздоблено пташиними лапами, стелі — рослинними фризами, серед яких вирізьблено черепи оленя й лося. Усе — з досконалою майстерністю та увагою до матеріалу. Особливо вирізняється скульптура морського спрута — не декоративна деталь, а повноцінний символ, виконаний із гіпсу, вкритого перламутром. В інтер’єрах використано морські й мисливські мотиви, що створюють неповторну естетику природного й метафізичного водночас.
У 1904 році будинок було здано в експлуатацію. Владислав Городецький оселився у квартирі №3 — 380 м², з виходом на вулицю Банківську. Інші шість квартир здавалися в оренду. Вартість — 3500 карбованців на рік — висока ціна, виправдана рівнем архітектурної роботи та унікальною інфраструктурою: льохи для вина, стайні, кімнати для прислуги, навіть корівники для мешканців, що забезпечували власне молоко.
Будинок став не просто прикладом архітектури — він став символом нового міста, де поєдналися раціональність і естетика, технологія й художній задум. Серед мешканців будинку був і Всеволод Голубович — прем’єр-міністр Української Народної Республіки.
Між реальністю та легендами
Унікальне поєднання конструктивної майстерності, символізму та естетики зробило цю споруду не лише архітектурним шедевром, а й об’єктом численних міфів та переказів. Спробуємо відокремити історичні факти від домислів.
Одна з поширених легенд стверджує, що фасад будівлі, оздоблений морськими істотами, є меморіалом на честь дочки архітектора, яка нібито загинула, потонувши. Проте жодних підтверджень цій версії немає: донька Владислава Городецького, Олена, прожила довге й щасливе життя. Ймовірно, ця легенда виникла як спроба романтизувати складний символізм будівлі.
Інша версія свідчить, що архітектор побудував дім на крутому схилі через суперечку — аби довести, що здатен звести будівлю навіть у технічно складному місці. Хоча документального підтвердження цій історії немає, вона відповідає духу доби та характеру самого митця — рішучого, енергійного та відкритого до викликів.
Владислав Городецький був пристрасним мисливцем. У 1911 році він вирушив до Африки, і ця експедиція суттєво підірвала його фінансове становище. У 1912 році дім було закладено, а вже в 1913 році — продано Товариству бурякоцукрового рафінадного заводу. У 1916 році новим власником став купець Самуїл Німець. Після революції будівлю було націоналізовано. У радянський період дім використовувався для різних цілей, як штаб військово-трудових формувань, житловий будинок, ветеринарне управління, поліклініка. У 1930-х роках побутувала думка, що це було житло відставного адмірала. У 1990-х роках тут функціонував музей «Шедеври мистецтва України».
Ще одна легенда пов’язана із нібито прокляттям, яке Городецький залишив перед від’їздом: мовляв, усі сторонні мешканці будуть приречені на нещастя, і тільки його нащадки зможуть жити у злагоді з химерами. Прихильники цієї теорії наводять як доказ численні історії банкрутств установ, що орендували або займали приміщення в будівлі.
У підсумку, «Будинок із химерами» це більше, ніж архітектурна споруда. Це культурний феномен, що поєднав у собі амбітність, технічну майстерність і багатошарову символіку. Легенди, які його супроводжують, не применшують його значення — навпаки, додають глибини сприйняттю однієї з найвизначніших пам’яток Києва.
Було цікаво? Підпишись!
